Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 64
Отака ось правда життя, яка тільки на сцені перейшла у правду художню.
...Хатка, в якій жив Іван з мамою і дядьком, а потім із своєю жінкою, тепер «розігнила». Лишилося «халупище», як кажуть в Білому Потоці. Іван довгі роки «мандрував» селами, десь селився із сім'єю. Але не надовго. Мав натуру мандрівника й фантазера. Мав дітей. Серед них - були близнюки. Помер 2007 року. Недалеко від Вижниці. А Іванова жінка Галя - родом із Косівського району - живе дотепер. І так само, як колись із Іваном, уже сама їздить автобусами, та продовжує Іванову традицію публічного дорожнього «коментування». Так, що дехто й тепер не витримує, як колись не витримував з устиду Іванових коментарів. То й виходить з автобуса дочасно.
...А на Цвичковому - земля рівна. На гірську ніби й не схожа. Хутірські діти бігали туди у футбол грати.
Правда, до того місця, де була Цвичкова хата, я не дійшла отих 500 метрів від колишнього прадідового обійстя. Але я це неодмінно зроблю наступного свого приїзду до батьків. Бо там ще є кому розказати про дивного Івана, який жив собі не так, як усі, і навіть не здогадувався, як, зрештою, не думала ніколи і я, що його життя перекочує у книжку.
Цвичковим сусідом був тепер 83-річний Лук'ян Іванович Матіос, який, окрім 11 дітей, 42 онуків і 24 правнуків, дотепер має феноменальну пам'ять, у чому я сама мала нагоду пересвідчитися.
Але це вже буде інша історія.
Газета «Високий замок»,
24 травня 2008 р.
Із промови після прем'єри вистави «Солодка Даруся» на столичній сцені театру ім. І. Франка
10 жовтня 2008 року, Київ
Сьогодні неймовірне свято. Мої земляки - актори обласного Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської - уперше за 22 останні роки знову вийшли на перший подіум України: столичну сцену театру ім. І. Франка. Сьогодні вони зіграли 16 виставу за півроку від початку прем'єри (березень 2008 року).
І перед початком сьогоднішнього спектаклю генеральний директор львівської літературної агенції «Піраміда», мій єдиний видавець і батько «Солодкої Дарусі» Василь Гутковський повідомив, що саме зараз в театрі знаходиться глядач, який придбав 100-тисячний примірник цієї книжки. Я його запитала: якщо я скажу, що кожен, хто сьогодні придбав книжку, є власником цього примірника, гріха не буде? Не буде! - відповів Василь Гутковський.
Але я хочу сказати про інше. Час такий, що багато кому хотілося б звести українство або до шароварщини, або до партизанщини. На жаль, мистецтво не може впливати на політичне вар'ятство. Але я не хочу, щоб лише мистецтво залишалося останньою територією і останньою барикадою українства.
Безжальний ціп історії дуже суворо молотить майже кожну людину. І хтось мусить бути дзвонарем людського болю. Так, історії, розказані мною в книжках, дуже часто називають передінфарктними. Але без страждань і болю людині не можуть відкритися істини життя.
Бо через окрему історію окремої людини відкриваються брами минулого. В Україні безсовісні політики так лукаво погарцювали по історії і минулому, що може, прийшов час на пальцях, на мигах, по складах, отак, як оця Даруся, розказувати, що ж з нами було, щоб зрозуміти глибини наших національних потрясінь.
В усі часи люди створюють гімни. Своєю книгою я намагалася створити гімн людині на тлі історичної трагедії.
Своєю Дарусею я шукала украдене щастя нації і шукала украдене щастя окремої людини.
І мене зрозуміли ті, хто б'ється в такому самому пошукові.
Я мрію, що колись ми з театром проїдемо всю Україну. Але не для того, щоб виховувати чи нав'язувати, а для того, щоб розказувати, що з нами було насправді в недавні часи.
Лист до Марії Матіос
МОЖЕ, ТО МІЙ ДЯДЬКО
КОНФЕТКУ ДАРУСІ ДАВ...
Шановна пані Маріє!
Не будучи з Вами знайомим, не маю сумніву, що Ваша книжка «Солодка Даруся» видаватиметься ще не один раз.
Я хотів би написати передмову до наступного видання, але потім зрозумів, що це повинна бути післямова. Передмова робиться для читача - щоб заохотити читати далі, або, щоб він знайшов хвильку часу і прочитав таки щось важливо для себе, бо не матиме часу на всю книжку, хоч він її купив...
А післямова пишеться для себе і для того, хто не може після книги спинитися і продовжує нею жити. Ця книга не виграла б від моєї передмови, а програла б, бо я буду проживати і переказувати її.
Проживання - це те, що зробило в мені той щем і біль, з котрим треба і далі жити. І мені, і моїм землякам. Книга не давала історичної інформації, бо вона піднімала на поверхню, спонукала до роздумів щось таке із двох попередніх поколінь, про що не говорилося, але якось таки передалося поколінню нашому. Через марення дитинства...
Моя, двоюрідна тітка (батькова сестра) була божевільною від того часу, відколи її пам'ятаю. В село, куди я приїжджав із міста влітку, вона повернулася до матері «доживати». Це взагалі такий термін, котрий існував поряд із терміном «догодовувати». Просто, як мені здається, «догодовували» старших і немічних - якщо в них залишалися родичі, котрі могли піклуватися, а от «доживати» - стосувалося бездітних. І мабуть, таких юродивих, хоч у них хтось був із близьких.
Діти кепкували над юродивими, це зрозуміло. Ярина - так звали мою тітку - не була винятком. Ми бігали за нею і пробували смикати її за одежу, коли вона з бездумно щасливим виглядом виходила з двору на берег річки. А моя бабуся лагідно просила: «Не чіпай його - воно болне».
«Воно» і «болне», тобто принизливо ніяке і хворе - два визначення, сказані без гніву чи сердитості, а просто із сумом і жалем, на деякий час вистуджували наш дурний ентузіазм, бо не було чим заперечити. Ми цю «стару» Ярину, котрій в 1970-х, мабуть, було років 45, вважали рівнею собі, дітям, а через ту юродивість - взагалі нижчою.
Вона померла через кілька років після того, як на початку 1980-х пішла з життя її справді стара - 90-літня мати - моя баба Олександра. Їхня хата, нікому не потрібна, поступово розвалилася, хоча була одною з найкращих в селі в кінці 1940-х, коли батько Ярини, що один із небагатьох вернувся з війни живий-здоровий, працював столяром і слюсарем - майстер на всі руки. Але це трохи інша історія.
Саме в той час Ярина закінчила агротехнікум і поїхала «на Западну» - «організовувати колгоспи». Цю історію мені з нехіттю розповів батько вже в 1990-х. Що і як вона там організовувала, не знаю, але вийшла заміж за МҐБешника. І одного разу прийшли «ті» вночі, і вона, вагітна, якось там вискочила з хати і, перебігши через двір, ускочила в річку і там прочекала, поки «вони» пішли. Застудившись, дуже довго хворіла. Там було все - і запалення легень, і втрата дитини. Але головне, вона дуже злякалася - і заніміла - почала «мекати», а не говорити, хоча перед тим у школі і в технікумі була однією з найкращих. Щось там її в місті лікували, але зрештою «віддали доживати» до матері...
Інша моя двоюрідна тітка - по лінії мами - Марія, була медсестрою. Тоді ж її послали на Буковину, де вона вийшла заміж за «якогось каґебешника» (про це я довідався теж у 1990-ті). Про її чоловіка родичі тут на Київщині казали, що він був гарний до людей і «не обіжав їх, хоч і був каґебешником».
Що це значило, я не зовсім розумів, знаючи щось про систему КҐБ зі своїх студентських досвідів, а втім, і не дуже й цікавився. Марія з її чоловіком і дітьми, старшими мого віку, для мене були приємною родиною з досить дивним «западенським акцентом». Марія завжди посилала моїй мамі - своїй сестрі - дуже ніжні і повні ностальгії листи, але коли приїжджала іноді з родиною «до батьківських могил» машиною (що було майже нечуваним багатством), то розмовляли про те, де і як вчаться діти, що старі батьки капризують...
Але ніколи я не чув, яке там було раніше життя «на Западній», хоч про наші післявоєнні справи говорили. У батьків взагалі було не прийнято, щоб діти «заглядали старшим в тарілки і слухали дорослих розмов», тому нас відправляли «гуляти», нагодувавши. Марія дожила віку в Чернівцях і померла на початку 2000-х.
Мій батько разом майже з усією групою своїх однокурсників 1949 року поїхав «на Западну», після закінчення агротехнікуму організовувати колгоспи. Про це я дізнався вже у другій половині 1990-х років.
До цього я знав, що він працював десь у Львівській області, але що робив - ніколи не обговорювалося. Тільки, коли заходила мова про те, що хтось із моїх колег чи братів-студентів був із Львівщини чи Франківщини і я з ним гарно затоваришував, батько відводив мене в сторону і казав: «Стережися їх, сину, вони дуже підступні й жорстокі, я їх дуже добре знаю». Так міг із сином говорити тільки батько.
Вже недавно я почав крок за кроком підступати до батька, щоб він мені розповів, як то було. І дізнався, що із 24 осіб, що поїхали 1949 року «на Западну», живими залишилося тільки 16. І що одного його товариша застрелили, а іншому відрубали голову. Батька теж повинні були вбити. І кілька разів він утікав і переховувався, бо попередили місцеві люди.
Розповідати про це і зараз він не хоче, лише говорить, що краще мені цього не знати. Однак нещодавно він розказав, як він лишився живим. Лишився, бо послухав поради МҐБешника, котрий приймав його у Львові й давав направлення в район. Це був якийсь сорокарічний земляк із Київщини, фронтовик, котрий, подивившись батькову анкету, сказав не лізти ні в організацію комсомольських спілок, ні в активне колгоспне життя. «Ти агроном - от і займайся агрономією рік якось перечекаєш і підеш в армію. А звідти - вже куди схочеш. Пістолет табельний сховай і з собою не носи. Вони тебе вб'ють, якщо захочуть, хоч ти на броньовику будеш їздити».
Батько зненавидів справу агронома так, що далі навчався в будівельному інституті, і працював де завгодно, тільки не в селі. А в Західну Україну так ніколи і не поїхав, хоча був в усіх точках СРСР.
Шановна пані Маріє!
...Якби я писав продовження Вашої повісті «Просили тато-мама», про ту, що втікала з криївки, то я би дописав, що той МҐБешник (котрий ішов за Корнелією і, врешті, на ній оженився), був десь із Київщини чи Дніпропетровщини родом. І його батьки так само навчали його Шевченковим віршам. Вони в той час взагалі могли цитувати Шевченка годинами - навперебій - як ми зараз можемо обговорювати новий фільм. І я би написав, що той молодий офіцер був 1926-1927 року народження, і пам'ятав і перший голод 1932 року, і другий - 1946-1947. Перший - як дитина - з розширеними від страху очима, бо кожен день хтось вмирає. Другий - вже як курсант, що бачив лише спухлих від голоду своїх родичів, але боявся їм допомагати. Боявся і лише молився, щоб це закінчилося. Боявся і ненавидів те, як він виживає, і мріяв, щоб усе коли-небудь, як-небудь закінчилося.
Він ішов за тою дівчиною свідомо. І свідомо взяв її заміж. І не тому, що вона була вродлива, як то описано в книзі. Навіть, якби вона була калікою, з обличчям, побитим віспою, він би це зробив. Бо він спокутував свої гріхи, котрі вчинив сам, чи бачив, що робили його товариші, винищуючи повстанців.
Чи був він до цього в серйозних спецопераціях?
Чи міг пересидіти ці страшні місяці чи роки братовбивчої війни, втікаючи якось від найстрашніших вбивств і депортацій?
Чи мстився за своїх загиблих товаришів, чи просто чекав, коли все скінчиться?
Оті МҐБешники та «стрибки» були моїми земляками, а хтось - моїми родичами.
Українці нищили один одного, бо був такий час, а в душі бриніла, мабуть, одна та ж сама фраза із Шевченка - «Тяжко жить на світі, а хочеться жить, хочеться дивиться, як сонечко сяє, хочеться послухать, як море заграє, як пташка щебече, байрак гомонить, або чорнобрива в гаю заспіває...»
Юродива Даруся ходила берегом Прута чи Черемошу, бо вона отримала «конфетку», а божевільна моя тітка Ярина - берегом Дніпра, бо її чоловік сам ту конфетку Дарусі давав...