Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 33

Кілька майбутніх істориків і філологів (і ми з Віктором у тому числі) мали свій «фронт» - підрихтувати ізолятор на першому поверсі гуртожитку №2А Не знаю, як тепер, а в тодішні студентські часи гуртожитська інфраструктура передбачала багато зручностей для студентів: читальний зал, їдальня, медпункт, пункт прокату, перукарня, санаторій-профілакторій, ізолятор (на випадок тяжкого чи інфекційного захворювання).

Наш ізолятор був доволі запущений: виламані ручки дверей, надламані підвіконня, тріснуті шибки, небілені стіни. І, о, диво! - ми, переважно сільські діти, закачавши рукави, працювали тоді так, ніби нас іще чекали іспити і ніби ми щонайменше мали за спиною професійно-технічне училище. Над Коцуром підсміювалися: він був один із хлопців у нашій дівочій ремонтній бригаді. Дуже скромний, мовчазний, з виразними темними очима. Але мав якусь надзвичайно зворушливу усмішку, самими кутиками губів. Працював не кваплячись, але старанно й акуратно. А на дівчачі жарти не ображався і не відповідав «взаємністю».

Відрихтований ізолятор у нас прийняли без зауважень. І навіть по домівках відпустили на день чи два раніше.

А перший семестр, пам'ятаю, щодня зустрічалися в читальному залі нашого студмістечка. Далі студмістечка стало замало - і вже читальний зал наукової бібліотеки університету світив нам вікнами до самого закриття.

Чомусь так яскраво в бібліотеці не запам'ятала більше нікого - лише Віктора Коцура. Може, тоді в ньому народився справжній дослідник. Бо жодна тодішня наукова студентська конференція не минала без Коцурової доповіді чи повідомлення.

Хоч університет наш тоді налічував 13 тисяч студентів, але «стаціонарними» із споріднених факультетів добре зналися між собою, товаришували, ходили на дискотеки, знали про успіхи-невдачі одне одного. З Коцуром доводилося бачитися часто і в гуртожитку, бо кілька років хлопці-історики займали п'ятий поверх гуртожитку філологів, точніше б сказати, філологинь. Одного разу Віктор навіть заступився за кімнату №434, в якій я мешкала. А було так: хлопці-історики (особливо у надвечір'я) пантрували, коли дівчата з нижнього поверху повисувають у вікна голови. А тоді вже лили зверху води - скільки хотіли. Вереск, сміх, образи за зіпсуту зачіску. Ото якось Коцур спокійно, але переконливо і виступив нашим адвокатом, чим, мабуть, дещо розсердив своїх однокурсників. Відтоді води на наші голови поменшало. Але були якісь інші жарти, особливо, коли хтось із істориків «підбивав» клини до філологинь.

...Коли озираюся в той час, згадую багатьох ровесників. Дуже наполегливих, працьовитих, тих, хто власною головою і власним горбом здобував свої життєві вершини. Багато хто з них став відомим усій країні. І серед тих, чиє ім'я мені також гріє душу, - професор Віктор Петрович Коцур. Ми з ним ніколи не бачилися після закінчення вузу. Я приїздила в очолюваний ним Переяслав-Хмельницький університет тоді, коли він бував чи в закордонному відрядженні, чи в Києві. Але бачила на власні очі сліди його керування-господарювання, чула гарні відгуки колег і підлеглих. І мені дуже приємно, коли на книжкових виставках чи під час презентацій до мене приходять читачі й кажуть: наш ректор (мій викладач, мій сусід) Віктор Петрович Коцур - ваш великий прихильник, пані Маріє. І я тішуся, як дитина, що людина, чия відповідальність є очевидною, пам'ятає мене зі студентських років. І так само, як я стежу за його науковою діяльністю, стежить за моєю творчістю.

Перший маленький ювілей, що відзначає професор Коцур, - рясний і радісний. І наперед би Тобі більше, як кажуть на Буковині! Бо Ти, син великої України, по-рідному зріднився з буковинським краєм, який гострив твій розум і зміцнював крила, який гартував і гартує династію Істориків Коцурів, народжених на Сумщині.

З повагою

Марія МАТІОС,

випускниця ЧДУ 1982 року,

письменниця, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка,

почесний громадянин міста Чернівці.

ЩЕ ПРО МОЄ СТУДЕНТСТВО І НЕ ТІЛЬКИ

В університеті в часи мого навчання особливо було розвинуте «сексотство». Це стало мені цілком зрозуміло після того, коли я зустрічала своїх колишніх знайомих з університету уже після його закінчення. Лави «шевченкознавців» (так називали у Чернівцях співробітників КДБ через те, що приміщення обласного КДБ знаходилося та й знаходиться на вул. Шевченка, 1) поповнювалися в основному за рахунок учорашніх студентів-істориків.

Багато з них були (та й залишаються) порядними. Час давно перевірив їхню порядність. Але всі вони - дуже освічені люди. Щоправда, через «надмірний» розум і досвід у них у нинішній системі СБУ проблеми. Проте синдром Кислиньського в радянський час був НЕМОЖЛИВИЙ! За жодних умов! За жодних! Особливо у спецслужбі. Такий сюжет навіть для анекдота не підійшов би. Та ще у радянський час.

...Мені з моїм «довгим» язиком і участю в похороні Володі Івасюка «пощастило» - мене з університету не виключили. Публічно, на комсомольських зборах філологічного факультету, у аудиторії (яку ми називали «амфітеатром») мене виключили лише з комсомольського бюро чи то курсу, чи то факультету (не пам'ятаю) - «за •малу активність у громадській роботі». (Ті, що мене виключали - вже давно подякували цьому світові. Бог їм суддя!).

(А ви питаєте, чому я така АКТИВНА і нестерпна? Навчили!)

Але через якийсь час мені дуже твердо в деканаті сказала партійна «трійка» факультету, що партія без мене не зможе! Ну, не зможе ніяк і ґвалт! Розсиплеться без мене партія! Я ж надія літератури! І все в майбутньому, і все в майбутньому. «Комунізму далі видні» - вчили нас на лекціях. Більш м'яко, але чесно, таку метаморфозу в ставленні до мене факультетського начальства наодинці пояснив Кость Федорович Герман - заступник секретаря партбюро факультету, викладач, здається, давньоукраїнської мови. Він був родом із Розтік, але ніколи жодного «земляцького» поруху нікому не зробив! Своїй рідній племінниці (відмінниці!) на іспиті поставив «четвірку» аби його не запідозрили у протекції родички, за що з нього кепкував увесь факультет. І такі були люди у часи моєї молодості. А були й інші...

Так-ось, Кость Федорович «уповноважено» чи від доброго серця (не знаю, не питала, але завжди була йому вдячна за ту драматичну для мене розмову, бо я не розуміла, що відбувається, і це була психологічна травма студентки-відмінниці) сказав приблизно такими словами: ти молода, ти розумна, ти маєш хороше майбутнє, твої вірші друкують, не сьогодні-завтра у тебе вийде книжка, і не одна, але ти буковинка, але ти з неблагонадійного Путильського району, дарма, що твої батьки під час війни пішки під столом ходили, я знаю твою маму-вчительку, ти маєш проблеми з тим похороном, тебе хотіли би залишити в аспірантурі, а без партії тебе нікуди не візьмуть на нормальну роботу. Тобі не треба, щоб було так, як було з Н. (не можу згадати прізвища, хоча дуже добре пам'ятаю обличчя старшокурсника студента-філолога, що жив у гуртожитку через стіну із нашою кімнатою 434, якого виключили з університету «за книжки». Тобто за читання забороненої літератури. Але про це говорили дуже і дуже пошепки. А публічна версія була - за систематичні пропуски навчального процесу).

Кость Федорович говорив довго і повільно. Не дивлячись у очі. Згодом я зрозуміла, що він був просто порядною людиною і добре знав закони Системи. Бо все-таки я була його землячка. Він також на собі спізнав «любов» Системи до автохтона, якого «радянська влада роззула з постолів», як утовкмачували нам, буковинцям, з усіх дірок.

Так, мене справді залишили в університеті. Але не в аспірантурі. Сказали, маю поганий почерк (не смійтеся, це правда! Але почерк! Почерк який, холєра ясна!). І направили в університетську наукову бібліотеку, у відділ комплектації літератури.

Там я повних чотири місяці на 3 і 17 сторінках кожної нової книжки, що надходила в бібліотеку (а тоді книжки надходили вагонами) била штампик «Наукова бібліотека Чернівецького державного університету», а згодом на рахівниці (тато колись навчив рахувати) підбивала загальну ціну усіх нових книжкових надходжень в університет. Із поета я стала бухгалтером! (А Жулинський дивується, чому я така нудна в тих бухгалтерських паперах-документах Шевченківського комітету! Не нудна, а скрупульозна, Миколо Григоровичу! Незабутня практика!)