Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 66

Освіта - середня, ФЗУ, Сталінський хімтехнікум. Курсів НКВД і партійно-політичної освіти не мав.

Працював столяром, механіком на заводі ім. Кірова в Макіївці, з 1938 р. - в органах НКВД Орджонікідзе, Краматорська, Ворошиловграда, Красного Лиману, Старобільська (Сталінська обл. ), Саратова, Баку.

На фронтах Великої вітчизняної війни не був.

Дідушенко - ровесник моєї бабусі.

Працював в органах НКҐБ Коломиї, Станіслава (Івано-Франківська) - 1945-1947.

З 1.01.47 - заступник начальника Сторожинецького райвідділу МҐБ,

з 1.09.47 - начальник Вижницького райвідділу МҐБ (Чернівецька обл. ), до якого тоді адміністративно належало с. Розтоки.

Нагороди - бойова зброя за успішно виконану роботу НКҐБ в умовах воєнного часу (1944).

1950 - член бюро і пленуму Вижницького РК КП(б)У Чернівецької обл.

Стягнення - 20.01.44 - 20 діб арешту за безвідповідальність і злочинне ставлення до виконання запитів (у Краматорську).

У Станіславі - 18.01.45 - догана за грубе порушення норм Кримінально-процесуального кодексу. 27.10.50 - 5 діб арешту за пиятику, відсутність належної вимогливості і низькі показники в роботі (у Вижниці).

1952 р. - підполковник НКҐБ.

Всі дані - з особової справи Г. М. Дідушенка.

Оприлюднені вперше сьогодні, 10.04.10, через шість років по тому, як мені з ними (частково) дозволено було ознайомитися.

- Дов(л)гопол (оперуповноважений МҐБ чи МВД у с. Розтоки Чернівецької обл. ) - росіянин. Бабка казала, «фест твердий був маскаль».

Інші дані - в архівах спецслужб.

Попри всі зусилля мені поки що не вдалося добути відомості про людину, яка у смертельний час зуміла залишитися ЛЮДИНОЮ, і завдяки якій мої дідусь і бабуся залишилися живими.

Спецслужби, допоможіть вимовити подяку Людині з Серцем у час кровопролиття!

1949 року, у рік подій, відображених у виставі, моїй бабусі Гафії (Юр'яні) і Дідушенкові було по 38 років, дідові Власієві - 43, фельдшерка Дуся мала тоді 29 років.

Сьогодні, 10.04.10, день - коли велика частина християнського світу поминає мертвих: завтра Провідна (поминальна) неділя.

Хай усі спочивають із Богом!

А нам - пам'ятати і згадувати їх!»

(Із виступу після прем'єри)

...Але, довго роздумуючи про нашу майбутню зустріч із В. Г. Панченком, мій перший - емоційний - порив минає. І я ловлю себе на думці, що, може, запитаю про прізвища родичів Володимира Григоровича Панченка, які були «на Западній», а може, й ні. Бо це вже не має значення.

Має значення, що ми обоє розуміємо, що це було.

Проблема лише в тому, що ми обоє, нащадки тих, із ким це було, не запекли в собі кров помсти і люті, а прийшли до розуміння, що про це необхідно говорити. Болісно. Але правдиво.

Адже ніщо так не зближує людей, як Правда, розказана неложними устами.

Ще не познайомившись із В. Г. Панченком, всією своєю кров'ю чую, що він любить правду життя, так само, як я. Дякую, Вам, Володимире Григоровичу, що Ви мені помагаєте.

«Сутужна, сину мій, вкраїнська справа», - написала колись Леся Українка.

Але найсутужніша вкраїнська справа - в Україні, - додала би я. Своєю творчістю я хочу робити її менш сутужною. Мені у цьому допомагають люди і Бог.

Марія МАТІОС

липень 2010 року,

Єрусалим.

ГУЦУЛ-СНАЙПЕР НА ПРІЗВИЩЕ ІВАНОВ

Творчість - це снайперство. І митець-снайпер удосконалюється доти, поки не зрозуміє, що може вціляти в саміське серце. Мої слова можуть видатися пафосними, але ж ідеться про творчість...

Уявімо, живе собі Людина. Спокійно. Розмірено. Прогнозовано. Але ось раптово, нізвідки, на неї падає щастя. Не обліковане. Не очікуване. Не-передбачуване. І людина чує, що цього щастя так багато, що воно може поглинути її... і ти чуєш, що піддаєшся цьому поглинанню без опору.

Отакими приблизно були мої відчуття, коли я вперше побачила каталог робіт художника Сергія Іванова.

Я подумала: навіть коли б мені довелося звернутися до Інтерполу, я знайду цього художника з таким широковживаним серед гуцулів прізвищем Іванов.

Я не мала жодного сумніву, що він автентичний гуцул. На щастя, до Інтерполу звертатися не довелося. Я розшукала Володимира Миколайовича Захарчука (якого називаю новітнім українським Терещенком в галузі меценатства) і побувала на тій садибі, у приватному музеї Захарчуків, де й зберігаються дивовижні роботи С. Іванова. Щоби попросити дозволу на використання їхніх репродукцій у своїй книжці.

І тут мене чекало щось містичне: картини хутора Лекече, який (о, дивовижі Господнього промислу!!!!) знаходиться від хутора Сірук, де я росла перші п'ять років, кілометрів за 12, якщо би переступати через горби навпростець. І вони вписані в довколишні краєвиди так, ніби їхні персонажі самі щойно повиходили з лісів і легенд, як кілька років тому з цієї садиби виходив американський мультимільйонер Дональд Трамп.

Була якась містика в тому, що я побачила в каталозі Сергія Іванова, а також на садибі «Лекече», і тим, про що ішлося в моєму романі «Майже ніколи не навпаки». Отой увесь демонічний гуцульський світ, ота незбагненна космогонія, барва, забобон, містика, пристрасть, - все я знайшла в циклі Іванова «Гуцульська міфологія».

Я не знаю - це нове чи не нове художнє слово - левкаси Сергія Іванова - у вивченні гуцульського світу. Знаю, що це інше! Мені до душі, що Сергій Іванов темну, важку барву отого демонічного, забобонного, заборонного і розгнузданого, що властиве будь-котрому гуцулові, змінив на урочисту білу барву неутоленної жаги, що з білої барви квітки, саме квітки народжується жінка - і все йде шкереберть, і серце рветься на «шкаміття», як кажуть у моїх Розтоках. Що в його письмі немає заборон на прояв природних почуттів, що все там іде обертом і стрімголов, як у справжньому житті чуттєвої людини. А токмо - гуцула! І мені уже не дивно, що в Іванова гуцулка вроджена з арніки, як Афродіта з води.

У нашій спільній роботі таки було багато містичного. А найголовніше - 100-відсоткове потрапляння ілюстрацій у найперший мій текст - «Майже ніколи не навпаки». Бо мало хто вірить в те, що це не є спеціальні - замовні - ілюстрації до роману. Я вже й сама сумніваюся, що було спочатку: чи то Іванов розписав дерево, а тоді надиктував мені сюжет. Чи як...

Так між чоловіком і жінкою починається таїнство любові. У нас - між художником і письменником - триває щось більше, ніж пристрасть. Це одночасове загоряння від чергової моєї чи його ідеї. Це синхрон у всьому. Навіть у телефонних дзвінках, коли не витримує техніка, попереджаючи через дисплей «Ошибка при соединении», бо ми одночасно згадуємо одне про одного.

А потім ми довго відпочиваємо одне від одного, як відпочивають нормальні люди від аномальної пристрасті. У час таких перерв ми акумулюємо нові ідеї. Чи ще щось робимо - кожен своє. Але я знаю, що він - мій художник. А Сергій Ілліч, очевидно, підозрює, що я - його письменник.

Як автентична гуцулка я щаслива, що не-гуцул Іванов своїм пером художника так зрісся з моїм гуцульським світом, як свого часу не-гуцули Гнат Хоткевич і Михайло Коцюбинський зрослися з Гуцульщиною словом.

Результатом співпраці із Заслуженим художником України зі Львова Сергієм Івановим і «чоловим» «Піраміди» Василем Гутковським з 2007 року стали 9 (дев'ять!) книжок!