Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 28

9 січня 1989 року Д. С. Колтонюк написав першу заяву на ім'я тодішніх голів клішковецького колгоспу, сільської ради та районного прокурора: «В 1948 році в серпні-вересні голова колгоспу ім. Сталіна (нині колгосп ім.Лєніна) тов.Бонько П. вчинив страхітливий злочин перед жінкою-матір'ю, яка народила 13 дітей, членом цього колгоспу. Цією жінкою була моя мама - Колтонюк Анастасія Никифорівна, дружина репресованого в 1947 році Колтонюка Семена Михайловича.

Батько, Колтонюк С.М., механік Хотинського райпромкомбінату, засуджений Чернівецьким обласним судом в березні 1948 року з позбавленням волі до 10 років із конфіскацією п'ятої частини майна.

Вимоги виконавчого листа були виконані «добросовісно», і в порожній хаті з кількома порожніми глиняними горшками залишилася моя менша, позбавлена розуму сестра, що перенесла в дитинстві менінгіт, я і моя нещасна мама.

В липні 1948 року я пішов учитися до Львова, потім працював у Донбасі. Горя, що випадало на долю матері-трудівниці, вистачило б на тисячі людей. Однак, не дивлячись на все, голова колгоспу вигнавши маму з дитиною на вулицю, відібрав будинок. Робити це він не мав жодного права - ні юридичного, тим більше, морального.

Чи могла витримати такі потрясіння нервова система, серце? Через кілька місяців маму паралізувало. Відмучившись півтора року, вона померла...

В 1963 році 28 грудня Верховний суд УРСР переглянув справу про відповідальність Колтонюка С.М. і виніс ухвалу: звинувачення не доведено. Батька реабілітовано. Тепер будинок по вулиці 40-річчя Перемоги використовується колгоспом.

З метою відновлення честі, доброго імені моєї матері і батька, відновлення соціальної справедливості, прошу розглянути мою заяву на загальних зборах колгоспників і вирішити питання про повернення мені як спадкоємцю будинку, майна, відновлення прибудов і компенсації нанесених моральних і матеріальних збитків».

...В житті це виглядало так: Колтонюків сусід, Омелян Вірста, приніс курмей [7] і сказав Колтонючці:

- На, вішайся, нам будинок потрібен.

А інший, голова колгоспу, вивернув квашені огірки на землю:

- Оця бочка має бути моя! (Голова через деякий час поїде в гори на якусь перевірку і його там розчавить деревом).

Мамі у себе дозволив жити Тимофій Вірста.

Конфіскацію майна здійснили до суду.

Дмитро про реабілітацію батька дізнався 2 січня 1989 року. На його першу вимогу розглянути питання про повернення будинку, прокуратура дала відповідь: «Вы можете через народный суд требовать возврата конфискованного имущества или его стоимости, если докажите пропуск срока исковой давности по уважительной причине». Написано для відчіпного: начебто прокуратура не знала, що навіть у 1989-му заїкатися про таке було не зовсім безпечно.

Колтонюк пише протест: «Преступления, совершенные против народа, не могут подлежать никакому сроку исковой давности. Эти преступления не относятся к разряду преступлений совершенных в пьяной потасовке двух соседей!» З трудами Дмитру Семеновичу висилають копію вироку на батька.

Читай, Буковино. У цих вироках змінювали лише прізвища:

«1948 г. февраля месяца 3-го дня Черновицкий областной суд (...) рассмотрел в закрытом судебном заседании уголовное дело по обвинению Колтонюка Семена Михайловича, 1895 г. р., (...) украинца, с образованием за 3 класса, единоличника, несудимого, - в преступлении, предусмотренном ст. 54-10 УК УРСР и установил:

Колтонюк, будучи враждебно настроенным против Советской власти, проживая на временно оккупированной территории немцами в селе Клишковцы, в период 1943-1944 гг. проводил среди населения антисоветскую агитацию, клеветнически отзывался о колхозах, восхвалял буржуазный строй и в оскорбительном тоне говорил. о советских партизанах.

Он же, будучи на службе в Советской армии в период 1944 и позже 1945 г., клеветал на советскую действительность и вооруженные силы СА.

На основании изложенного областной суд признал Колтонюка виновным в проведении контрреволюционной агитации в военное время».

Читачу, ти дуже спокушений юридичними категоріями? Я ні. І все ж... сліпому видно: Колтонюк не був «крестьянином-кулаком, единоличником». Він працював на державній роботі: в Хотинському райпромкомбінаті, механіком Клішковецького млина (про що Дмитро Семенович має відповідну довідку). Мало того, за період 1946- 1947 pp. є розміри його зарплати, яка коливалася між 440 і 70 карбованцями (перед арештом). Далі. У 1943-1944 роках Буковина була «під румунами», а не німцями. І Колтонюк-старший не винен, що тодішній уряд Антонеску і Румунська держава була в альянсі з гітлерівською Німеччиною. Далі. Що міг на той час Колтонюк-старший «клеветать» на колгоспи, коли ними ще й не пахло? І ще. Якби, будучи в армії, Семен Михайлович побріхував на армію (а це ж під час війни!) судили б його швидше, аніж у 47-му. Тут і адвокатом не конче бути.

Довгими були митарства Колтонюка-сина поки він після кількаразових відмов одержав «Опис майна», відібраного у Колтонюка С.М. Цей опис нараховує 132 пункти домашнього начиння; починаючи від воску, тридцяти двох тарілок, щітки для чобіт, однієї фати і закінчуючи паровим млином, соломорізкою і будинком на дерев'яній підлозі. (У вироку йшлося лише про конфіскацію майна, що належало особисто засудженому!)

Колтонюк-син, порахувавши вартість майна, плату за оренду відібраних приміщень впродовж 41 року, виставив місцевому колгоспу рахунок - 105 тисяч 490 карбованців. (Обласна комісія у справах реабілітованих оцінила майно в 326 карбованців»).

Далі почалася тяганина з фінансовими органами. «Ваш батько реабілітований без повернення конфіскованого майна», - відповідає фінуправління облвиконкому 30.08.89. «Реабілітований з пограбуванням, значить?!» - жахається Колтонюк.

Іде тяганина з УКДБ області, з обласним судом. Відмовляють... відмовляють... радять шукати свідків... Фінвідділ робить викрутас: «Перевіркою органами УКДБ встановлено, що Ваші батьки добровільно передали паровий млин органам Радянської влади, що підтверджується їх свідченнями по кримінальній справі».

А май ще хочете? А май ще чуєте, Дмитре?

Не чує. Знаходить свідків того пограбування. Записує свідчення. Свідки заперечують добровільну здачу майна. До свідків у гості для дружньої бесіди приїжджають чекісти. Фінвідділ послуговується їхніми документами.

Однак часи міняються. 24 січня 1990 року обласна комісія у справах реабілітованих визнає, що будинок «безпідставно був присвоєний колгоспом ім.Лєніна і просять про його повернення законному спадкоємцю». Все. Житловий будинок, приміщення колишнього млина, літньої кухні, амбар (уce в аварійному стані) 6 квітня 1990 року повернуто тому, кому належить. Ні, не все. Колтонюк просить виділити присадибну ділянку площею 0,5 га і провести рекультивацію цієї землі. Це чудо, це чисте чудо-диво, скільки сесій сільської і районної Рад розглядали Колтонюкові заяви, скарги, протести! Врешті-решт вирішили повернути землю. Біля будинку, Та наміряли лише 40 соток. Решта - під колгоспними спорудами: пилорамою, кузнею.

...Але ж дивний чоловік, отой Дмитро Колтонюк! Давали йому город отам, далі, в саду. Не бере. «Не моє, - каже, - завтра знайдеться господар. А я чужого не хочу».

Упертий! «Дайте таки - тут, а не інде... А у нас, може в Хотині завтра усі Клішківці будуть, як не буде, де розпилити труну: пилорама ж», - це один.

А другий... «Якби я був на місці Колтонюка, я діяв би так само. Але я при владі. Я його розумію. Мабуть, час ще не прийшов, щоб було так, як має бути. Колтонюк правий».

Коли я приїхала у Клішківці, у дворі пилорами чоловіки долагоджували труну. Колишня Колтонюкова земля тепер - суцільна вибоїна. Вона таки горбата камінням, занедбаністю. Прибудови - в аварійному стані. Хата - ще так нічого. Але коли з неї «забирався» колгосп, забрали навіть батареї, біля яких можна було грітися. Це, щоб зробити болючіше.