Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 60
2 березня 1972 року президія правління Спілки письменників України одноголосно виключила Івана Дзюбу зі своїх членів. До речі, чуже повчально прочитати протокол того засідання, де публічні голоблі проти Дзюби не підняв лише Олесь Гончар (це так, до слова).
Того ж 1972 року Іван Дзюба був засуджений на 5 років позбавлення волі за антирадянську діяльність, звільнений через півтора року, реабілітований 1991 р.
Кому до вподоби читати спогади і мемуари, хай зазирне у книжку Георгія Крючкова «Трудные уроки. Раздумья бывшего партийного работника...». Там є дуже колоритні місця щодо отого «цілого інституту», який спростовував Дзюбу, і вигаданого «Богдана Стенчука», який згодом став помічником В. Щербицького.
...Хірурги двічі зазирали у Дзюбине серце, але, думаю, навіть вони не знають, які насправді вулкани приховані в грудях Людини, котру Україна нелукава, Україна правдива і совісна називає найбільшим інтелектуалом і живою совістю нації.
Не маю жодного сумніву, що саме ці дні, дні гарного життєвого ювілею - 75-річчя академіка НАНУ, одного з перших, правдивих, Героїв України Івана Михайловича Дзюби - народять зливу цілком справедливої і щирої словесної похвали. Проте знаю, з якою іронією він її сприймає. Бо не знаю іншої людини, яка б із такою жадібністю щодня самовдосконалювалася, і яка б так природно і глибоко вникала в усе, за що береться її рука. Як і не знаю іншої людини, яка б у приймальню свого службового кабінету заходила, стукаючи у двері Так було всі роки, коли Іван Михайлович очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Очевидно, оця ненавмисна, природжена делікатність, зворушлива увага до житейських деталей, незвична для наших часів толерантність у судженнях і оцінках у поєднанні із непохитною твердістю у переконаннях і викликали в мені суто людське і читацьке потрясіння. Потрясіння, коли я читала в рукописі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Івана Дзюби.
Мені чомусь дуже хочеться, щоб сьогоднішня, роздратована і поки що непримирена, Україна прочитала цю книжку. Адже її написав Іван Дзюба з того Донбасу, який і сьогодні страждав і страждає за Україну (але чомусь дуже пошепки), а не харкає її багатствами... Я пересвідчилася, що Донбас не зовсім такий, яким його нам хотіли би намалювати політики. Слава Богу, ще є Донбас Івана Дзюби, Василя Стуса та Івана і Надії Світличних. Але його треба почути.
...А із Докучаєвська, із СШ №1, в якій навчався Іван Михайлович, час до часу на адресу Шевченківського Комітету приходять листи - подяки від директора цієї школи Наталі Єрмакової за українські книжки, які Дзюба регулярно надсилає в шкільну бібліотеку.
Іване Михайловичу! Не погоджуюся лише з одним: у таких Людей, як Ви, фінішних прямих немає. Ви ж самі недавно мені сказали: «Оце після 26 липня тільки й почну працювати». Дай, Боже, Вам здоров'я! При Вас і з Вами моєму поколінню легше реставровувати спотворені істини.
Газета «Україна молода»,
27 липня 2006 р.
P.S.
8 серпня 2010 року чисто випадково я дізналася про ще один епізод із життя родини Дзюби у час, коли Іван Михайлович перебував уже «під ковпаком», але ще не був арештований. Це початок 70-х років минулого сторіччя. І розповіла мені про це донька Ростислава Андрійовича Братуня п. Наталя. Отже, родина письменника Братуня відпочиває у будинку творчості в Коктебелі. У тому ж будинку творчості - Марта Володимирівна та Іван Михайлович Дзюби. Іван Михайлович лікує сухоти, у нього чергове загострення і він чимдовше перебуває на повітрі, а щоранку і щовечора ходить по козяче молоко до когось із місцевих жителів. Наталя Ростиславівна найгостріше пригадує ті «походеньки» по молоко. Дзюби спілкуються з Братунями, а Братуні - із Дзюбами. І це дуже помітно. Якось Братуні - Наталка з матір'ю Нелею (Царство небесне!) - повернулися до себе в номер і застали там незнайому жінку, яка вивертала шухляди робочого столу Ростислава Андрійовича і всі шухляди, що були в кімнаті. Незнайомка не надто знітилася - лише, скупо вибачившись, сказала, що помилилася номером, вважаючи його своїм. І вийшла.
Коли арештували Дзюбу, все стало зрозуміло: тоді, в Коктебелі, у номері Братунів, робили обшук. Сподіваючись знайти щось недозволене - «дзюбине». Хоча одночасно пустили чутки, що в будинку творчості начебто «завелися» злодії.
НЕПОТЬМЯНІЛЕ ПЕРО З БІЛОГО ПТАХА
(Богдан Ступка)
МЕНІ здається, що Бог подеколи кладе свою долоню не тільки на чола окремих людей, але і на певні землі. Іноді думаю, що Божа долоня на горах і лісах мого села Розтоки на Буковині тремтить і дотепер. Бо, окрім багатющих легенд, ця земля має й правдиві історії, звичайно ж, міфологізуються з часом, додаючи вікових ароматів, або незбагненної туги за часом, якого нам не наздогнати, та, далебі, й не зрозуміти.
Саме в нашому селі Юрій Федькович невдало сватався до попівни Павліни Волянської, а нині фамільний склеп священиків Волянських сусідить із могилами моїх діда-бабці по батькові - Онуфрія і Василини.
І, як на мене, оця якась надзвичайна людська аура й аура природна саме цього куточка гуцульської Буковини знайшли своє відображення і у фільмі, місцем народження і прописки якого є моє село і про яке я хочу розповісти своїми - невигаданими - словами і невигаданою історією.
У 70-му році минулого століття, коли мені було 10 рочків, у Розтоках на якийсь час відкрився «філіал Голлівуду»: тут відбувалася надзвичайна для того часу і для того рельєфу подія: зйомки художнього фільму «Білий птах із чорною ознакою». У Розтоках господарювала кіностудія ім. О. Довженка. Село було «наводнене» знаменитостями.
А в домі моїх батьків - Павліни Власівни та Василя Онуфрійовича Матіосів, - в найбільшій, про гостя, кімнаті квартирувало зіркове «кіношне» подружжя: режисер-постановник «Білого птаха...» Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою. На той час вони були справжніми знаменитостями: Юрій Герасимович уже «відзначився» оператором тріумфальних «Тіней забутих предків», а Лариса Валентинівна зіграла там головну роль.
Не забудьмо, що час, про який іде мова, мав ознаки часу дрімучого (в розумінні ідеології). Проте кіноіндустрія як така переживала час піднесення.
Отож навесні 1970 року наша хата стала «готелем». Іллєнки квартирували у великій хаті, літню веранду тоді «орендував» молодший із Іллєнків - Михайло. Найстарший - Вадим - навідувався в Розтоки кілька разів хіба що у гості. Ціле літо я мала постійну - дуже своєрідну - роботу: безшумно занести рано-вранці у спальню по півлітровій склянці свіжого (з-під корови, кажуть у нашому селі) молока з медом і знову безшумно причинити за собою двері.
Кілька років тому, прочитавши в одному з моїх інтерв'ю, як я зранку носила до спальні Іллєнків паруюче молоко з медом, мені зателефонував Юрій Герасимович (Царство йому небесне! - М. М., липень, 2010) і сказав, що з молоком я щоразу заносила ще й свіжу гірську трояндочку - ружу, яка росла в нашому дворі.
Чесно кажучи, я цього не пам'ятаю. А оскільки він телефонував мені вже після виходу роману «Солодка Даруся» (у журнальному варіанті він називався «Трояка ружа»), я тепер думаю: а може, у моїй підсвідомості увесь цей час продовжувала жити та щоранкова квітка, і вона «озвалася» через роки у моєму найулюбленішому романі? Хтозна... Той загартований лютими гірськими морозами скромний трояндовий кущ 1981 року довелося викорчувати, коли батьки лаштували весільну «палатку» для мене. Але, мабуть, мама так тужила за тим скромним цвітом, що не в'янув і в холодному грудні, що тепер у нас перед будинком - цілий розарій: 25 кущів розкішних троянд різного кольору.