Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 30

Щоб знали, як відокремлюватися від колективного господарювання. Ви удавкою наш колгосп, бандерівське кодло, а ми вас міцнішою Удавкою: податками, цінами, розоренням. Самі, як миленькі, проситиметеся в наш гурт. Знаєте, скільки над вами управ? Секретар РКП(б) Судакевич, начальник Вижницького райвідділу МҐБ, він же лектор райкому Дідушенко. Вони вам такі лекції прочитають, що й ваші внуки від того Дідушенка у дрож приходитимуть.

КАЖІТЬ МЕНІ, ЯК БУДЕМО ЖИТИ ДАЛІ?!

- А ви, вуйку, брали би'сте землю, якби тепер давали? - запитала я модного чолов'ягу, що показував мені дорогу до баби Дригібчихи.

- Я?! Якби май молодший, то брав би, а діти мої - вже ні. Маю п'ятеро синів, а ні один порядку від землі не знає... Щасливо вам гостити, дочко, - прочинив ворота на подвір'я.

...Ось вона переді мною - колишня веренчанська багатійка, що мала аж п'ять гектарів землі. На сьогоднішні мірки - це, певна річ, куркулька, п'ять полів і кожне, як людина, - з найменням: Соложата, Валянка, коло Бульбони, на Бомбелевій скалі.

- Йой! Багачка! - сплескує в долоні, сімома десятками років укрита, Марія Тодорівна Дригібко. - Колись п'ять гектарів - це якраз до норми, щоби не голодно жити. А тепер, що то є? Та ж було усього насипом у державі. А де то си діло? І хто це вигадав таке? Що це си зробило? Якби я могла туди піти, ади, чуєте по радії верховна сесія говорить, то я би си запитала: «Люди добрі! Ви маєте совість чи ні? Та же подивіться на цю дрантиву бабу, що вже панчіх не має. Устидно мені було би піти на друге село чи десь переночувати у когось. Два дні ходила до магазину за панчохами. Та й що?... То кажіть мені, як будемо жити далі, га?!»

Якщо баба Дригібчиха не відає, то я не знаю й поготів. Багато знає її вік і життєвий досвід. Однак, хто хоче вслухатися в її нехитру, але правдиву, як сама землиця, бесіду, в якій мені чомусь не захотілося навіть коми своєї поставити? Як записала на диктофон - так і написала.

- Я коби коло хати ще трохи тинькала... А молодим казала би землю брати... Але їм треба помочі. А не так - беріть, а далі - мастіть собі голову, а хоч «ґвалт» кричіть. Неньо мене як дружив, то дав землі орної, дав кавалок за сіно, дав посаженого, щоби мала що зібрати, а на другий рік уже із своїм Василем могли си обертати і йти вперед. То на тих полях у нас була і пшеничка, і жито, і ячмінь, горох, кукурудзки, фасульки, гарбузики. Мали ми пару коней, четверо-п'ятеро овечок, І самі двоє робили. Тяжко робили, але ж молоді, моцні, то нам весело було. Я мала порядок на все, знала: весна - повипераю все святошне, рублем потачаю, наскладаю, бо зараз сапання си утворює, то май буде роботи, а там друге сапання, а там вже барабульки, кукурудзи підгорнути. Буряк висапаю. Чекаю жнив. Що собі - то собі лишимо, а решту до держави. Лиш для себе ніхто не робив. А держава мала де що купити. Ненько аж до Кіцманя лишки хліба возив на заготовку, але там як було тано (дешево. - М. М.), то вертає назад і чекає, поки держава не купить дорожче... Це, дочко, за Румунії було.

А в сорок третім році чоловіка до румунської армії забрали. Я з двома діточками лишилася. То мій Василь через 15 років вернувся. Ще с'ми одинадцять літ були разом, та й забрала нагла смерть Василя. Так що я си не нажила, лиш си накарала. Але дякувати Богу і за це.

А вже як колгосп прийшов, то усе позабирали, усе почистили, порозтягували. А куда? Казали, до колгоспу. Та якби то так... А хто? Та ті, що робити не хотіли, ті, що сиділи на присьбах, коли я лиш від сапання йшла.

А як здача була? Людей вивозили. Я сама си бояла. Казав мій ненько покійний: «Як стук до дверей, то ти у заднє вікно тікай». Бо знаєш, що не виконаєш. А виконаєш - то ще йдуть брати і йдуть, і йдуть. Я у піч сховала десять кіль жита - і то забрали.

Поки чоловіка з Румунії не було, то я в колгоспі і дояркою, і на строїтельстві робила. А що мала? Дві кілі [10] пшенички дали. Розумієте? Дві кілі! Це якраз, щоби до Різдва стало. І жита щось за 15 кіль. А чоловік як вернувся, то ми хустку продали - вугля справили, поросятко купили. Чоловік у мене був дбайний. І діти мої шпаровиті. Син та й донька. Не прокурять, не проп'ють. Ну, хіба десь так трохи... Але слухайте, ми зараз також можемо випити по порції обидві. То таке.

Син у мене - Василь, також - у Чернівцях заводі робить. Але землі хотів би. Ой, так би робив коло землі! Каже: «Мамо, я плуг зроблю». А до чого, як нема де розвернутися?

А тепер... Що тепер? Питаєте, ци добре у колгоспі робля? Не знаю, як у другому, а у нашому селі недобре. Слухайте, як то так? Зерно пропадає на землі. А-ну дивіться, я туто перед вами фасульки на столі перебираю, кожну, аби не впала, бо це моє. А в колгоспі, у полі? Пошкрябали, пошкрябали - та й пішли... Отак ґаздують! Що робля багато - то так. Але що з того?

(Запис зроблено 1991 року,

в селі Веренчанка Заставнівського району

від Марії Тодорівни Дригібко).

«НЕЛЮБА ТИ МЕНІ?..»

А може, лише отут, у Лужанах Кіцманського району на Буковині, могла вродитися всесвітньо знана пісня:

Прикордонна земля, якої тут надзвичайно мало, - масна і солодка. На межах держав будь-яка земля стає об'єктом конфліктів, бойовиськ. Вона завжди належить усім відразу, що її оточують. На ній завжди є автохтони і зайди.

Але на ній завжди є люди, яким земля таки належить.

Вона тут люба. Бо її обмаль. Нею хочуть володіти всі, хто вміє з нею говорити сапою, рискалем, плугом, трактором, сівалкою, комбайном.

Я не буду давати рецептів. Я їх не знаю. Люди знають.

Лиш Бога ради, владо! Товариші! Панове! Депутати! Демократи! Ті, хто на коні й під конем!

Не робіть зла цим чоренним від роботи буковинцям.

Не розганяйте їх скопом із колгоспів, як скопом туди заганяли. Землі таки у нас мало. Навіть, коли всю роздати, не більше 25 соток кожному вистачить. Але ці люди хочуть роботи. Думайте, голови, як їм дати роботу.

За нами так багато чорного і злого, що й не знаю, коли та чорнота зійде... Я не хочу, щоб хтось, колись потім гортав, як я, архівні документи (якщо до них буде доступ) і сивів із розпуки і відчаю: за що така доля?! І доки?!

Нам хотіли зробити землю нелюбою.

Не вдалося. Отже, надійшла пора її леліяти?

Любімо землю, поки вона ще любить нас...

Якщо ще любить.

(Дякую за допомогу у пошуку обласної преси за 90-ті роки минулого століття

Марії НИКИРСІ,

доцентові Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича

Дмитрові МІГУЦІ

та прес-секретареві Чернівецького міського голови Миколи ФЕДОРУКА

Ірині ВИШНЕВСЬКІЙ.

Липень 2010 p.).

P.S.

Недавно гортала найкращий (за визначенням фахівців) підручник з історії України. Північній Буковині у проміжку 1918-1940, 1941-1944 рр., коли вона перебувала у складі королівської Румунії, відведено... 2,5 сторінки. А дехто з тих, хто бере на себе нахабство приймати важливі державні рішення, дотепер не знають причини іншості нашої ментальності. Як мало знають про історичну долю Галичини чи Закарпаття. А потім дратуються, що ми «западенці». Авжеж, не ефіопи.