Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 92

Завітав Прохода і до колишнього начальника «Українського сокола» Франтішека Коргоня. Застав лише його дружину, українку зі Львова. Вона запрошувала Василя приходити ще, але те, що Коргоні 1945 року не залишили переночувати в себе Марію і Романа, які зайшли до них дощової ночі, позбавило Василя будь-якого бажання хоч коли бачити колишніх товаришів.

Відвідав Прохода й Антоніну Іванис — хрещену матір сина. Вона мешкала у Празі у Вршовицях. 1945 року її колишній чоловік Василь Іванис мусив рятуватися втечею на захід, а вона з сином лишилася у столиці Чехії. Антоніна хоч і була на 15 років молодшою за Василя, але виглядала «старою сивою бабусею». Одягалася в дрантя. «Від колишньої дами, що репрезентувала дружину професора УГА, не лишилося й сліду. Син її Євген за комуністичної влади закінчив медичний факультет Празького університету. Ще під час навчання він, дістаючи стипендію, залишив матір, наче через її примхи. Вже як доктор медицини він одружився з чешкою і геть одірвався від української спільноти» [98, с. 187]. А був він сином останнього кубанського прем'єра Василя Іваниса та онуком найвизначнішого українського діяча Кубані Кузьми Безкровного.

Антоніна Іванис жила самітно, хоч мала у ЧСР і матір. Та Олена Костянтинівна Безкровна залишилася в Подєбрадах — разом пережити спільну біду рідні люди не змогли.

Найбільше зрадів Василеві його старий приятель з академії в Подєбрадах Сергій Колубаїв. За цей час він став визначним науковцем, членом Чеської академії наук. Працював в Інституті охорони лісу. «Він був одружений з чешкою, постійно чимось заляканою, тіснішого зв'язку з українською спільнотою не підтримував, морального задоволення від своєї наукової кар'єри не мав та ще й скаржився, що даремно прожив свій вік» [98, с. 187].

Провідав Василь і колишнього професора Українського педагогічного університету Миколу Слюсаренка. «Він у своєму помешканні на Нуслях зберіг за собою лише кухоньку, в якій на полицях біля стін було повно книг, — оповідав Прохода. — Зустрів він мене дуже сумний. Його дружина Одарка, моя колишня щира приятелька, коли більшовики зайняли Прагу й почали заводити в ній свої «порядки», втратила мету життя й повісилась. Старий це дуже тяжко переживав і, доки я був у Празі, зустрічався зі мною як зі своїм рідним» [98, с. 187].

Отак тинявся Прохода по Празі, не маючи даху над головою. Ночував у гуртожитку для безпритульних на Новомлинській вулиці. А вранці, як і всі, мусив забиратися геть.

Майже всі дні Прохода проводив у читальні Слов'янської бібліотеки. Переглядав газети і журнали з СССР, журнали «Дукля» та «Дружно вперед» із Пряшівщини.

Зустрівся Прохода зі старою «сокілкою» Бедржею Ямборовою. Вона й повідомила про перебування дружини Василя та його сина Романа у США. Пообіцяла дізнатися їхню адресу через пані Пелюшкову, яка листується з Олексієм Козловським, свого часу секретарем канцелярії УГА. І справді — за три тижні Василь отримав від добродія Козловського адресу своєї родини.

Доповідна майора КҐБ Олійника

Про повернення Проходи довідався випускник подєбрадської академії Платон Цісар. Він відразу запросив Василя приїхати до Словенської Люпчі, де обіцяв прийняти його як рідного.

Два тижні Василь гостював у Цісарів, а тоді за допомогою Платона отримав роботу за фахом лісника («гайового») із зарплатою 800 крон. З них 600 давав на харчування Платоновій дружині Магді. Так він знову став незалежним. А тут ще дружина Марія з Америки прислала пакунок з дуже гарним одягом. Тепер колишній в'язень у товаристві «виглядав як пан, а не якийсь упосліджений пролетар» [98, с. 189].

І все ж він був невлаштований — не мав своєї домівки, не отримував пенсії, не міг возз'єднатися з родиною, бо чеська влада відмовила йому у праві на виїзд до США. Напевно, це і призвело до того, що 14 лютого 1956 року зі Словенської Люпчі він написав листа до совєтського посольства в Празі з проханням дати дозвіл на повернення в Україну, щоб прожити останні роки в колі братової родини в Оріхові. Прохода просив також зняти судимість, визначити пенсію йому як 65-літньому інваліду, інженеру-лісоводу та інженеру-будівельнику. «За несправедливе позбавлення мене свободи впродовж 10 років не висуваю ніяких претензій, — писав він, — оскільки цей період життя був для мене суворою школою, яка дала мені світогляд соціалістичного реалізму. Крім позбавлення волі, для мене є непоправною втрата моєї родини (дружини і сина), що сталося внаслідок мого арешту і заборони дати їй вістку про себе і місце мого перебування…

У Чехословаччині, внаслідок мого перебування в СССР, у мене були конфісковані хатинка і садок; про відновлення мого права на них можу просити лише після зняття з мене судимості. При визначенні мені, як 65-літньому, пенсії (duchodu) не була врахована моя робота в СССР і призначений лише мінімальний duchod — 190 крон чеських на місяць… Прошу — після задоволення мого прохання про зняття судимості і (вирішення питання) про пенсію — дозволу на повернення до Української Совєтської Соціалістичної Республіки, де я був в останній раз у 1920 р., де тепер міг би добути свій вік в колі моїх рідних і по можливості бути корисним членом соціалістичного товариства. В. Прохода. 14.02.1956» [25, арк. 156, 156 зв.].

А тим часом КҐБ проводило перевірку особи неспокійного «клієнта». Каґебісти розшукали у Центральному архіві Жовтневої революції УССР послужний список Проходи Василя Хомича про його службу в «петлюрівській армії», складений 27 липня 1920 року з доповненнями від 3 лютого 1921 року [127, арк. 101–102], а також рапорт сотника Проходи від 6 лютого 1921 року, в якому той клопотався, щоб його внесли «у кандидатські списки на курси штабних старшин» [127, арк. 100].

30 липня 1956 року старший слідчий управління КҐБ при Раді Міністрів УССР майор Олійник підготував «Довідку по матеріалах про Проходу Василя, які зберігаються в 1-м відділі КҐБ при Раді Міністрів УРСР». У ній зазначалося, що знайдено книгу Симона Наріжного під заголовком «Українська еміграція» (1942, Прага) українською мовою. На 5 сторінці цієї книги зазначено, що одним із видавців її є Василь Прохода. З'ясував майор, що В. Прохода підготував до видання Українсько-німецький словник з лісоводства та очолював шкільну секцію Союзу організацій інженерів-українців в еміграції, створеного 1930 року, а в 1923–1926 роках був активним членом Союзу українських лісоводів.

Зазначив слідчий Олійник, що 1931 року за редакцією інженера В. Проходи вийшла брошура «Український союз Сокіл у Подєбрадах — п'ятиліття діяльності».

Переглянув каґебіст і справу № 7 «ИНО ГПУ за 1926 — 32 гг.». І виявив низку оперативних документів, які «підтверджують активну участь Проходи Василя в антирадянських націоналістичних організаціях і союзах, які проводили свою діяльність, спрямовану на створення т. зв. «Самостійної України», аж до підготовки збройного нападу на Радянський Союз» [25, арк. 166].

З'ясував пильний майор, що в Товаристві колишніх українських старшин у Чехії, яке очолював Василь Прохода, налічувалося 200 «петлюрівських офіцерів» [25, арк. 166]. Вишукав каґебіст й оперативні дані на кубанця: «Виступаючи на одному із засідань Союзу 30 березня 1931 р., В. Прохода заявив: «Ми напередодні рішучих і великих подій, які вимагають від всіх українців як можна швидше закінчувати освіту у ВУЗах і повністю присвятити себе служінню справі звільнення України» [25, арк. 166, 167].

Підшито у справі й документ про те, що Прохода брав участь у нараді керівництва союзу, на якому обговорювалося питання війни проти СССР. Старшинами висловлювалася ідея «кавалерійсько-артилерійського рейду» в район Кам'янця-Подільського з метою провокації війни. А в іншому таємному свідченні зафіксовано такий факт: 19 січня 1931 року в Подєбрадах на таємній нараді «активних петлюрівців» у квартирі Проходи кубанець пропонував «створити «Нову Українську організацію», яка повинна перекидати своїх людей на Україну для роботи серед населення» [25, арк. 167]. Виходить, даремно підполковник посилав до СССР свої листи.