Егоїст - Гримич Марина. Страница 47

Георгій уткнувся у плече Євдокії і мало не заплакав від безпомічності. Він згадав молодого красивого Андрія Браницького, старого, однак від того не менш красивого Османа-огли, згадав про маленьку істоту в жіночу лоні.

«Я поводжуся, як розмазня? Так. Чому? Адже чоловік має бути сильнішим від жінки! Але психологами давно вже доведено, що чоловік міцніший від жінки лише фізично, психологічно вона сильніша. Наприклад, участь чоловіків у війнах зовсім не свідчить про їхню силу. Навпаки. З них легше зробити солдатів, зазомбованих виконавців смертної кари. Жінка, навіть пройшовши бойову підготовку, перш ніж убити людину, подумає: а чи варто задля всіх тих політичних ідей, які витворили кабінетні козли, позбавляти іншу людину життя тільки за те, що та думає інакше? Саме тому з жінок виходять погані солдати, а не через фізичні дані чи репродуктивні функції. В жінці інстинкт самозбереження діє не на рівні особистісному, а загальнолюдському, її важче зазомбувати. Саме тому жінки не воюють. Ось і зараз: не він — чоловік — заспокоїв і пожалів слабку вагітну жінку, а вона його погладила по голові і промовила:

— Не переживай. Все буде добре!

Очевидно, від безглуздості цієї ситуації Георгій та Євдокія в одну мить, мов по команді, розсміялися. Це зняло незручність моменту, і все стало на свої місця.

Георгій з цікавістю розглядав Євдокію у своїй піжамі.

Взагалі вона дуже любила чоловічі речі. В її гардеробі не було спідниць — лише штани, за винятком, звичайно, «маленького французького платтячка». Справжнім відкриттям було те, що вона користується чоловічими парфумами. Спершу вона приховувала від нього це, однак він дуже скоро «унюхав» своїм чутливим носом. Коли Георгій спитав Євдокію: навіщо? — вона знизила плечима: мені так подобається. На відміну від колишніх Георгієвих коханок, вона була дуже лаконічною, точніше, вишукано лаконічною. Вона не користувалася косметикою і, здається, взагалі не дивилася за собою: не відвідувала, як личить світській дамі, косметичних салонів, фітнес-клубів і всього іншого, однак при цьому вона виглядала в кілька разів свіжішою й ефектнішою від його попередніх жінок. У чому її секрет? Євдокія часом могла зігнорувати манікюром, проте її маленькі пальчики з маленькими акуратно підрізаними нігтиками («ніхтиками» — написали б у минулому столітті фонетисти і були б праві!) хотілося поцілувати більше, аніж Алісині довгі сильні пальці з довгими нігтями. Євдокія не зважувалася і не слідкувала за калоріями, проте це не позбавляло її принадності, навіть тоді, коли вона за останні місяці проживання з Георгієм набрала ваги. «Ми любимо наших рідних за їхні вади більше, аніж за їхню ідеальність».

Зараз, з підкасаними холошами і рукавами, з короткою стрижкою Євдокія виглядала розбишакуватим хлопчиськом, тим самим хлопчиськом з Андріївського узвозу радянських часів, який гасав пустирями у своїй дворовій шайці.

Георгій та Єва провели гарний тихий вечір, справжній сімейний вечір з усіма принадами сімейного життя, коли Він і Вона щасливі у шлюбі. Тобто нічого особливого не відбувалося: вони просто їли, говорили, дивилися новини, спілкувалися з малим Георгієм і все. І нічого більше. Однак одним сімейним парам ці прості речі приносять щастя, а іншим — ні. Георгій та Євдокія були щасливі.

— І за що ти мене полюбила? — спитав Георгій у Євдокії.

— Ти — герой нашого часу, — вона промовила це так, неначе готова була до запитання.

— Як це? — тільки й спромігся видушити із себе Липинський. — При чому я до геройства?

— Ти неправильно мене зрозумів. Ти і— не публічний герой, ти -— герой у лермонтовському розумінні. Ти — найкраще, що може бути в нашому ганебному часі.

Єва посміхнулася. У цей момент вона нагадувала хижу дику кішку, яка милується своїми кошенятами.

Вона раніше лягла спати і заснула, мов дитина. Малий Георгій попросився полежати біля неї в ліжку і так і заснув на великому подружньому ложі. Довелося Георгію піти до кабінету і постелитися на маленькому диванчику. Від цього йому стало і смішно, і радісно. Навіть така деталь, як окупація ложа класичного егоїста двома, тепер уже трьома, коханими істотами приносила йому велике психологічне задоволення.

Зненацька задеренчав телефон. Георгій блискавично відреагував: підхопив трубку, щоб дзвінок не розбудив Євдокію з сином.

— Георгію, покличте Єву! Це терміново! «Ні «здрастє», ні «будь ласка»

— Хто це? — перепитав Георгій, хоча вже до нього дійшло, що це Аміко.

— Це Бернардіно.

Липинський здригнувся. У лігві сицилійської «коза ностри» — у маленькому містечку Корлеоне—так називали всіх перших синів у сім'ї на честь святого Бернарда. —Вона спить,—відрізав Георгій.—Я не будуй будити, — додав він, однак усередині в нього все похололо. Він зрозумів, що сталося щось недобре.

— Це правда дуже важливо, — сказав Аміко-Бернардіно. Його голос від хвилювання зривався.

— Друже, — лагідно попросив Георгій. — її зараз не можна нервувати. — Слово «зараз» він підкреслив.

Аміко на протилежному кінці дроту нервував. Він важко дихав у трубку.

— Чи можу я чимось зарадити? — запропонував свої послуги Липинський.

Аміко, трохи повагавшись, повідомив:

— Процесора вбито. Вони почали відстріл... Думаю, Євдокія також у великій небезпеці.

«Я так і знав! — ошпарило Георгія. — І хто це — «вони»?

— Де ви? Я зараз приїду! — натомість сказав він, здивувавшись своїй рішучості.

— Там само, у Євдокії.

Георгій похапцем одягнувся, вийшов з дому і сів за кермо. Він дуже непевно вів машину. Добре, що була вже ніч і рух майже припинився, бо за коротку подорож сталося кілька моментів, коли він не міг справитися з керуванням. Він кілька разів зупинявся, намагаючись стишити тремтіння рук.

Георгія чекали.

Товариство націонал-анархістів явно поріділо. Порожнім стояло крісло з хутром. Воно чаїло в собі загрозу, попередження і приреченість водночас. «Я не боюся смерті, — казав якось Георгієві Професор. — Я вже давно приречений. Але я хочу померти наглою смертю...»

Бракувало викличного погляду Студента, його гордої постави з розставленими на ширину пліч ногами і білими руками на широкому шкіряному ремені. Ат, жаль хлопця!

Не було за спиною у Георгія Євдокії. І слава Богу. Хай собі спить...

Аміко нервово метався по кімнаті. Було видно неозброєним оком, що він не може себе опанувати, про порятунок інших взагалі не йшлося. Аміко потребував жорсткої руки. Без неї він був безпомічним. Здавалося, Бернардо цієї хвилини здатен був обвішатися вибухівкою і наробити дурниць. Його міг вгамувати лише залізний авторитет, якого зараз не було.

«Невже цим авторитетом був для нього Професор? Ні. Не може бути. При всій повазі до Професора, він відігравав роль ідейного та інтелектуального провідника. Ще на роль расігіпо він годився. Однак бути саро сіі Шїіі сарі він не міг. А Аміко поводить себе так, неначе в організації знищено саме «боса босів». Напевно, смерть Професора і Студента — це ще не все. Далеко не все...»

Просто у вічі Георгія дивилися прозорі очі Діда. Георгій прийняв погляд з гідністю, не відвернувши очей. І правильно зробив. Він зрозумів, що погляд Діда — це погляд снайпера, готового виконати будь-який наказ Сокола-сапсана. Безвідмовно, точно і в ціль. Як і годиться справжньому представникові Дикого поля. Чи знадобиться він Георгієві?

Липинський перевів погляд на Сидора. Здоров'яга Граб'янка дивився на нього тупуватим поглядом персонажа фільму «Огнєм і мечем», який мріяв зітнути за раз три ворожі голови.

Дикий — син Професора — вже не був таким зухвалим, як раніше. Він сидів у вишиванці й дивився відданим собачим поглядом на Георгія.

Піп-розстрига Розстригай стояв посеред кімнати в рясі з іконою Георгія-переможця в руках.

Липинський розгубився.

На нього дивилися з очікуванням. Ні, не просто з очікуванням. На нього дивилися, як на лідера. Як на Сокола-сапсана.

«Чого це вони всі?.. Чому вони на мене так дивляться? Що вони від мене чекають? Невже вони думають, що я... Так, вони думають саме про це. Вони чекають, що я зараз скажу: «Ну що ж... Я беру все у свої руки...» Так, саме цього вони чекають! Дзуськи! При чому тут я? При чому? Чого вони всі на мене вирячилися? Я їм що — саро сіі шііі сарі з купою грошей?... Стоп. З купою грошей? Так, саме з купою грошей. Тепер я з купою грошей... Невже Османов? Невже Осман-огли? Невже цей монстр української політики був їхнім саро сіі їиїїі сарі?..»