Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 79

Чим відрізняється добродій X., якому забаглося оприлюднити власну версію історії хвороби та всіх діагнозів бідного Тараса Григоровича, від нишпорок таємної поліції Бенкендорфа, які під час обшуків відбирали Шевченкові альбоми, де, на їхню думку, «на деяких малюнках зображені неблагопристойні сцени»? Допускаю, що царські тайняки були малокультурними і неосвіченими, через те не мали найменшого уявлення про скульптури Давньої Греції чи картини епохи Відродження. (Але також знаю, що царські «тайняки» мали незрівняно вищу освіченість, ніж «тайняки» останнього п'ятиріччя України. З дипломами у них бодай було все о'кей!).

Але яким же печерним невігласом видається отой «сміливець», який сьогодні мало не плеще в долоні від думки, що, бачте, в добу Інтернету він виявився збирачем і відкривачем страшного «компромату» на «вашого» пророка і генія Тараса Шевченка через оті фривольні ескізи. А вони, між іншим, на думку фахівців, могли б конкурувати з роботами визначних художників.

Інший сучасний «лікар» від українських письменників пішов іще далі: він став транслятором ексклюзивних сповідей іншого ескулапа - почилого в Бозі старого Бланка, Лєнінового діда, - який реінкарнувався саме для того, щоб сповістити про «срамотну» хворобу Кобзаря охочим нащадкам.

Іноді такі дослідники мені нагадують бомжів (безхатченків?!), що вишукують берегами й урвищами порожні пляшки, які ще пахнуть дорогими напоями.

Бо й справді. Придумати, що Шевченко відбував солдатчину мало не за те, що малював «фривольні ескізи» - для цього, як мовиться, треба не одну пляшку випити чи отримати соціальне спецзавдання від спонсора, голова якого обернута від України, як від хвороби Бехтєрєва.

Про Бланка тут якось і говорити ліньки.

СКАЖІТЬ МЕНІ, ЛЮДИ ДОБРІ І НЕДОБРІ ТАКОЖ: чи багато важить для історії питання, скільки алкоголю поглинув геній за життя, скількох жінок перемацав чи скількох позашлюбних дітей залишив по світу?!

На жаль, а, швидше, таки на щастя, геній на те і геній, що все у нього не так, як у середньостатистичної людини. Бо геній - це прорив, заперечення, бунт, руйнація канонів. І не лише в царині творчості.

Так, за багато років ідеологічного трактування творчості як служниці і специфічного доважку до тоталітарної системи, нас навчили так залаковувати, а точніше - паскудити багатьох великих якимись неправдоподібними, фантомними їхніми життєписами, що іншим разом видається, ніби ми мали намір вносити національних геніїв до сонму святих.

Але навіть частина святих - це колишні грішники з печаттю покаяння в серці.

Звичайно, коли на такі - залаковані свого часу - образи духовних провідників нашої (таки винятково нашої, української, нації) останніми роками ллються помиї, ба, навіть каналізаційні фекалії без належного тлумачення і коментарів, то середньостатистична людина, не посвячена в тонкощі психології творчості й законів генетики великих, може отримати своєрідний шок через невідповідність образу усталеного й образу, скинутого з п'єдесталу. Адже людський світогляд - штука консервативна.

Зрозуміло, що саме на це - на руйнацію національних велетів у національній свідомості - розраховані ідеологічні (таки ідеологічні, панове), атаки «духовних» диверсантів сучасності. Якщо нагнітати думку, що геній А. - звичайна, така, як мільйони інших, людина, а не національна пасіонарія - то згодом стає дуже зручно вибивати фундамент з-під цього генія. Адже приходять нові покоління, менше перейняті національними почуваннями чи жадобою знань про попередників, від яких їх відділяють уже сторіччя.

І коли мало не щодня «опускати» авторитети нижче плінтуса... так можна дійти до того, що символом нації стане сила м'язів, а не сила Духу. А на м'язи завжди знаходяться сильніші м'язи. Ось із духом - не густо.

Тому-то багато хто свідомо хоче дати стусана, а частіше-таки копняка Силі Духу з національної культури. Муляє, бачите.

Ніщо не вносить так смуту в часи смути, як методично сіяні зерна снобізму, цинізму, дилетантського розвінчування першооснов - ментальних, духовних, культурних, громадянських.

Отоді випливають на світ Божий трактати про звичайність звичайних людей, які, нібито, дивним чином стали світочами народів і націй. Тоді плодяться якісь хворобливі дошукування, хто скільки їв чи ходив до клозету, як лихословив і т. д. Воно, може, б і нічого, коли би без жовчі та яскраво вираженого психозу. Коли б не на рівні непристойного анекдоту, який має на меті стати істиною.

Спробами роз'їдання національної душі - ось чим є масові потуги нібито наукового патякання про приватні, наголошую, приватні проблеми Великих Людей.

Але запитую вдруге: чи для історії культури має бодай найменше значення те, що Наталі Гончарова у Пушкіна була 139-ою, а може, й 245-ою, якщо вони обліковувались генієм? І що впродовж уже третього сторіччя важить більше: «Я помню чудное мгновенье», чи ті образливі, принизливі для прототипу «чудного мгновения» Анни Керн - пізніші її характеристики в листі Пушкіна до одного із своїх друзів?!

Для мене більше промовляє інше: Пушкінське «Дрожи, Кавказ» на тлі Шевченкового «Борітеся-поборете».

Може, саме оце «борітеся» так муляє новітнім переписувачам життєпису генія? Але, коли ви вже так, панове, відвернули свою інтелектуальну голову у бік «просунутої» Європи чи Америки, то слід згадати оте «борітеся-поборете», кинуте кілька років тому в обличчя всього українського суспільства устами тодішнього американського президента. Кинуте - та почуте тільки наполовину.

...ПОДУМКИ ВИБУДОВУЮ ЛАНЦЮГ дивацтв, комплексів, трагедій і драм світових геніїв - і, диво-дивне: не знаходжу такого агресивного, непристойного поривання будь-якою ціною скинути їх із малих чи великих п'єдесталів національних культур, як це свербить новітнім вундеркіндам з українських теренів.

Поблажливість - так, іронія - скільки завгодно, але ж не намагання викинути на смітник історії, не топтання чоботами і не підле підмінювання фактів чи виривання з контексту часу, подій, ситуацій.

Мій буковинський земляк, німецькомовний єврей Пауль Целан під час чергового нападу гострої шизофренії кинувся в Сену - і тим самим запечатав свій земний шлях. Але ні євреї, ані німці, ні французи не додумалися назвати це збоченством чи ще якось інакше, щоб тільки применшити чи принизити особистість поета. Лиш незмінно трагічно пливе над світом складна і страшна Целанова «Фуга смерті», відтворюючи атмосферу нацистських гетто в часи Другої світової війни. Та ще австрійці сприяли встановленню пам'ятника поетові на його прабатьківщині - на Буковині.

Між Румунією та Україною доходило мало не до міжнародного конфлікту за будинок Арона Пумнула - вчителя румунського генія Мігая Емінеску в Чернівцях. Життя Емінеску було сповнене усяких випробувань, аж до божевілля, але якось нікому не спадає на думку саме через це ставити під сумнів велич автора безсмертного «Лучаферула».

Ну, сидів собі свого часу Ґоґен на Таїті, зваблюючи і розбещуючи малолітніх таїтянок, - і що людству з того? А ось розкоші його фарб здатні звести з ума не одну розумну голову, тому й непомірно високу ціну мають його картини й по сьогодні, і щось я не знаходила джерел, які б указували на зародження сумнівів щодо геніальних творів художника лише через невигідний, на чиюсь думку, штрих у Ґоґеновій біографії.

Вам переповісти драми Ґойї, Ґійома чи Верлена? Згадати про Достоєвського? Мопассана? Байрона? Бетховена, вродженого від туберкульозної матері й сифілісного батька? Чи розповісти про перебіг конфлікту автора «До Елізи» з великим своїм учителем - Ґайдном?

І що з того?

Чи мені особисто не однаково - що Петро Ілліч Чайковський був нетрадиційної (чи якої там?) сексуальної орієнтації, і чи він сам випив отруту, чи йому вкоротили життя у прямому розумінні слова його, можливо, і справді високоморальні родичі й організатори суду честі? Однаково, бо кожен нормальний щораз умирає і відроджується під музику до «Лебединого озера». Та й не тільки...