Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 82

Однак поважна й мудра Біла Жінка усміхнеться на те з-під білої своєї намітки, сховавши усміх у незморщене лице, і накриє щасливого першовідкривача чорним чи білим саваном іще до того, як його праведні труди знайдуть свого адресата... і мудра Жінка спровадить його на небеса, на оті співані-переспівані, видимо-невидимі бездонні небеса, де немає ні смутку, ні печалі... ні нашого знання про них... нема ні нас, ні того, хто за всі земні багатства і статки відхилив би браму ще одної таємниці, неприступної людині від печерних часів до часів модерних: таємницю Смерті.

Але не тривожтеся: цього відкриття не станеться ніколи. І ніхто не отримає Нобеля.

Бо не закриється книга народження Любові.

Як не відкриється день її відходу.

Не стане приступною суть приходу Смерті.

Як не підтвердиться ймовірне народження життя після Смерті.

І тому останнього дня людської помпеї також не буде ніколи.

Коли б навіть трапилося неймовірне й уможливилася розгадка двох одвічних таємниць, ви ж добре знаєте, що завжди знайдеться бодай би один, той, хто в останню мить перед оприлюдненням таких небезпечних знань запротестує, бо вчує в грудях власне серце. Бо згадає, що Всепланетарний Розум творив нас до життя і стирав нас із нього тільки з Любові. І формула Його божественної приязні до людини назавжди залишиться відкритою тільки Йому Одному.

Ну, так. Так. Ви мене зрозуміли правильно. Я, як і ви, знаю: знання руйнують таємницю. Я пересичена непотрібними знаннями. І через те не бажаю знати того, що шкодить. І через те балансую своїм словом на пограниччі Істинної Любові й Невідворотної Смерті.

Не судіть мене строго за мою любов до лабіринтів Життя. Я допитлива. Але не настільки, щоб знехтувати Великими Таємницями. Тому я - щаслива. Чого і вам бажаю.

...А кінця світу не буде ніколи, поки бодай одне серце у світі любить, позбавляючись страху. Навіть перед її неосудністю - Смертю.

Ви це також знаєте.

Я тільки вам іноді нагадую.

У книжках.

(Харків, «Фоліо», 2007 р.)

P.P.S.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

...Подеколи, коли я беруся за написання нового твору, мені здається, що укотре переді мною бовваніє «скринька Пандори» - і я її зобов'язана відкрити. Чесно кажучи, на мій вік вистачило би вже й «розпечатаних» тих скринь. А все ж... Українська історична «скринька Пандори» - вона бездонна. Її неможливо вичерпати. Але ще бездонніші скрині людського духу, випробувань, розмислів. Для мене як письменника - не конче досліджувати великі батальні битви, битви філософських течій чи політичних рухів. Мені цікаві битви людини за іншу людину, за себе, за свою віру чи любов, за серце, за честь - за своє: землю, вітчизну, родину. І т. і. Так, доволі часто я інтерпретую історію крізь призму отієї дуже актуальної Франкової концепції «украденого щастя». І мені цікаво досліджувати «украдене щастя» нації і «украдене щастя» окремої особи, які так взаємопов'язані, що подеколи можна говорити про «сіамську» природу таких історичних «крадіжок». У творчості мені важлива проблема витіснення морального з людської природи, наступ на саму людську природу. Тому здебільше мої книжки - це реабілітація моральних та вітальних (життєствердних) категорій. Це, певним чином, вибудовування ментальної та моральної ієрархій нації. Адже без ієрархії моральних категорій неможливий розвиток будь-якого суспільства. Здичавіння людини відбувається тоді, коли людина і суспільство, в якому вона живе, втрачають орієнтири духу, моралі й культури. Суверенність нації може утверджуватися і через культуру. Якщо хочете, культурний націоналізм. А культурний націоналізм, на мою думку, це розумний баланс історичного, ментального та метафізичного. Це поєднання історичної та духовної пам'яті.

Коли би треба поставити епіграф до майже кожного мого персонажа, то я би вибрала такий: ЧЕСТЬ - ПОНАД УСЕ. Бо в кожного мого персонажа - (навіть найбільшого негідника) є своє алібі. Це алібі одним може видатися жорстокістю, іншим - справедливістю, третім - безглуздям. Але тому воно й цікаве - життя, що в ньому є таке різноманіття людей, позицій, поглядів. І письменникові гріх не занурюватися у ті гущавини.

Я вдивлятимусь у пітьму історії доти, поки не відчую, що запаси моїх знань і допитливості вичерпані і що більше не чую відлуння з того боку, де мій читач. Більшість українців не знає правди про багато періодів життя своєї країни. Але моя цікавість до історичних тем жодним чином не пов'язана з якимись родинними подіями. Як писали колись у радянських анкетах, ніхто з моїх близьких і рідних «не був, не сидів, не притягався». Проте, на мою думку, відсутність особистого болю не може стати «шлагбаумом» для відтворення невиписаного і непрочитаного історичного болю твоєї країни.

Оце і є моя причина зацикленості на наших історичних бункерах.

Мої книжки і люди в них - це тисячі українських розтік зі сходу на захід. Розтік, перемелених історією без жалю і пощади. І річ не в тому, пов'язано це з переділом кордонів, переділом власності чи з нівеляцією совісті й честі. Кожен український регіон мав свої різновиди історичних жорен. Зрозуміло, що мені ближча земля, де мені пуп різали і яку я чую кожною своєю клітиною. Тому в моїх книжках найбільше історії «западенської» - тієї, яка, як мені здається, в Україні є менш зрозумілою для самих українських громадян, ніж історія давнього Риму чи древньої Греції.

Але я думаю так: історія завжди собі йде, як літній дощ на Буковині - без попередження і без стриму. А люди народжуються і живуть, і вони не можуть вибирати собі ні історії, ні обставин, які їм моделює час. Вони можуть або погоджуватися з ними, або бунтувати проти обставин чи інших людей, які їм роблять кривду. Тому всі мої літературні дарусі, юстини, юр'яни - це своєрідна метафора, спроектована через Буковину і Галичину на всю Україну. Підставте свої імена моїм героїням - і ви побачите, що вони майже однакові у межах тих обставин, в які їх заганяє час.

І хочу сказати щось дуже важливе: східні регіони України надзвичайно активно реагують на запропоновану мною тематику. Я це бачу з моніторингу продажів книжок. А це - аргумент, може, сильніший за будь-який інший. Тому я не втомлюся розказувати про всіх нас - рідних в усіх куточках України - доти, поки Бог даватиме мені Слово.

Апатія, яскраво виражений соціальний анабіоз і моральна втома, що з початком 2010 року охопила навіть тих людей, від яких цього годі було сподіватися (культурних діячів, політиків, свідомих громадян), не може стати підставою чи виправданням для людей твердої віри, які знають, що поступ життя можна лише загальмувати, але неможливо спинити. Як не можна спинити стрілу підсніжника з-під снігу, цвірінькання з гнізда вилупленого горобця і людського голосу нормального громадянина, який хоче жити по-людськи, знаючи, що так живе більшість світу, а також знаючи, що громадянин має всі підстави для такого життя.

Будь-яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба, в яку під час будівництва не були закладені всі призначені для цього компоненти. Я в це вірю. Бо це правда. Іноді правда торжествує в найбільш несподіваний момент.

Не вірите?!

А хто вірив, що моя німа солодка Даруся зуміє заговорити?! Я й сама сумнівалася. А ось прийшов Іван Цвичок - і дамбу мовчання прорвало. І аж тоді стало зрозуміло, що солодка Даруся, хоч і німа - але розумна. І дії її - розумніші від дій деяких фіксовано розумних. Чи не диво, що німі люди подеколи здатні на дії відважніші, ніж ті, що багато говорять?! Ми ще станемо учасниками такого дива. І німі. І говорящі.

15 липня - 15 серпня 2010 р.

Київ - Єрусалим - Київ