Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна. Страница 8

Але, мій полковнику, ти ж краще за будь-кого знаєш, що мораль повсюдно дрантива — як прозорі намітки, що начебто прикривають декольтовані модельні і не дуже модельні, чи й далеко не модельні — спини.

Наші бажання сильніші за мораль. Але, бачиш, біда в тому, що бажання, на відміну від моралі, не є єзуїтськими. Називаймо їх, як завгодно: низькими, гріховними, плотськими, дикими… вони лиш мають присмак гіркоти, але бажання не мають єзуїтства. Ось тобі і увесь ключ до розуміння моралі, яка в кінцевому результаті перемагає бажання. А що мораль дрантива навіть попри це (і на кожному кроці), то хіба доводиться сумніватися?

Ти ж думав, що я божевільна! А я просто нещасна, бо не вислухана до кінця жодною людиною у світі… оце ось так…

Але чуєш, полковнику, ти вже ніколи не станеш генералом… через те, щоб неодмінно приніс мені вінок із живих квітів… Але, знаю, ти не зможеш. То перекажи, якщо зумієш, кому треба…»

3

ВАРИЛА БОРЩ.

Стелила постіль.

Холодними устами давала обіймати себе власному чоловікові, була ретельною на службі і безперервно, і невідворотно думала про тих, з відкритого нею царства німих, що могли бути у неї завтра, через місяць, через рік.

Вона записалася до дільничного лікаря і попросила направлення до психіатра.

Лікар лише стиснув плечима: «Туди не просяться — туди забирають».

Психіатр із синюшним носом довго дивився на неї, а потім двічі, і тричі перепитував про одне і те ж:

вік,

стать,

місце народження,

місце роботи,

дні тижня,

табличку множення,

столицю держави,

ім'я прем'єр-міністра,

розмір взуття,

її власне ім'я,

стать,

день перемоги.

Розчарована, вона в якусь мить перестала відповідати на безглузді, як їй видалося, запитання.

— Хіба ви прийшли сюди, щоб мовчати? — роблено лагідно протарабанив двома пальцями по столі психіатр.

— А хіба я прийшла сюди, щоб у мене з'ясовувати розмір мого взуття?! — у тон відповіла жінка.

— Але ж я мушу з'ясувати адекватність вашої поведінки, шановна пацієнтко!

— Моя поведінка адекватна моїм почуттям. Причину саме цього я бажала встановити з вашою допомогою. Однак змушена відкланятися. До того ж я не пацієнтка. Я, лікарю, велика містифікаторка… Ви не винні. Ви не розпізнали.

Після цього вона хотіла заподіяти собі смерть.

Уже.

Негайно.

Щоб не продовжувати розкидати тінь довкіл себе.

Щоб заглушити голос спогаду і холод дійсності, замкнутої глянцем граніту чи мармуру і власної неприкаяності поміж нечутного подуву цвинтарних вітрів.

Ні. Вона таки відважиться ще бодай раз у житті — і заподіє собі смерть. І дотримає до кінця усіх ознак адекватної поведінки жінки, зневоленої пристрастю.

Тащо, як хтось — такий самий, як вона — також приходитиме сюди після її смерті, і розгортатиме її, як квітку, чи шаткуватиме, немов капусту? Здуватиме з її неприродно розсміяного обличчя порохи і павутину і тулитиметься до потемнілих грудей в надії видобути з-під трави і каменю стогін її насолоди?! І той хтось буде щоразу інший?! І йтимуть нещасні, як до повії, до прикритої землею безодні її тіла, і жадатимуть розради, як бажає вона зараз від інших… цілую руку, шаную ваш гонор, падаю пляцком…

Фіґлярство, виявляється, і так не має міри. То навіщо йому сприяти додатково?

Раз-з-з… і ці панчохи набік…

Сюди вона прийде тоді, коли прийде.

Тахта не розіслана.

Темінь безпросвітна.

Терпіння — рабське.

Потяг летить — і ніяк не долітає в Дністер.

На горбі у білесенькій церковці тріскають дзвони.

Пожежа сягає небес.

А її гаряче, несамовите присягання — єдиному німому, з ким наговорилася найдовше і найщиріше за все життя.

А тут, у цьому царстві, присягання зайві.

Тут людно, але холодно.

У полковника похмурий погляд.

Актор ніколи не увійде в роль.

Витязь не вилізе з тигрової шкіри.

Професор не докличеться сюди своєї молодої жони.

Присягатися треба у кольорові вічі.

ВОНА СЮДИ ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕ НІЗАЩО!!! НАВІТЬ, КОЛИ Б ЇЙ ПЛАТИЛИ!

…Сюди — на цвинтар — її принесли.

Тоді, коли прийшов її час.

У той день вона була дев'ятнадцятою у списку місцевої ритуальної служби.

І в неї, як у всіх решти, були чорні мари і чорна домовина. За домовиною йшли нечисленні знайомі, співробітники, просто роззяви і власний чоловік.

Він останнім — після гробарів — поправив стрічку на вінку із штучними квітами.

Вінків із живими — не було.

1996 рік,

Розтоки на Буковині

Вечір життя. Життя коротке, щоб казати «Ні»…

— ЗДРАСТУЙ. Це я, — без тіні сентименту сказав у трубці чоловічий голос, який завжди змушував мене шукати валеріану.

Зазвичай опісля чергової телефонної розмови, запивши десяток-другий гірких крапель водою, цілком спустошена й розбита, я довго дивилася на телефон, який, здавалося, ще вібрує від недавньої словесної напруги.

З цим чоловіком ми ніколи не сперечалися. І навіть не кокетували. Але завжди наші розмови нагадували кориду. Чоловік у ній виконував дві ролі одночасно: тореадора (з двома червоними полотнищами) і бика. Щоразу мені важко було збагнути, хто з них нападає, а хто захищається, і яка роль у цьому відводилася мені.

Я жаліла тореадора, який змушував лютувати бика, і ненавиділа бика, що навіть через слухавку робив уже й мене тореадором.

Якби я мала більше сили волі, чи, може, впертості, я б також могла здолати в собі опір вічної миротвориці і відпустити на чотири сторони лютість власного бика — невтоленність жаги до цього чоловіка. Але, тільки зачувши у собі хіть до нападу, витягала звідкись біле, капітуляційне, полотнище. І метаморфози з перевтіленням бика у миротворицю продовжувалися.

Втихомирювалася від самого тембру його голосу, доволі часто не вникаючи у зміст казаного. Все одно всі слова довелося б просіювати, як на ситі, потім робити «фіфті-фіфті» і ще раз пропускати крізь решето.

Іноді мені здавалося, що наші словесні бої, врешті-решт, зробили нас сіамськими близнюками, в яких переливалася і пульсувала кров нападника й захисника одночасно, й годі було збагнути, у кому чиєї крові переважало.

Однак я так втомилася на цих виснажливих коридах, що іноді сама себе відчувала полотнищем, яким намагався затулитися чоловік-тореадор від себе ж, чоловіка-бика. Він збуджувався і заспокоювався мною, не надто переймаючись думкою про те, що в цей час почувала я.

Можливо, це хобі всіх чоловіків — у ролі своєрідного прапора тримати жінку, тим самим доводячи собі й оточуючим чоловічу спроможність і прикрашаючи таким знаменом своє існування.

А може, як і кожна жінка, я перебільшувала свою роль у його житті, думаючи, що важу для нього надто багато.

Усе було просто. Ми йшли одне на одного з любов'ю, близькою до люті, і лютували з не меншим азартом, аніж азарт пристрасті. Так, саме так: ми йшли одне на одного, а не одне до одного.

Наша корида тривала близько року. Телефон став чи не головною ареною невидимого бойовища…

— Де ти? — запитала без особливого ентузіазму, будучи готовою почути у відповідь усе, що завгодно, крім правди.

— Десять годин їзди до тебе, — відповів голос у трубці.

Велика спакована валіза ошкірилася з підлоги кольоровою розкритою пащею, як пащею невивергнутого вулкана.

Я зітхнула, очевидно, так голосно, що голос на другому кінці стривожився:

— Ти не сама?

Хм… «Ти — не один», — із дня у день, як папуга, повторює чергову дурницю популярний канал і, мабуть, не помиляється.

— Я не сама. Зі мною на завтра квиток до Варни, — зітхнула я вдруге. — О дев'ятнадцятій двадцять сім поїзд номер вісімнадцять у даль загуркоче…

— …І ми підем, де трави похилі, — сміючись, перебив голос із телефону. — Кажу тобі: десять годин їзди до тебе. Якщо їхати дуже швидко, то вийде дев'ять. Зараз… — я зрозуміла, що він дивиться на годинник, — майже ціла доба до твого поїзда. Вдосвіта я застану тебе ще сонною. Півдоби — наші. Так що розкладай валізу і чекай мене на світанку. У мене дві години будуть вільними.