Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 94

Про псевдодослідження комуністичного писаки Василь Прохода висловився так: «Це не історична праця, а шедевр малокультурної творчості… Автор стверджує, що в Армію УНР, або, як він називає, «Армію Петлюри», вербувалися насамперед куркулі, гетьманці, білогвардійці і різноманітний кримінальний набрід… Він пише: «Ім'я Петлюри — символ зради і бандитизму… Льохи петлюрівських в'язниць були переповнені комуністами і революційними робітниками… У витончених стратах, катуваннях та знущаннях своїх жертв петлюрівські виродки перевершили найпохмуріші часи середньовіччя» [100, с. 2].

Нафантазував Лихолат і про «націоналістичні банди» Петлюри, які в «Арсеналі» в Києві закатували «кілька тисяч» робітників, жінок, дітей та старих. «Такого здичавіння Україна не знала навіть під час розгрому Києва татарами 1240 року» [100, с. 2]. Прохода назвав Лихолата «самоотвєрженним істориком», а побратимів із Сірої дивізії визначив як «національних романтиків з соціалістичними поглядами», що боролися «за національне ім'я рідної землі… за національну гідність свого народу». На переконання Проходи, вояки Армії УНР були «кращими синами українського народу» [100, с. 4, 5].

Звісно, що в СССР такої точки зору опублікувати не могли.

А органи державної безпеки Чехословаччини продовжували пильно стежити за небажаним громадянином. Вони створювали проблеми не тільки для Проходи, а й для його друзів, пресуючи їх на допитах. Один із товаришів, кубанець Михайло Кириченко, невдовзі після тих допитів помер, так і не закінчивши своєї великої праці — «Українсько-чесько-словацький словник» [98, с. 207].

Помер і Олександр Катеринчак, приятель з агрономічного відділу Української господарської академії. Йому, як і Михайлу Кириченку, Прохода довіряв і давав читати свої твори. Охоче вислуховував їхні думки та зауваження. Смерть друзів стала великою втратою для Василя.

У Пряшеві Прохода придбав друкарську машинку і продовжив творити працю свого життя — «Записки Непокірливого». Один із примірників чергового розділу віддав на зберігання Олександру Ярошевському, другий — синові Василя Мурашка Павлові, який навчався на історико-філософському факультеті університету. А третій вислав синові в Америку.

«Написання «Думок про Правду» та «Записок Непокірливого» було метою мого життя, — зазначав Василь Прохода. — Я хотів залишити духовну спадщину по собі новому поколінню українців, щоб вони довідались про ту правду, якої бракувало їхнім батькам у боротьбі за власний духовний розвиток» [98, с. 206, 207].

Паралельно Василь множив прохання і скарги до різних інстанцій — Міністерства закордонних справ Чехословаччини, всесильного ЦК компартії ЧССР, міністрові Вацлаву Давидову, президентові Чехословаччини… Основний їхній зміст був такий: випустіть мене в США для возз'єднання із сім'єю, дайте можливість хоч останні роки життя побути в родинному колі. Василь відмовлявся від нерухомої власності, від права на пенсію або державну допомогу. І скрізь наштовхувався на відмови. Листи закінчувались одноманітно: «Просимо ласкаво взяти це повідомлення до відома». Вже й американці, завдяки турботам Романа Проходи, дали дозвіл на в'їзд до США його батькові, а чехи не поступалися. Бо Москва не давала дозволу.

У серпні 1963 року сталася надзвичайно радісна подія — старий емігрант відвідав Закарпаття, де зустрівся з племінницею Олександрою. У колгоспі «Перемога Жовтня» в Підвиноградному його приємно вразив голова: Еней Дмитрович Штефюк, хоч і володів російською мовою, але на всі питання відповідав українською, навіть коли до нього зверталися російською. Й екскурсовод мусив перекладати словацькою. Інші колгоспники теж говорили тільки рідною мовою. «Мені та Людмилі Кириченко-Поляковій таке поступування колгоспників надзвичайно сподобалось, і ми з ними заприятелювали, а особливо з учителем Миколою Стецем, — писав Василь Прохода. — Для нас це було найбільше задоволення з усієї екскурсії. Не вдалося змадяризувати колишніх русинів, не піддадуться вони й русифікації… Екскурсія до Закарпаття стала для мене моральним опертям і переконала, що, шануючи свою національну гідність, українці здобудуть право на вільний культурний розвиток» [98, с. 218].

У лютому 1964 року Проходу викликали до відділу державної безпеки у Пряшеві та повідомили, що йому дозволено виїхати до США. Цього рішення кубанець добивався з літа 1956 року.

Тепер треба було відновлювати дозвіл на в'їзд до Америки.

«20 квітня 1964 р., — згадував Василь Прохода, — я змушений був підписати для фінансового управління в Пряшеві зобов'язання, що на випадок переселення з ЧССР я передаю безоплатно чехословацькій державі все моє нерухоме майно (поземки та будови) і право на них, цінні папери, що можуть бути у мене, не маю претензій на якусь спадщину і т. ін. 16 червня я остаточно зрікся всіх своїх прав у ЧССР і дістав урядове потвердження про звільнення мене від громадянства ЧССР» [98, с. 220].

Але тепер не поспішала відновлювати дозвіл американська влада, бо на рентгенівському знімку легень лікарі виявили туберкульозну каверну. Довелося 4 місяці лікуватися в санаторії. Нарешті висновки медичної комісії заспокоїли американців, а Роман Прохода сплатив вартість квитка до Сан-Дієго в Каліфорнії. «На цьому мої турботи за право дожити віку в своїй родині скінчилися. З «народною демократією» я розлучився назавжди… 26 лютого 1965 р. я прилетів до Сан-Дієго над Тихим океаном у сонячній Каліфорнії», — так завершується третій том «Записок Непокірливого» [98, с. 220].

В аеропорту вже з нетерпінням чекала вся родина. «Нарешті літак приземлився, — згадував Роман Прохода. — Почали виходити пасажири. Ось і мій Батько — з французьким беретом на голові і малим чемоданом у руках. Усміхнувся і на наше вітання махнув рукою — ніби вернувся після тижневої відсутності, а не після 20-літної розлуки. Це було для нього типове: він вважав, що чоловік мусить бути стриманий і не виявляти відкрито почуттів. Моя Мама мала протилежну вдачу і зі сльозами зворушення та радості кинулася його обійняти. Для мене це теж був зворушливий момент, бо останній раз я бачив Батька, коли мені було 15 літ, а тепер 35, вже одружений, маю двох синів. Сіли до моєї нової машини. Вона справила на Батька велике враження. Він сказав, що таких машин у Словаччині не бачив. Завіз я всіх до мого дому, де Мама разом з жінкою Евою приготували святковий обід» [112Б].

Родина поринула у спогади…

Доля родини

Марія сподівалася на повернення чоловіка до останнього, але, побачивши, що цивільні громадяни Познані тікають з міста, вирішила більше не чекати, адже криваві «визволителі» могли ось-ось з'явитися на вулицях. 25 січня 1945 року за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт Марія з сином на возі виїхали в невідоме. Під ранок на якійсь станції впросилися до товарного вагона. Вже у Берліні пересіли до пасажирського потяга, який відходив на захід. Усі хто міг тікали від московської орди.

У Тюрінгії німецька організація допомоги біженцям зі Сходу призначила Марії і синові кімнатку в будинку хлібороба в Гогенґандерн. Навесні 1945-го під село підступили американці. Німецькі частини вже кілька днів як залишили Гогенґандерн та його околиці. Попри це, американці продовжували обстрілювати село гарматами. Роман з мамою та господарями сиділи в підвалі і зі страхом прислухалися до вибухів…

Уже після німецької капітуляції Марія з сином поїхала до Чехії, в Мєстєчко-над-Сазавою, де сподівалася зустріти чоловіка. Зайшли до рідної домівки. Тепер тут жила сім'я залізничника Вацлава Синькова. Довідавшись, що Василь сюди не повертався, пішли до поліцейського відділку. Чеські поліцейські були розгублені. «Сказали нам, — розповідав Роман Прохода, — що вони не мають ніякого авторитету, бо все залежить від совєтів, які тут усім командують. Сказали, що НКВД сконфіскувало книжки мого Батька і що вони його шукають. Чехи могли нас передати совєтам на допит, але вони цього добросердечно не зробили. Тоді ми вирішили тікати… З великими труднощами вдалося виїхати до Плзеня в Західній Чехії, яка спочатку була в американських руках» [70].