Егоїст - Гримич Марина. Страница 45

До кабінету ввійшла Ірина Марківна. На підносі стояв пахучий чай з материнки.

— А це що? — неуважно спитав Георгій, вказуючи на вазу, де стояли надзвичайно свіжі патлаті рожеві хризантеми.

— Вам це сьогодні знадобиться, — лукаво посміхнулася вона.

«Всюдисущий Старий Ридикюль!» — подумав він.

«Так точно, шефе!» — відрапортувала вона подумки.

Георгій включив комп'ютер і став проглядати інтернет-видання. Він намагався з'ясувати, де міг загинути Студент. Жоден сайт не висвічував жодної події, яка могла тим чи іншим чином бути пов'язаною з націонал-анархістами.

Георгій зайшов до кабінету Льошки-маніяка. Він якраз посилено працював над новою справою.

Георгій невпевнено затупцяв на порозі. Він хотів розпитати його щодо Пупця — чи живий він чи ні.

— Ви щось хотіли, Георгію Андрійовичу?

— Ні.

— А що?

— Та так, нічого.

Льошка підозріливо поглянув на шефа білими очима, проте нічого більше не спитав.

Так нічого і не з'ясувавши, Георгій поїхав на післяобіднє засідання до парламенту.

Повз нього пробіг Білоцерківський. Той на ходу протягнув йому руку, Георгій потис її і притримав на мить, щоб запитати щодо ордену святого Станіслава, членом якого, подейкували, він був. Той слухняно зупинився, однак Липинський передумав розпитувати. Натомість Діма спитав:

— Уже знаєш? Георгій похолов.

— Що саме?

— Сьогодні у Москві вбито журналіста Леонтова. Георгій відчув, що у нього на лобі виступили краплини.

Білоцерківський з підозрою подивився на нього:

— Чого ти так розпереживався за цього українофоба?

— Я себе погано почуваю, — збрехав Георгій.

Він протискувався крізь гурт депутатів, помічників і журналістів, не реагуючи ні на привітання, ні на компліменти, ні на пропозицію дати інтерв'ю. Йому треба було зосередитися. Він зупинився біля вікна, що виходило на вулицю Грушевського.

«Леонтов — це їхня справа? Це справа Студента?» Георгій нюхом відчував — так. Він подивився на свої руки: вони тремтіли. Щоб заспокоїтися, Липинський став спостерігати за рухом машин і регулювальником на перехресті. До нього підійшов Борис Бородач.

— Бачу, що твій політичний запал пригас, — засміявся він. — Бачу, ти вагаєшся! — поплескав Георгія по спині Борис. — Молодець! Правду диктує більшість! Хоча я тебе вже не агітую за більшість. Можеш до нас не приєднуватися, тільки вийди зі свого кодла! Уявляєш, який ефект? Скандал на всю Україну!

— Я ніколи не любив провінційні театри з поганою режисурою! — із злістю промовив Георгій. Він себе не впізнавав. Де його врівноваженість? Де його витримка?

Борис оцінив злий дотеп.

— Що ж зробиш! Від того, що ми безкінечно повторюємо про наш «європейський вектор», до Європи ми не наближаємося. Ми — село. Були селом, селом і залишимося. Але те, що відбувається в нашому селі, для нас має більше значення, аніж те, що діється у Європах та Америках.

Бородач перейшов на шепіт:

— П'ятірка з п'ятьма нулями...

— Що? — не зорієнтувався Липинський.

— Що чув.

Георгій збагнув, що йдеться про суму за вихід з фракції.

— Як ти мені обрид, старий облізлий пацюк! —процідив він крізь зуби.

Борис не образився:

— Не пацюк, а Пупс. Я — Пупс! Але при цьому я — «прима» у нашому містечковому театрі, а ти — актор другого складу, навіть не другого, ти — суфлер!

Тепер настала Бородачева черга бути злим і мстивим. «Чим же тобі відплатити за суфлера?» — гарячково розмірковував Георгій.

— Я вчора бачився з Морозовим... — багатозначно сказав він.

Борис завмер.

Георгій по-садистськи витримував паузу. У Бориса затряслися пальці.

— Провинився... — єхидним голосочком промовив Липинський, розвернувся і пішов по коридору.

«Що з тобою, Липинський? До чого ти опустився? До підлої побрехеньки? Що з тобою діється? Опам'ятайся!»

— Ти прикалуєшся, правда? — смикнув його за рукав Борис, наздоганяючи його.

— Ні, — не змигнувши оком, збрехав Георгій. -— Знайдено один втрачений документик, складений тобою, про «законність» незаконних поставок зброї...

Борис закам'янів.

«Невже в точку? Так, Липинський, ти — справжній сокіл-сапсан...» Він посміхнувся і рушив до залу засідань.

Георгія наздогнав Кащук. «Ще один! — подумав Георгій. — За іронією долі я опинився в опозиції до всіх політичних сил — і до своїх, і до чужих».

— Скільки він тобі пропонував? — заглянув Липин-ському в очі Іван.

Георгій від несподіванки закашлявся, мало не похлинувшись.

«Коли ти ще носив червоний галстук і пас корів у своєму селі, ми із Борисом уже мріяли про незалежну Україну... Нехай ми тепер у різних таборах, однак мене з ним зв'язує більше, аніж з тобою...» — подумки проголосив тираду Липинський, і, здається, Кащук його зрозумів.

— Слухай, брате, що з тобою діється? — артистично обурювався Іван. —Фракція тобою незадоволена. Ти якийсь неуважний, пасивний. Тобі все байдуже. Так не можна. Ти ж пройшов за списком — відробляй!

Георгій зміряв його зневажливим поглядом: «Ти, селюк у дорогому костюмі! Та хто ти такий, щоб мені вказувати, що я повинен робити?» Погляд Георгія був настільки красномовним, що Кащук зіщулився і пішов геть.

Липинський кипів. Треба було повернутися до зали, однак його щось стримувало. Якесь передчуття... Він не міг ступити ні кроку.

Іззаду він почув старече астматичне дихання. Георгій обернувся. Це був Осман Османов, «Монстр української політики». Осман-огли поклав руку на Георгієве плече. Здається, саме так кладе на плече синові руку батько, — подумав Георгій, який все життя був обділений батьківським теплом.

— Синку, — прохрипів Османов, і Георгій здригнувся. Так його давно ніхто не називав. Липинський вдивлявся в старечі риси обличчя. У водянистих очах Османова він побачив щось таке, від чого в нього в грудях розлилося тепло.

— Я не маю часу говорити з тобою, синку, — сказав Осман-огли. — Коли ти на своєму кіпрському рахунку побачиш семизначну суму, не лякайся. Все чисто. Ти сам знаєш, як розпорядитися грішми... Хоча гроші в нашій справі не головне...

Старий хотів іще щось сказати, однак до нього підійшли двоє молодиків і стали поміж ним і Георгієм. Липинський обурився: як вони сміють влазити в їхню бесіду, однак Османов, сумно посміхнувшись, махнув рукою:

— Прощавай...

Від цих слів у Георгія пробігли мурашки поза шкірою. Саме так прощаються назавжди. Липинський подивився на старого, а той кинув на Георгія той самий батьківський погляд і поволі, немов старий качур, поплівся, перевалюючись з ноги на ногу, по коридору. Його підтримували попід руки два здоровані...

«І що це означає? Звідкіля Осман-огли знає про Георгіїв рахунок на Кіпрі? Це шантаж чи підкуп? Шантажують не так. Кладучи гроші на рахунок, хочуть скомпрометувати або підкупити. Це гроші за те, щоб я перейшов до більшості? Не схоже. Надто багато. До того ж, до мене вже підходив Борис. Навряд вони підкупали б мене через старого Османова. Ні, Осман-огли — не того польоту птиця. Що це все означає?»

Липинський зайшов у зал засідань. Займаючи своє місце, він розгублено озирнувся, бо інстинктивно відчував на собі погляди колег. Георгій вирішив узяти себе в руки. Упродовж цього засідання він чемно і дисципліновано натискав на кнопки, як і вся фракція.

Тим часом зал вирував. У принципі хороша ідея щодо більшості виявилася повністю скомпрометованою тим, що втілена була нечесно. Взагалі, якщо розібратися по суті, то першопричина обурення народу проти влади лежить не в тому, що народу погано живеться. Народ терплячий, він навчений терпіти. Просто стало гидко, що держава побудована на брехні.

Щирий українець ніколи не є щирим. Уже в самому словосполученні «щирий українець» затаєна нещирість, оскільки воно не означає те, що здається на перший погляд. У цьому словосполученні слово «щирий» означає «справжній». А справжній українець ніколи не є щирим. Це також синдром Дикого поля. В Дикому полі щирим бути вкрай небезпечно. У Дикому полі виживає топ, хто дбає тільки про себе.