Егоїст - Гримич Марина. Страница 37

— Ні, не божевільний. Це все, що ти хотів знати?

— Не поспішай. Я ж тобі ще нічого не сказав. Марина мала добру інтуїцію, і тому швидко побігла до

корпусу:

— Мені треба йти! На добраніч!

Георгій був розчарований. Піймати її одну тепер буде не так уже й легко. Він роздягнувся і пірнув у море. Воно лякало темнотою і невідомістю. Здавалося, що зараз якесь морське чудовисько обплутає щупальцем Георгієву ногу і затягне його у морську глибінь.

Щоб цього не сталося він почав співати на повний голос: «Туман я-аром, туман долиною-у-у, туман я-а-а-ро-ом, туман до-о-о-лино-о-о-о-ю!..»

Українці—-дивовижний народ. Олександр Довженко писав про те, що в нас завжди родить дуже багато листя, а квіточки з'являються — лише де-не-де. А плодів — і поготів немає.

У нас вся енергія іде в бадилля, а не в плід. Зелене, лапате, буйне. Українці багато працюють, але не вміють користа-тися з плодів своєї праці. Вони не вміють робити те, що тепер називається словом бізнес. В усі часи в Україні цим займалися греки, євреї, вірмени, мусульмани, врешті-решт росіяни. Тільки не українці. їм завжди бракувало підприємливості.

Українці — народ екстенсивної дії. Поки трудяги-скандинави чи прибалти зрошували своїм потом землю, ламали собі голову — як раціоналізувати свою працю і як примусити камінну землю родити, українці сиділи собі на призьбі, лузали насіння і милувалися своєю земелькою, яка родила навіть у запеклого ледацюги, і... співали. О, як українці співають! Якби вони всю співочу енергію пустили б на бізнес, вони були б напбагатшими у світі!..

В Ігоря бл'Б день народження. Справляли в альтанці в паркл". На святах у Ільчишинів завжди було багато вина, фруктів і пісень. Зібралися і політичні романтики, і національно-свідомі прагматики. До них долучилися дехто з порядних монархістів і навіть національно свідомих соціалістів. Здається, пісня — це єдине, що може об'єднати українців. Тільки одна проблемка: «А где мне взять такую песню?>>

Георгій сочив за Мариною, як кіт за мишею. Він хотів піймати її наодинці і примусити вислухати його історію. Йому не треба було багато від неї: лише подивитися на її реакцію. Хай навіть вона нічого не скаже. її реакція завжди дуже красномовна. Він усе зрозуміє без слів.

Марина, відчуваючи на собі очікувально-вимогливий погляд Липинського, трималася від нього подалі. Він вирішив перехитрити її. Георгій попрощався і пішов геть. Звичайно ж, не насправді. Він зачаївся за рогом біля її кімнати. Його передбачення справдилися. Не пройшло і п'яти хвилин, як Марина побігла в номер мити нову партію фруктів.

Георгій виринув із-за рогу і схопив Марину за руку. Вона скрикнула.

— Слухай! — верескнула вона. — Та ти ж — маніяк! Адже я тобі сказала, що не хочу з тобою говорити про твою сексуальну неспроможність!

— Яку неспроможність? Із чого це ти взяла? У мене проблема зовсім іншого характеру.

Марина не чекала такого повороту. Поки вона думала, як це так сталося, що вона помилилася, Георгій швидко випалив:

— Я ЇЇ зґвалтував...

Марина аж влипла у стіну, неначе чекаючи на розстріл. Здавалося, що коли зараз їй у рота залетить бджола, вона її навіть не помітить.

— Ти? — тільки й спромоглася вона видушити з себе.

__ а

— Ні... — похитала головою вона.

— Так! — запевнив він її.

І тут Марина зробила щось цілком неадекватне: вона вибухнула таким сміхом, що йому стало просто ніяково.

— Ти мене розігруєш! — не вірила вона, захлинаючись. Георгій розсердився:

— Я тобі це розповів не для того, щоб ти іржала на весь санаторій!

Вона схопилася за серце:

— Ти — негідник! Так і до інфаркту недовго! Георгій боявся, що зараз із інших номерів почнуть

визирати невдоволені пики. Він заштохав її в кімнату.

Марина, забувши про фрукти, сиділа на стільці, сперши голову на руки і, задихаючись, сміялася. її обличчя почервоніло, а очі заливали сльози.

Липинський навіть захвилювався, щоб з нею нічого не сталося. Він налив їй води і силою влив у рота. Здається, їй трохи відлягло. Знеможена, вона побрела до ванни і перемила фрукти. Георгій допомагав їй. Кожен думав про своє.

Липинський не знав, як розцінити Маринину реакцію. Він чекав пояснень. І він їх отримав.

— Якщо це правда, що ти переживаєш з приводу м-м-м... зґвалтування... А ти, випадково, не розігруєш мене? Ні? Тоді повинна тобі сказати... що ... Як би це делікатніше висловитися... Євдокія — це така жінка, що буде говорити годинами про голубу кров і про українську еліту і про витонченість аристократії, а внутрішньо бажатиме грубого тваринного сексу... Думаю, підсвідомо вона хоче, щоб її ґвалтував коханий чоловік... Не помилюся, якщо скажу, що зараз вона згадує ті хвилини з особливим трепетом і хвилюванням... Якщо це справді сталося... — Марина завагалася. — Якщо ти правду кажеш...

Марина придивилася до нього. Погляд Георгія був доволі красномовним, щоб вона йому повірила. Тоді Марина смикнула його за вухо:

— Слухай, а ти, бува, почуваєш не те ж саме? Георгій почервонів.

— Що саме?

Марина торжествувала, що її здогад виявився правильним:

— Ти, мабуть, і сам ніколи в житті не отримував такого задоволення?..

Вона знову розсміялася, але тепер пішла геть, несучи кавуни і дині до столу.

Георгій завмер на місці. Він не знав: ображатися йому чи радіти, тож рушив до свого номера, де було темно і самотньо. Узяв трубку і набрав номер телефону Євдокії.

— Алло, — сказала вона.

— Єво, я тебе люблю, — сказав Георгій.

— Я тебе теж, — почулося у відповідь...

Почалася осінь, а з нею і новий етап парламентського життя. У повітрі бродив дух 16 вересня, на яке планувалася акція громадської непокори. Цей дух був тривожним, однак, на жаль, не радісно тривожним, а просто тривожним.

З одного боку, президентська влада в Україні цілковито скомпрометувала себе, і практично народ і весь світ просто

нудило від неї. Тож «взути» її — не така вже й погана ідея. Але з іншого боку... Лякала та атмосфера ненависті, в якій та влада кувалася. Георгій знав точно: на ненависті чогось путнього не збудуєш. А головне, що пригнічувало Липин-ського, — це те, що акція була приречена на провал. Георгш це відчував. Народ не готовий до революційних дій, хоч і палко бажає позбутися нинішньої влади. Ця акція тільки викличе процес «закручування гайок» і повернення до старих добрих традицій тоталітаризму. З іншого боку, не було сили терпіти ганьбу, яка називається державною владою. Тож Георгій не знав, як поставитися до цих подій. Однофракцшники Латинського, здається, також вагалися. Не всі, звичайно, а більшість. Можливо, з тих самих міркувань. Найприкрішим для Георгія було те, що він повинен був захищати ідею акції непокори перед Бородачем. Йому було вкрай неприємно це робити, оскільки, як не дивно, Борис висловлював ті самі сумніви, що мучили самого Георгія.

Узагалі історики та етнопсихології по-різному характеризують українців у плані агресії. Одні цінують у них миролюбну покірність, інші за це їх засуджують. Ще інші вихваляють дух непокори, який, мовляв, сидить в українцях. То де правда? Правда в тому, що навіть у часи, найменш сприятливі для українців, коли ті видавалися мовчазним стадом, вони тільки вдавали, що покірні, а насправді в повсякденному житті, служачи господарю, вони намагалися робити все по-своєму, з непереборною хохляцькою впертістю. В іноетнічних державах вони жили своїм паралельним життям — повноцінним і багатогранним. У часи історичних зламів уся внутрішня непокірність українців виходить назовні. Як українці бунтують? Вони бунтують анархічно. А взагалі їм більше пасує мовчазний баранячий опір. Це в них виходить краще.

В особистому житті Георгія сталися зміни. Євдокія з сином переїхали до нього. Відбувалося «притирання». Щодо хлопчика, то тут, як не дивно, проблем не виникало. Він мав свій маленький світ і жив у ньому, намагаючись без потреби не виходити часто зі своєї кімнати (Георгій віддав йому свій кабінет). Малий був дуже чемним, багато читав і спостерігав за маминим чоловіком.