За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович. Страница 20

— Та був би врожай, а яма в мене простора і глибока, — відповів сусід, — Ми її з братом ще до революції викопали і відтоді жодного разу не розширювали. Все уміщається.

У Лепетченка ніби від серця щось відлягло. «Отже, золото так і лежить, зарите на дні бурякової ями, — зробив він висновок. — Що ж, це добре. Воно свого часу дочекається». Намагаючись приховати гарний настрій, він сів за стіл і з апетитом почав їсти борщ із часником.

Після обіду розшуки продовжились, але знову безрезультатно. Надвечір зморені чекісти, попередивши господарів, щоб нікому не розповідали про їхній візит, виїхали з села і попрямували у бік Гуляй-Поля. У них залишалася остання надія щось дізнатися про сховане золото у Пантелеймона Каретникова.

Зустріч з Пантелеймоном Каретниковим

На шляху до Гуляй-Поля Лепетченко лише удавав, ніби дрімає. Насправді всі його думки, мов розтривожені бджоли над вуликом, роїлися навколо золота. В уяві чітко поставали картини трирічної давності: повні ящики із монетами та ювелірними прикрасами, їх чаруючий блиск і витончені форми. В голові один за одним виникали неймовірні картини, як він вночі відкопує скарб, переносить на плечах по одному важкі ящики городами за село, торочить їх до сідла і сторожко веде коня до гаю в заздалегідь обране місце. При місячному сяйві пересипає золото в кілька малих скринь і закопує їх в різних місцях. З собою бере лише невелику торбину, з півпуда, і прямує до Одеси. Там у порту він знаходить Самуїла Цукермана, того самого, з яким вони разом тікали з румунської тюрми, і вже удвох вони придумують, як забрати решту золота і перейти кордон.

Серце схвильовано билося у нього в грудях, ледь не вистрибувало. «Ні, цей план не підходить, — Лепетченко почав тверезіше мислити. — Одному цього не вдасться зробити. А що, як спробувати взяти у спільники Каретникова?» Але відразу він відкинув цю думку. По-перше, навряд чи йому вдасться поговорити з ним наодинці. А по-друге, він не був впевненим, чи можна сьогодні Пантелеймону довіряти такі таємниці. Той і раніше вирізнявся своєю скупістю й хитрістю, дбав лише про власні інтереси. А за ці роки, взагалі невідомо, яким він став. До того ж, не подобаються оті його навідування в місця, де Махно залишав на зберігання цінності.

Лепетченко міг лише здогадуватися, звідки Каретников дізнався про схованки. Ще тоді він помічав, як Пантелеймонова дружина Феня, котра також була в загоні, весь час тинялася поблизу, коли вони збиралися щось ховати. Не виключено, що підгледіла і запам’ятала. Та в цьому ще слід було остаточно переконатися під час зустрічі з ними. Але вже зараз Іванові стало зрозуміло, що Каретникову довіряти не можна.

Залишався ще один варіант — зважитись на пропозицію Спектора. З одного боку, вона насторожувала, бо елементарно могла бути хитрою пасткою ГПУ. Якщо це так, то йому не бачити ні золота, ні свободи. Але, з іншого боку, Іван хотів вірити Маркові. Він його трішки знав ще по махновській повстанській армії, і тому був відверто здивований тим, що той зараз служить у ГПУ. «Не такі в нього переконання і характер, щоб бути справжнім чекістом, — розмірковував Лепетченко. — Найвірогідніше, він потрапив у органи випадково, а тепер його це цілком влаштовує: що не кажи, а представник влади, усі кругом його бояться». Але ж Іван добре пам’ятає випадок, коли Спектор із експропрійованих махновцями у Катеринославі спільних цінностей взяв золотий годинник і крадькома сховав у кишені. Отже, не байдужий до золота.

Поринувши у думки, Лепетченко не помітив, як вони під’їхали до Гуляй-Поля. Знайомі до болю місця відразу відволікли його від складних розмірковувань. І голос Ісаака Теппера повернув до буденних проблем.

— Почекаєте мене тут, — наказав Ісаак. — Я владнаю всі питання з головою сільради і повернуся.

Але голова, як з’ясувалося, був у від’їзді. Із його заступником, колишнім махновцем Шаровським, Ісаак не захотів зв’язуватися. Це могло зашкодити їхнім планам. Тому він про все домовився з начальником гуляйпільської міліції.

О другій годині ночі Лепетченко і Спектор, як і було домовлено перед цим на невеликій нараді, відправилися до будинку Каретникова. Він містився у тому кутку Гуляй-Поля, де, як вважалось віддавна, проживали відомі місцеві конокради і шахраї. Біля темних вікон будинку стояла підвода. Зі стайні було чути хрумання коней.

— Спочатку поговоримо з ним спокійно, — запропонував Лепетченко. — Можливо, він і сам про все розповість. А якщо ні, то доведеться його трішки полякати.

Спектор намацав ручку револьвера у правій кишені штанів.

— Краще бути наготові, — погодився з Лепетченком. — Все може трапитися.

Постукали у вікно. Невдовзі почувся голос Каретникова:

— Хто там?

Іван назвався. Двері скоро відчинилися і на ганок вийшов здивований і дещо переляканий господар.

— А я вже думав, що це юзівські бандити навідалися, — почав він пояснювати своє хвилювання. — Ми лише пару годин, як із Юзівки повернулися, на базар їздили. А ви звідки тут узялися?

— Не галасуй, Пантелеймоне, — перебив його Лепетченко. — Краще підемо до хати, там і поговоримо.

На поріг вискочила ще заспана Феня.

— Іване, звідки ти взявся? — тільки й видавила із себе і відразу перевела погляд на чоловіка.

Та Лепетченко встиг помітити в її очах здивування, страх і якісь холодні недобрі іскорки.

— Та заходьте вже, заходьте, — намагаючись надати своєму голосові привітності, знов заговорила вона. — А я оце два дні тому випадково зустріла Ольгу Куриленко, ну, ти її, Ваню, добре пам’ятаєш. Так ми з нею якраз про тебе згадували. Мабуть, не випадково.

— Сідайте, — вказав Пантелеймон на лаву, — і розказуйте, яким вітром вас сюди занесло.

— Ми приїхали аж із Польщі, — почав Лепетченко, — із особливим завданням батька Махна: забрати залишені колись тут на зберігання цінності й документи і доставити йому за кордон.

Спектор уважно стежив за реакцією Каретникова і відразу помітив, як той увесь напружився.

— Так ви оце сьогодні приїхали чи вже десь побували? — обережно поцікавився Пантелеймон.

— Ні, не сьогодні, — відповів Лепетченко. — Ми вже навідалися у Гаврилівку, Петропавлівку і в деякі інші села. Та про це поговоримо потім. Ви краще розкажіть, як тут живете.

При згадці про ці села у Каретникова всередині все похололо. Саме там вони з Фенею ще у 1921 році забрали сховані Махном цінності. «Але чи знають про це непрошені пізні відвідувачі? — думав він. — Судячи з усього, щось знають. Тому краще самому розповісти. Але не про все. По ходу розмови буде видно, що їм відомо».

— Живемо, як і всі, — почав Пантелеймон. — Загалом не бідуємо. Там щось купимо, тут продамо — так і крутимося, тримаємось торгівлі і ні в яку політику не втручаємося. Нас ніхто не чіпає, і ми нікому нічого поганого не робимо. Щоправда, був якось один інцидент з чекістами.

— Що за інцидент? — відразу запитав Спектор, який до цього сидів мовчки і лише слухав.

— Ще три роки тому, — почав Каретников, — коли Махно подався за кордон, ми повернулися до Гуляй-Поля. Згодом якось з братом Харитоном і нашими колишніми махновцями Шевченком і Сагайдаком ми домовились обікрасти млин на хуторі Решетилівському, що недалеко від Полог. Як зараз пам’ятаю, забрали тоді 19 мішків зерна і мішок борошна. А вже наступного дня на подвір’ї у Харитона на хуторі Марфополь чекісти все це знайшли і дізналися про нас. Сагайдака з Шевченком відразу заарештували і розстріляли. А нам з братом і Фенею вдалося втекти.

— Може, стіл накриємо? — перебила чоловіка Феня. — У нас і горілка добра є.

— Не треба, ми не голодні, — заперечив Лепетченко. — Краще так поговоримо. Лише попити щось принеси.

— Молоко холодне з погреба будете?

— Оце якраз те, що треба, — погодився Іван.

Коли жінка вийшла з хати, Спектор, який з професійною цікавістю слухав розповідь Каретникова, запитав у нього: