Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 77

Але жодна критика і жодна похвала не псує мені кров. Бо я не полюю за нею. Та, зрештою, ніколи не вступаю в полеміку з «полемістами» моїх творів.

Я, швидше, мисливець за людиною в часі і в собі.

Але коли це стосується історичних реалій - тоді я можу ставати лютою. Бо я захищаю не себе. Я відстоюю те, чого моє покоління не вчило в школі - історію України. Зараз вже вчать. Але я не люблю чорно-білих кольорів, однозначних тлумачень і переписування подій із точністю до навпаки. Правда завжди посередині. Вона подеколи також малоестетична з точки зору однолінійних.

Зате читачів я завжди «моніторю». Моє незмінне відкриття впродовж останніх років - російськомовний читач! Це диво! І це правда. І я знаю, що його прибуває.

Не прибуває лише української політики в російськомовних областях України, чим, до речі, дуже успішно користає армія оплачуваних українофобів. А там, на Сході, - не менші українські патріоти ніж на Волині. Це я точно знаю. І це стосується не літератури. За це я взяла би румунського бука (палицю тобто) до наших вітчизняних політиків. У такий спосіб за часів Румунської держави карали тих, хто не дотримувався законів держави.

6. ЛЮБОВ - ЦЕ ВІДВАГА

Та понад усе - моєю творчістю рухає любов. А її формула проста і дуже-дуже однозначна: любов - це відсутність страху і це відповідальність за того, з ким ти поріднений серцем. Все решту має дуже мало значення. Щоб не сказати, не має значення жодного. Тоді можна розкошувати, маючи одну валізу на двох, але повне серце. Я знаю, що таке рай у халабуді з п'ятдесятьма копійками в кишені. Тому мені ніколи не буде страшно навіть у палаці. Життя утратить барву, коли я відчую, що моє серце порожнє до того, кого я люблю, чи коли, боронь, Боже, спорожніє серце того, хто любить мене так само.

Творчість - це також любов. Вона невичерпна, вона безконечна, якщо ти допитливий і не лінивий.

Творчість - це також безстрашшя, відвага.

І так само, як і любові, я не хотіла би позбутися цієї відваги до останнього подиху.

ТЕЗИ [29]

(до виступу на презентації книжки «НАЦИЯ»

і «ДАРУСЯ СЛАДКАЯ» у Москві, листопад 2007 року»)

Проблема любой нации через очень пристальное увеличительное стекло ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ психики, поступков, действий - это, на мой взгляд, предмет исследования для каждого серьезного писателя. Иногда я употребляю выражение «Писатель, находящийся в сознании», то есть, СОЗНАТЕЛЬНОГО писателя.

Чем можем быть привлекательна наша культура для внешнего мира? Некой не-разгадкой. Исследованием ментальных, исторических и т. д. особенностей.

Примеры: Маркес, Кобо Абэ, Акутагава, Павич...

Ясунари Кавабата получил Нобелевскую премию «за писательское мастерство, с исключительной яркостью выражающее суть японского способа мышления» (!!!!!)

Неужели современной цивилизации нечем больше заняться, чем познанием сути японського мышления? Ан, нет! Видимо, суть таких познаний может приблизить к разгадке сути «японского чуда»? Не в ментальности ли человека кроется ключ к разгадке более глобальних вещей?

РОЗШИРИТИ....................................................

У Ольги Кобылянской есть чудесное выражение: «я прилипла к земле. Как крестьянин... А они умирают от тоски за землей».

Я не умираю от тоски за Родиной. Она у меня есть и никто никуда ни от кого не денется. Ни я от нее, ни она от меня. Но иногда мне кажется, что мое слово кровоточит от тоски и печали, потому что мы - Украина - не распознаны сами собой и не распознаны миром. Либо распознаны так искаженно, так тенденциозно, что одной писательской жизни не хватит опровергнуть эту печаль.

И вот эта невыносимая печаль заставляет меня нажимать на самые болевые точки истории и человека, заставляет пробираться в самые что ни есть пограничные зоны обстоятельств, психики. Туда - что находится за гранью среднестатистического понимания. Либо вообще незнания.

Поэтому я иногда кажусь сама себе кротом, сыщиком, хирургом, диагностом, реаниматологом, травником, исповедником для всех, рожденных под «мышкой» моего компьютера. Но я никогда не выступаю прокурором для своих персонажей. За что, кстати, мне часто достается. Я адвокат даже последнему негодяю.

РОЗШИРИТИ....................................................

«Нацией» и «Дарусей сладкой» я предложила вариант испытаний украинского человека историческими жерновами начала и середины XX века. Если точнее, кровоточащими обстоятельствами, историческими кровоподтеками, ссадинами. Они бьют рикошетом в день сегодняшний.

Жизнь испытывает человека ежедневно. Неважно, чем. Всемирной глобализацией, птичьим гриппом, бедностью, славой. Ведь перестройка, Армия Людовая или Армия Краевая, расширение границ НАТО или границ ЕС - это только обстоятельства. Это КАПКАНЫ, ЛОВУШКИ, расставленные на человека, как капканы на зверя.

И мне как писателю интересно исследовать поведение, но главное - мотивацию человека в границах этих ловушек. Исследовать не сами ловушки, а человека в них. Я просто выбираю исследование тех капканов, которые кажутся поучительными для меня как писателя, либо для тех, кто будет осмысливать мои книги.

История всегда обманывает и оставляет на произвол совестливых и порядочных людей. И вот человек остается в своем укрытии, в бункере своих страданий. Я стараюсь исследовать каждый миллиметр этого «бункера».

Если бы потребовалось одним предложением обозначить суть моего творчества, сделать такую автоинтерпретацию, я бы сказала так: Каждый человек всегда имеет свое алиби и свою неоспоримую правду, которая другим может показаться несправедливостью, даже жестокостью.

Поэтому даже негодяя в своих книгах я должна любить так убедительно, чтобы его возненавидел читатель.

ТА НЕ ОДНАКОВО MEHІ...

Чи знайдеться, в Україні той, хто дасть «у пику» нахабам?!

(Надруковано у пресі кілька разів («День», «Літературна Україна») у різні роки - а тема залишається актуальною)

«Все обнулилося», - сказав 2010 року Леонід Кучма, а я захотіла йому заперечити. Все - та не все! «Підкопи» під Шевченка «не обнулилися»!

Може, повторите, Леоніде Даниловичу, свою знамениту фразу про «дати в пику» тому, хто «гавкає» на національного Генія?!

Не цікавлюся подробицями життя-буття відомих людей.

Не маю звички читати «форуми» Інтернет-видань: знаю, як багато оплачуваних «професіоналів» із ранку до ночі «форумлять» потрібних людей і потрібну тему в потрібному руслі.

Але оце ось недавно довелося посидіти у «світовій павутині» й погортати кілька друкованих видань дуже цілеспрямовано: мене цікавила одна інформація про наших предтеч. Про Івана Яковича, Тараса Григоровича і Ларису Петрівну.

...а опісля тривалого шарудіння газетним папером, а також перегорнутими web-сайтами, попри всю свою нелюбов до старих текстів я таки витягую на світ Божий власну статтю мало не семирічної давності.

Після прочитання деяких легальних та анонімних одкровень в інтерпретації сучасних «знавців» хвороб, лямурів, амурів та іншої дурні, яка стосувалася імен трьох великих українців, я подумала: зміст моєї давньої статті не втратив актуальності й сьогодні.

Дарма, що потуги таких трансляторів вигадок, пліток та фантазій схожі на «підкопи кротів біля підніжжя Ельбрусу», як казав би щодо цього Павло Архипович Загребельний.

Однак, як висловлювався відомий кіногерой «за державу обидно».