Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 53
Назви розділів і коментарів:
• про випадковості і зиґзаги життя;
• про вручення Борисом Олійником Міжнародної премії ім. Григорія Сковороди Євгенові Марчукові у листопаді 1997 року в Українському домі;
• про редактора «Літературної України» Василя Плюща і його спонтанне - «Марійко, візьми у Марчука для нас інтерв'ю! Але помічник нікого не підпускає. Все через помічника»;
• про «Ви із Чернівців? Інтерв'ю? Для «Літературної України»? Будь ласка! У вас немає диктофона? Миколо, дай диктофон. Я готовий!»
«Політики ніколи не випереджали поетів і мислителів» - (інтерв'ю)
• про виступ у будинку кіно (текст виступу);
• про «я й сама би хотіла знати автора тексту»;
• про інтелект і ерудицію;
• про «у цьому тексті на сьомому слові всі мухи здихають!»;
• про візит Соломії Павличко, Юрія Покальчука та Ігоря Римарука;
• про роль української мови і роль живого суфлера;
• про «приймати гостей і брати участь»;
• про Львівську оперу, 5 тисяч мітингуючих і про «грають хлопці вар'ята і нема на те ради»;
• про Софрона Мудрого і Папу Римського;
• про шахту ім. Засядька і Ю. Звягільського;
• про замінування зали у Запоріжжі;
• про провокацію в Рівному - ветеранів Великої Вітчизняної і воїнів УПА в одній залі, про мегафон зі сцени;
• про «Від нього пахне дорогим одеколоном» - А треба щоб перегаром?;
• про провокації щодо родини, дитини і провокації загалом;
• про проникнення у квартиру;
• про аварію рівно за місяць до вбивства Чорновола;
• про «а Марія Василівна відмовилася брати в цьому участь»;
• про «а у мене запросили 5 тисяч доларів за аудієнцію»;
• про 8 мішків нерозпечатаних листів з України і репліку «ось ви на них і відповідатимете»;
• про «а ви упевнені, що він хоче стати Президентом?» - «Я вже ні. А ви?»;
• про патріотів, ідіотів і притомних людей;
• Юрій Шухевич, Юрій Бадзьо, Слава Стецько, Левко Лук'яненко, Василь Овсієнко, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Іван Драч, Ірина Калинець, Роман Коваль, Максим Стріха, Сергій Комісаренко, Мойсей Фішбейн, Юрій Пахомов, Сергій Парашин, Оксана Білозір and other and the end.
• про помідори та яйця на Співочому полі в Тернополі;
• про перший веб-сайт українського політика;
• про «канівську четвірку», четверту годину ранку, записку від Олександра Мороза в конференц-залі готелю «Національний»;
• про Георгія Ґонґадзе;
• про «а хто захистить мене?»;
• про аварію на обухівській трасі;
• про журналіста Александрова;
• про 9 березня 2001 року, «Україна без Кучми», штурм президентської резиденції;
• про міністра МВС Смірнова і майора міліції Рожу;
• про автомобільний іменний номер «МАФИЯ», книговидання в Україні та «прочуханку» президента Кучми;
• про французький алфавіт і НАТО;
• про двох Деркачів і зброю;
• про генералів - найбільших світових боягузів і зрадників;
• про крах ілюзій.
Євген Марчук:
«ПОЛІТИКИ НІКОЛИ НЕ ВИПЕРЕДЖАЛИ ПОЕТІВ І МИСЛИТЕЛІВ»
«Літературна Україна». - 1998. - 5 березня.
Євгене Кириловичу, кажуть про те, що, коли Ви були куратором Спілки письменників, жоден письменник не був ув'язнений. Що Ви, начебто, попереджали тих, над ким зависав «меч» Вашої служби. Ви були «дисидентом» в КДБ? Згодом, під час Вашого прем'єрства, Вам приписали «дисидентство» в уряді, що частково стало причиною відставки. То за Вами тягнеться «шлейф дисидентства»?
(Сміється. - М. М. ) Це досить несподіваний поворот - про «шлейф дисидентства»!
І Ви не користаєте з цього, щоб утверджувати імідж людини послідовної, може, навіть, опальної у даному випадку? Адже мистецький бомонд зараз «шумить» про Вас доволі позитивно. Як Ви думаєте: це чергове пристосуванство творчих людей чи об'єктивна дяка за не-репресії?
Справді, можу сказати, що за той час, коли я працював у системі держбезпеки і мав стосунок до творчих спілок, у тому числі і до Спілки письменників, жоден митець не був заарештований і не був ув'язнений. Це справді так.
Більше того, я можу сказати цілком щиро і відверто, що це не супроводжувалось якимись драматичними колізіями, не були зламані чиїсь долі в морально-психологічному плані. Іншими словами кажучи, людям не довелося чимось платити, щоб залишитися на волі. Це можуть підтвердити немало митців. У душі для себе (у крайньому разі), якщо не публічно...
Це стало наслідком «пом'якшення» клімату в суспільстві, тобто в колишньому СРСР, чи показовою лояльністю українського КДБ стосовно творчих особистостей, оскільки, як відомо, саме мистецьке середовище завжди залишається барометром «задухи» у державі?
Бачите, пом'якшенням суспільного клімату у той час, про який ми ведемо мову, якраз і не «пахло». Саме тоді у Комітеті держбезпеки сконцентрувалося багато серйозної інформації такого високого рівня насиченості й кваліфікованості про стан справ у суспільстві і в державі загалом, що стало очевидним: Система дійшла до ручки і може повернутися в своєму розвиткові аж у бік диктаторського варіанту, або ж - анархічного розвитку подій. То були, можливо, найнесприятливіші часи. І не лише для творчості. Москва мала величезну спокусу максимально використати владу, як силу для придушення всього, що сприяло розвиткові національної свідомості та піднесенню національного духу. Така карта «падала», насамперед, на Україну, де тенденції внутрішнього інтелектуального і творчого спротиву дедалі заходили у надвисоку атмосферу.
Акумуляція такої інформації в КДБ України (а цим займалося кілька працівників, серед яких був і я) дозволяла нам заглянути у глибину цих процесів, «дрейф» яких у суспільстві натрапляв на благодатний ґрунт. І ми бачили перспективу набагато краще, ніж це вдавалось іншим.
Простіше кажучи, на основі цієї інформації нам вдалось уберегти від серйозних драматичних проблем цілий ряд талановитих людей і не дати їм потрапити за ґрати. Зараз це дуже відомі люди в Україні, серед яких є і політики.
Але це не було показовою лояльністю. Швидше, наслідком прагматизму, здорового глузду, який міг, однак, дорого коштувати.
Кому? Вам? Генералові КДБ?!
Ну, я тоді ще не був генералом... А щодо решти - то окрема розмова.
Євгене Кириловичу, тобто ті, кого Ви не називаєте, уникнули якихось репресій?
Вони просто не потрапили за ґрати! Могли бути фізично заарештовані й не знаю, скільки б часу провели в таборах. Але це було б драмою, катастрофою для цих людей.
Зараз багато з них на політичній арені. Деякі займаються творчістю.
Усе це справді стосується і моєї біографії. Єдине... я не смію називати прізвища цих людей, оскільки це надто делікатна справа. Такі речі можна робити, лише маючи на те згоду. Нещодавно одну таку згоду було отримано. У мене брали інтерв'ю «Аргументы и факты».
І Ви назвали поетесу Ірину Ратушинську...
Ні, я не називав. Журналістка Галина Харахандюк звідкись випадково дізналася про цей факт і запитала, чи можна його оприлюднити. Я сказав, що можна, але за однієї умови: коли ви знайдете Ірину Ратушинську в Лондоні і вона погодиться на це. Галина Харахандюк знайшла Ратушинську, і та дала згоду. До інших я не звертався, хоча вони живуть у Києві і деякі працюють у Верховній Раді.
А з їхнього боку не виявилося бажання відкрити «завісу» і над таким штрихом своєї біографії?
Як бачите, ні.
Ці люди Вам вдячні?
Очевидно, так. Хоча в цьому не було потреби - побачити міру їхньої вдячності. Знаєте, я ніколи жодним своїм знаком, жодним мікрорухом не робив натяків на те, що від них повинна йти якась вдячність. Справа в тому, що тут задоволення більше не в них, а у мене самого, бо ти знаєш, що ти зробив. І що завдяки тобі людина живе собі нормальним, спокійним і рівним життям. А очікувати на вдячність?