Егоїст - Гримич Марина. Страница 34

Липинський бачив у своєму житті шикарні курорти, він часто відпочивав у п'ятизгркових готелях. Але тільки зараз відчув повну насолоду від спілкування з морем. У цій простій халабуді над морем, з простою їжею, і рипучим дерев'яним ліжком, яке завдавало їм з Євою особливих клопотів (адже за стінкою спала Марина з хлопчиками), він відчував щастя, яке інколи називають земним.

Єва була палкою коханкою. Крім того, відчувалося, що вона дуже давно не спала з чоловіком, тож її пестощі були дуже чуттєві та свіжі. Георгій же ловив себе на думці, що не знає, як поводитися з нею в ліжку. Він зовсім розгубився. Стосунки з Євдокією були зовсім інакші, аніж з іншими жінками. Кохання з нею не було для нього процесом задоволення власних сексуальних потреб, а навпаки, він «працював» тільки на неї і при цьому із жахом усвідомлював, що до кінця не розуміє, чого їй хочеться і чи їй насправді добре з ним у ліжку. Він стільки часу прогаяв з іншими жінками! Він так і не навчився кохати їх! От і зараз його власний досвід виявився нічого не вартим! Георгій відчував себе, немов «перший раз у перший клас». Його охоплювали почуття радості, гордощів за себе і страх перед невідомим.

— Ти за мене вийдеш заміж? — питав Липинський у Єви.

— Так. А ти не боїшся?

— Боюся.

— Чого саме?

— Твого націонал-анархізму. Скажи, що це неправда.

— Кажу, що це неправда. Заради тебе я вії.оікаюся від усього...

Минуло три дні.

Уранці вони, як і завжди, снідали під шовковицею. На столі стояла миска з персиками, кава, чай, цукор рафінад і свіжий білий хліб. Марина жартувала з приводу нічного безсоння, а Георгій з Євою сором'язливо посміхалися, як молодята на сватанні.

Зненацька у Липинського задзвонив мобільник. Усі здригнулися. Телефон дзвонив якось дивно, немов віщуючи неприємності. Георгій притулив його до вуха.

— Алло! Так, Ірино Марківно! Що сталося? Я так і знав! Не журіться! Я їду!

За столом усі завмерли. Навіть діти.

— На наш офіс здійснено напад. Потрощили все. Якісь бандюги...

Липинський став збиратися в дорогу.

— Яз тобою, — сказала Єва.

Георгій не заперечував. Він навіть зрадів, що в цю важку для нього хвилину Єва буде поряд.

Машина летіла крізь жовтий кримський степ з далекими пагорбами. Здавалося ось-ось із-за них визирне одинокий татарський або козацький вершник...

Були часи, коли українців з татарами-напівкочівниками єднало більше, аніж з православними народами. Те, що їх єднало, називалося «дике поле». Дике поле — це не лише спільний простір, нейтральна територія, це була однакова здобичницька діяльність, однакова одежа, один степовий жаргон, ооні звичаї і одна ментальність...

І це лишило глибокий слід в українській історичній пам'яті. Українець досі тужить за «диким полем», за законами «дикого поля», за повною свободою і повною безвідповідальністю, тобто за анархією.

Дике поле не мовчить. Воно в нас. Не як простір, а як модель поведінки.

Вони домчали до Києва, коли вже стемніло. Георгій поїхав просто до Ірини Марківни. Вона не відчиняла, доки не переконалася, що це справді її шеф.

Коли Ірина Марківна врешті відчинила двері, Липинський вжахнувся: перед ним стояла не вихолена господарка

офісу в центрі Києва, а розгублена бабця, у якої тряслися руки і тремтіло зморщене старече підборіддя.

Георгій пригорнув до себе Ірину Марківну, і вона заплакала у нього на плечі.

Так вони й стояли, обнявшись, деякий час. Вона ніяк не могла заспокоїтися. Єва витягла з сумочки ліки і накрапала у чарочку з водою. Випивши ліки і трохи заспокоївшись, Ірина Марківна почала свою невеселу оповідь:

—... Вони увірвалися зненацька. Такі пикаті молодики... Зі зброєю...

— Як їх пропустила охорона внизу? — здивувався Георгій, адже вони наймали приміщення в дуже солідному офісному центрі, де, окрім них, перебували не менш солідні фірми.

— Не знаю... Вони вдерлися о пів на восьму вечора... Стали трощити меблі, бити посуд, лампи... Я злякалася... Я довго не могла намацати кнопку виклику охорони. Вони стали репетувати: «На пол, сука!»... Я сиділа, як укопана, мацаючи під столом кнопку. Тоді один з них ткнув мене пістолетом в обличчя. Ось досі синяк лишився. «На пол, я сказал!» І я лягла на підлогу! Це було так принизливо! Вони пхали мене носаками, а потім... Потім примусили залізти під стіл і... гавкати. «Гавкай, анетоубйом!» — кричали вони. І я... Боже, яка ганьба! Вони так знущалися наді мною, над старою жінкою! Якби ви знали, які це подонки! Поки двоє були зі мною, один ходив по кімнатах і перевіряв комп'ютери. «Они всьо унічтожилі!» — кричав він. — Сволочі! Ану, морда, давай діскєти, а не то здохнешь здесь!»

Але я вже намацала кнопку і через деякий час одному з них на .мобільний хтось подзвонив з попередженням. Вони закричали «Сматьіваехмся!» і побігли геть, на прощання ударивши мене ногою в груди!»

Георгій ще раз обняв Ірину Марківну. Він кипів.

— Почерк Антипова! — зробив висновок Липинський після деяких роздумів. — Сволоцюга!

Ірина Марківна схлипувала.

— Вам страшно?.. Поживіть з нами! — запропонував їй Георгій.

Вона заперечно похитала головою:

— Ні, дякую. Я нічого не боюся. Думаю, тепер вони полюватимуть за вами. Я їм не потрібна. Вона відсунула ящик у комоді і дістала з-під білизни кілька коробок дискет.

— Оці, з рожевими наклейками, — це Тамілині. Вона мені їх віддала перед поїздкою в Єгипет.

— Хоч би вони її там не прибили... — захвилювався Георгій і сів на стілець. — Єдина надія на Вітю Дяченка. І як з ними боротися? Якими методами? Законом же нічого не доб'єшся! Я — юрист, законодавець, депутат, — свідомо визнаю, що безпомічний у цій ситуації! Навіть я не зможу покарати їх! Я нічого нікому не доведу! І нічого не доб'юся в цій гнилій, корумпованій країні! І як його зупинити, цього подонка? Він же не зупиниться, поки не перетворить мене на трупа! Як же його зупинити?

Георгій обхопив руками голову. Ірина Марківна схлипувала.

— Його треба вбити... — тихим сталевим голосом промовила Євдокія.

Для Георгія настали складні часи. Так важко йому не було ніколи. Міліція, слідчі, розборки, дзвінки знайомим... І ... глухий кут. Нічого не можна довести. Усі неначе змовилися. Ніхто не хоче влазити. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Ніхто не хоче ризикувати своїм місцем. Ніхто не хоче ризикувати своїм життям. Слідчі безпорадно стенали плечима: мовляв, нічого не зробиш... ми, звичайно, робитимемо все можливе... Однак шансів — обмаль... Георгія це бісило. І раніше таке було, однак це стосувалося інших, а не його самого. Тепер усе інакше. Тепер він у їхній шкурі. Безпорадний і голий перед лицем безпредєла.

Єва весь час була поряд. її присутність дуже полегшувала Георгієві життя. Коли він вів безкінечні монологи, вона клала свою руку йому на плече, і йому ставало легше. У ці дні вона була стримана і замислена. Кілька разів Георгій ловив дуже дивний вираз на її обличчі: він довго не міг добрати слів, аби потрактувати його, і нарешті йому спало на думку: на її обличчі у ті хвилини була закарбована жага до помсти.

Уловивши його погляд на собі, вона миттєво змінювалася і ніжно посміхалася.

Дзвонив Ігор Ільчишин і пропонував свої послуги: якщо треба, він негайно перерве відпустку. Георгій подякував,

однак без ентузіазму. Марина вихопила у чоловіка трубку і рішучим голосом додала:

— Мені щось не подобається твій голос. Чого ти розкис? Пам'ятай, що я тобі сказала: все буде добре. Ти ще виграєш від цієї ситуації. Ти мені віриш?

— Вірю, — сказав він мляво. Йому дуже хотілося вірити. Але голос у нього був не зовсім переконливим. Це відчула Марина, тож зробила ще одну спробу:

— Ти ж — Георгій, а отже, переможець! Ясно?

— Ясно, — вже веселіше відповів він.

— Передай Євдокії, що її малий переможець в порядку.

Дзвонив і Борис. Спершу жартував, мовляв, він попереджав, що не варто «ображати» Антипова. Однак коли Липинський досить різко відреагував на цей жарт, той запропонував йому свій варіант допомоги: натиснути на Антипова згори, з податкової. Георгій відмовився.