За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович. Страница 22

— Щойно я мав телефонну розмову із заступником голови ГПУ УСРР Карлсоном, — вагомо почав Говлич, коли всі зібралися в його кабінеті. — Він зазначив, що за ходом нашої операції постійно слідкує керівництво управління і вимагав від нас щоденних доповідей про зроблене. Тому я можу дати вам лише один день на відпочинок. Вранці у цьому ж складі на автомобілі поїдете у Велику Михайлівку за золотом. Решті співробітників відкривати тонкощі всієї справи ми не будемо, щоб не надавати їй розголосу. Тому вас я попрошу тримати всю інформацію у суворій таємниці. Навіть колегам по роботі забороняю про щось розповідати. А зараз всі вільні. Лише Спектора попрошу затриматися.

— Сідай, Марку Борисовичу, — запропонував йому Говлич, коли всі вийшли. — Ти вже, мабуть, здогадуєшся, що на тебе чекає надзвичайно відповідальне завдання. Не побоїшся йти в саме лігво ворога?

— Трішки страшнувато, — чесно зізнався Спектор, — але в мене є передчуття, що все буде гаразд.

— Одного передчуття замало, — Говлич перегорнув свої нотатки, зроблені під час телефонної розмови з Карлсоном. — Потрібно ретельно продумати всі деталі майбутньої операції і всі варіанти можливого перебігу подій. Через два дні сюди приїде співробітник іноземного відділу ГПУ, який проінформує тебе про обстановку в Польщі і способи зв’язку з нашою резидентурою. У цей час там збирають і узагальнюють всю інформацію про Махна та його оточення, що надходить з офіційних джерел та від нашої агентури. Але про це поговоримо потім. Зараз головне — привезти сюди золото і придумати, як його залишити у нас, щоб воно ні в якому разі не дісталося Махну.

— Але це може насторожити і Лепетченка, і Махна, — зауважив Спектор. — Тоді мені ніхто там не повірить.

— Знаю, але є розпорядження «зверху», — Говлич багатозначно подивився на стелю, — щоб золото лишилося в Україні. Тому потрібно думати, як це зробити.

— А які у вас зараз плани стосовно Лепетченка? — поцікавився Спектор. — Адже я йому сказав, що у мене відразу буде відпустка. Так що потрібно з ним якнайшвидше десь тут в коридорах зустрітися, нібито випадково, і домовитися про подальші спільні дії, інакше у нього можуть виникнути зайві підозри.

— Його ми кілька днів потримаємо у камері, — відповів заступник начальника губвідділу, — а потім видамо йому тимчасові документи і випустимо, організувавши за ним цілодобовий нагляд. Що ж стосується зустрічі, то ми її обов’язково влаштуємо, але вже після вашого повернення з Великої Михайлівки.

Наступного дня Говлич наказав привести до нього Лепетченка. Він вирішив продовжити з ним гру, розпочату ще на Гуляйпільщині Спектором, і підготувати грунт для наступного етапу операції.

— Погані у нас з вами справи, Іване Савелійовичу, — почав розмову Говлич, коли Лепетченко залишився наодинці з ним у кабінеті. — Чи то у вас пам’ять погіршилася, чи навмисне не хочете показувати нам місця, де заховане золото.

— Все, що знав, я розповів і показав, — став виправдовуватися Лепетченко. — Але ж не моя в тому провина, що у тих місцях не виявилося цінностей.

— Гаразд. Тоді розкажіть, яка у вас була домовленість із Махном на той випадок, коли ви дійсно нічого не знайдете. Адже ви повинні якось повідомити його про це?

— З Нестором Івановичем ми домовилися таким чином, — Лепетченко вирішив казати правду, бо тут йому особливо нічого було приховувати, — якщо я знайду золото, цінності та документи, то привезу все йому. А якщо нічого не знайду, то повідомлю про це через дружину Черняка, яка живе в Умані. Вона регулярно підтримує контакти зі своїм чоловіком, котрий зараз знаходиться у Польщі. Він тоді розшукає Махна і все йому передасть. А я залишусь в Україні.

— Отже, з Катеринослава ви поїдете до Умані, — нібито розмірковуючи вголос, промовив Говлич, запалюючи цигарку. — Але спочатку ви напишете листа Махну, в якому опишете свої пошуки і попросите його вказати нові місця, де заховане золото.

Такого повороту подій Лепетченко не очікував. Адже якщо Махно надішле відповідь, в якій назве місця схованок, то її спершу прочитають у ГПУ, і тоді вже чекістів обманути буде важко. Цього не можна було допустити.

А Говлич, нібито вгадавши його думки, продовжував:

— Але не подумайте хитрувати. Листа напишете тут, ми його прочитаємо і законвертуємо. Ось вам папір і ручка. Зараз вас проведуть у камеру, там сядете і спокійно про все напишете. А через пару днів ми вам видамо тимчасові документи, і ви поїдете до Умані, передасте листа. Після цього можете повертатися в Гуляй-Поле.

Тільки зоставшись у камері наодинці зі своїми думками, Лепетченко чи не вперше збагнув, що ніколи його тепер ГПУ не залишить у спокої. Лише не міг вирішити, що чекістів більше цікавить: інформація про золото чи про Махна. Але в будь-якому випадку йому потрібно було попередити Нестора Івановича про небезпеку, і краще зробити це особисто, бо в листі про все не розкажеш. Та й невідомо, чи дійде до нього лист, чи не перехоплять його по дорозі. Він мав на увазі не той лист, про який йому говорив заступник начальника відділу ГПУ, а інший, в якому він збирався описати всі перипетії перебування на Україні і передати його окремо. Але як тільки він уявив собі, що цей лист може потрапити до рук ГПУ, дефензиви або навіть колишніх махновців, то відразу відкинув цю думку. Отже, потрібно самому знову їхати в Польщу і там вже розшукувати сліди Махна. Добре, якщо Спектор знайде золото і їм вдасться перейти з ним кордон. Тоді можна буде сюди вже й не повертатися. Всі інші можливі варіанти розвитку подій, над якими розмірковував Лепетченко, ні до чого втішного не приводили. Залишалося одне: чекати.

Вранці з воріт губернського відділу ГПУ виїхала вантажівка, у кузові якої сиділо кілька чекістів. Всі вони були озброєні. Крім того, на дні кузова лежали лопати. Спектор сидів у кабіні і вказував дорогу. Ці місця він знав непогано, тому Великої Михайлівки дісталися порівняно швидко. Ще здалеку він побачив за мостом два старі осокори. Навкруги нікого не було видно, і це йому сподобалося.

— За мостом повертай до тих дерев, — вказав він водієві.

Коли всі злізли з машини, Спектор взяв лопату, визначив приблизно відстань між деревами і встромив її в землю посередині. Суха, поросла травою земля, була твердою. Намітивши майбутню яму розміром два на два метри, почали копати. За невеликим шаром чорнозему відразу з’явилася руда глина. Вже заглибилися на півметра, тому удвох копати стало незручно.

— Давайте я, — запропонував Ісаак Теппер і сплигнув у яму.

Хвилин через п’ять, викидавши небагато землі, він зауважив, вказуючи праворуч:

— А тут легше копається, глина не така влежана.

За деякий час лопата саме в тому місці наштовхнулася на щось тверде. В яму відразу сплигнув Спектор і вже разом почали розкопувати навколо. Досить швидко стали вимальовуватися обриси дерев’яного ящика. Щоб його обкопати з усіх боків, розширили всю яму праворуч.

— Принесіть лом з машини, — попросив Спектор, — зараз ми його підковирнемо.

За допомогою лома дійсно вдалося швидко підважити ящик так, що тепер його можна було взяти руками.

— Важкий, — зазначив Теппер, — швидше підхоплюйте.

Кришка ящика була прибита великими гвіздками, так що довелося попотіти, щоб її відкрити. Всередині, як і розповідав Лепетченко, лежала чимала за розмірами металева коробка з тих, в яких звичайно зберігають інструменти. Замотана в промаслені ганчірки, вона навіть не поіржавіла. Защіпки з двох боків легко відкрилися і перед очима чекістів відразу постала картина, яку жоден з них у своєму житті ще не бачив. Коробка була поділена на три окремі частини. В одній з них насипом лежали золоті монети, в іншій — обручки, ланцюжки з кулонами і хрестиками, масивні браслети та інші вироби, про призначення яких присутні могли лише здогадуватися. У третій частині коробки, найбільшій за розміром, лежали золоті виделки, ложки, ножі і кілька свічників.

— Дайте хоча б у руках потримати, — попросив водій, у якого очі округлилися і аж блищали від вигляду такого багатства.