Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 54

Правда, якась частина людей так і не знала, що було таке сприяння. Я можу тут назвати хіба що в якійсь мірі Ліну Василівну Костенко. Я з нею особисто не знайомий, і ми ніколи не зустрічались, але я дуже її поважаю як поетесу. Добре знаю її творчість. І можу сказати єдине, що вихід «Марусі Чурай» відбувся завдяки моїй участі, як працівника КДБ на той час, який, по суті, повинен був зробити все, щоб «Маруся Чурай» не вийшла. Але це робив не я один. Робило нас двоє: я та Іван Іванович Котовенко. Іван Іванович зустрічався з Ліною Василівною. І нам вдалося зробити так, щоб захистити «Марусю Чурай». І щоб вона вийшла в «Радянському письменнику». Тепер ми маємо цей шедевр українського поетичного епосу, якому, на мою думку, поки що немає рівних в нашій сучасній українській літературі. Був ще ряд інших людей (вони і зараз працюють у нашій літературі), які навіть не знали, що їм допомагали... із КДБ. Це було. І це правда.

Євгене Кириловичу, а що б Ви могли сказати тим, хто Вам не хоче пробачити роботу в КДБ?

Відверто кажучи, я й не намагаюсь «випросити» прощення чи якусь індульгенцію на реабілітацію мого «кадебістського минулого». Адже надто багато людей мають абсолютно серйозні та вагомі підстави, щоб не відчувати, м'яко кажучи, симпатії до колишнього КДБ. І переконувати цих людей у протилежному - немає резону та й немає жодної потреби. Момент істини вимагає визнати, що саме система КДБ в радянський час була складовою частиною каральної системи. Але хочу підкреслити, що за період з 50-х і до 90-х років системою КДБ керував Центральний Комітет Комуністичної партії. Підтвердженням цього є багато архівних матеріалів і маса свідчень. КДБ ініціативно, самостійно не виконував практично жодних масштабних акцій. І коли я тепер чую, що ледве не всіх колишніх «комітетчиків» треба піддати остракізму чи взагалі заборонити їм право на якісь професії, то думаю: але ж усім відомо, що завдання ставилися не в КДБ, а на Банковій! А це було відголоском «накачок» з Москви. І я добре пам'ятаю, хто давав жорсткі вказівки українському КДБ. Дехто з цих діячів «робить» і сьогоднішню політику.

Так, є тисячі несправедливо ображених системою КДБ. І те, що вони асоціюють мене з тією системою, має свої пояснення. Але я ставлюся до цього цілком спокійно, бо я знаю, що мені не треба себе мучити чи докоряти за те, що я щось зробив супроти своєї совісті. Комісія Верховної Ради, яка займалася моїм «досьє» перед призначенням на посаду голови СБУ, вивчила майже все, що я зробив за період роботи в КДБ, і нічого не знайшла, що суперечило б сучасному баченню тих подій і що могло би кидати тінь на мене.

Так, я розумію, що, оскільки виходжу на широку політичну арену, то моя особа стає об'єктом майже «мікроскопічного» вивчення. Я це сприймаю по-філософському. Тобто спокійно.

А чи могли б Ви розказати про себе щось таке, про що «публіка» ще не знає?

Знову ж таки, те, що я зараз скажу, видасться вам малоймовірним. Роблю це також уперше і розумію, що мало хто віритиме, що було саме так Але цьому є документальні свідчення.

Мова йде про легалізацію уніатської церкви. Коли КДБ і вся Система воювали з греко-католицькою церквою, саме КДБ України вийшов із пропозицією до ЦК партії про «виведення» греко-католицької церкви із підпілля і легалізацію її як такої, що має право на офіційне своє існування. Тих, хто брали участь у підготовці цього неймовірно складного на той час документа, за саму постановку такого питання могли позбавити, ну, якщо не голови, то в усякому разі посади, роботи взагалі і т. д. Оскільки я був причетний до цієї справи, то пам'ятаю майже всю арґументацію. Задля об'єктивності треба сказати, що дуже важко було умовити надто серйозного, суворого тодішнього керівника КДБ Федорчука. Він підписав багато документів іншого характеру. Але саме Федорчук підписав документ із пропозицією до ЦК про легалізацію греко-католицької церкви. Більше того, нам вдалось умовити у Москві керівництво цього напрямку про необхідність прийняття такого рішення. Добре пам'ятаю московського співробітника, який займався цією справою. Він приїхав у Київ, і ми його переконали, що єдиний вихід: легалізація. І коли ми всі документи подали, то з нас справді ледь не полетіли голови. Деякі тодішні політики, а тепер - дуже великі демократи, були шоковані самою постановкою питання, щоб не сказати більше...

Парадокс, чи не правда? Дуже важко повірити, але це також правда.

Під час вручення Вам Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди Ви сказали, що на сучасному політичному Олімпі не бачите такої постаті політика, якому, окрім філософії, була би притаманна самоіронія. А іншим разом сказали, що з іронією і гумором ставитеся до інтриг своїх опонентів. Чи нема в цьому суперечності?

Бачите, політика - штука надзвичайно складна, холодна і цинічна. Вона дуже рідко прямо стикається з філософією, на жаль. Хоча, з іншого боку, будь-яка політика - кінцева форма реалізації певної філософії. І ось тут усе залежить від конкретної особи, від політика, що обирає для себе ту чи іншу «відправну» точку поведінки в політиці: або цинічну, або ж наближену до моральної, хоча з певним «нальотом» іронії.

Григорій Сковорода був і залишається взірцем для сучасних політиків у тому смислі, що він перший проявив себе як вільний громадянин. Вільний зсередини, із свого самоусвідомлення, вільний - як найвищий суверен Всесвіту. Я не знаю в українській історії, в історії українського духу постаті, рівної йому. На основі ну просто фантастичної внутрішньої свободи, як на той час, Сковорода продемонстрував вияв свободи громадянської. Оце і є точка опори, якою повинні б послуговуватися політики. Тому що кон'юнктура моменту - це пусте. Вона дуже швидко розвіюється, і лишається істинна суть політика, який може проявитися тільки на основі великої, глибокої свободи, а це значить, що і свободи мислі, свободи власної думки. Отоді можна говорити про некон'юнктурність поведінки політика, про його філософію.

А самоіронія?

Без неї в теперішній політиці не обійтися. На жаль.

Євгене Кириловичу, а чи бачите Ви можливість позбавити політику отого цинізму, про який Ви постійно говорите у публічних виступах, закликаючи облагороджувати політику?

Якщо говорити відверто, то, мабуть, ні. Я не маю ілюзій, що якось можна змінити не стандарти, а уже просто погані традиції в нашому політикумі, які можуть влаштовувати одну групу людей і не влаштовувати іншу. І вибір політиком будь-якого рішення передбачає усвідомлення того, що його рішення буде комусь не прийнятне. Що воно навіть завдає болю чи шкоди, болю душевного чи фізичного іншим особам. І до цього треба звикати. А людина, якщо вона чесна, порядна за своєю суттю, не повинна звикати до людського горя, до людської біди. Але влада - це така штука, така організація суспільства, де без примусу ніяк не обійдешся. Політик, причетний до влади, поступово повинен до цього звикати. Заради якоїсь тенденції, заради більшості, заради інтересів народу в цілому доводиться певним чином обмежувати інтереси якоїсь невеликої групи. І це нормально.

Але те, що діється у нас зараз, в останні шість-сім років, за період незалежності та демократизації суспільства... Треба сказати відверто: те, що було привнесено в політику дніпропетровським політичним угрупуванням, - настільки цинізувало політичні критерії, політичні цінності взагалі, настільки гіпертрофувало навіть об'єктивно необхідну частину примусу, що, на жаль, це перейшло всі нормальні межі. Адже цинічне - це коли думаєш одне, говориш - друге, а робиш - третє. І такого, на жаль, було зроблено дуже багато і нинішніми політиками.

Через те я вважаю, що цинізм у політиці, хоч є певною даниною, однак він не повинен домінувати і досягати верхньої «планки». Все-таки всі державні мужі разом і кожен зокрема повинні намагатися максимально гуманізувати, облагороджувати політику. І для цього є підстави і можливість. Тому що інакше можна дійти до озвірілості та до виправдання будь-яких рішень, керуючись нібито інтересами народу. Ми вже знаємо з нашої історії, як зароджувались і функціонували диктатури і таке інше. Гуманізація політики - це дуже актуальна тема для України.