Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak". Страница 29

Гнів упереміж із образою низонув В’ячеслава Казимировича так, як досі навіть у грудях ще біль не низав, видавалось йому, аж під нігтями від того заще- міло: як же статися таке могло? Той біль пробував передати Липинський Теофілеві Горникевичу, греко- католицькому священику, в минулому капеланові Української Галицької Армії:

«Пана Скоропадського я не обвинувачую в «нечи- стоті ідеї», бо він своїх ідей не має, а обвинувачую його в нечистоті політичних методів і в політичній безха- рактерности та неморальности».

Липинському думалося, що він марне і забагато про- щав до цього, силячись десь на денці душі віднайти виправдання необачним чи хибним крокам Павла Петровича, певне, куди жорсткіше мав він чинити і жорсткіше у вічі казати правду гірку Скоропадському: тоді не сталося б такого, він винуватий сам, але надалі такого кисільного всепрощенства не допустить.

«Коли Гетьман в 1918 р. одночасно обіцює Росіянам відбудувати Росію, а Українцям — збудувати Україну; коли він, під час мого у Відні і Дорошенкового у Київі протесту проти анулювання договору щодо поділу Галичини, заявляє графові Форгачу, що він не тільки проти цього анульовання нічого не має, але що буде радий, як австрійський уряд забере з Великої України всіх Галичан; коли він клянеться у вірности Німцям, а

одночасно посилає в Ясси заключати договір з Антантою і в результаті, не потрафивши зібрати коло себе хоч би такої жменьки людей, як це зробив Петлюра, втікає з України сам один під опікою турецького посла, — то все це можна пояснити рево- люційними часами і незвичкою військової людини до політики. І я це так в 1918–20-тих роках поясняв. Але як ця сама людина повторяє ці самі методи вже на еміграції, де був час все передумати і всьому научи- тись, — коли мені в Бадегу дає слово чести, що нічого без мого відома робити не буде, а повернувши до Берліна слово це ломає і з мене робить божевільного; коли офіційно веде політику германофільську, а в Будапешті підписує потрібне перш за все Польщі зре- чення прав України до Закарпатської Руси на користь Угорщини; коли складає Заприсяження бути вірним монархічній класократичній ідеї і берегти організа- цію; коли повторює за мною, що будуччина України лежить в обороні Сходу — то це знак, що така людина непоправима».

Для В’ячеслава Казимировича то була не просто зрада, а зрада подвійна, бо надійшов йому дивовиж- ний лист. Його 5 травня 1930 року підписали О. Ско- ропис-Йолтуховський, С. Шемет, А. Монтрезор, Л. Сідлецький. І. Лоський, Є. Томашевський. Очам своїм не вірив, як читав рядки: «Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що надлюдська праця над створенням істоти і теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу Ваших духовних сил. Вас — творця єдиної теорії Української Державности — повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга…»

Отакої, відклав ошелешений Липинський убік листа, тепер до всього тебе ще й оголосили безумцем… Ти втратив здоров’я й маєтність заради справи, дру-

жина з донькою не змогли жити на чужині в таких умовах, ти все життя віддавав справі, а тебе на знак вдячності оголошують несповна розуму…

І закипають у відповідь гнівом рядки, кожне слово, кожнісіньке речення: «Ще ні одна українська органі- зація на таку підлу політичну гру не зважувалась. Почин цій новій галузі політичної культури дали охлократичні монархічні ступайки із бувших соціялі- стичних і націоналістичних руїнників. Коли угодно Вам підготовляти до України мексиканську форму Гетьманства, то робіть це. Але не смійте змішувати Вашої плюгавої роботи з святою Ідеєю, яку Бог поміг мені висловити в моїх «Листах».

Во імя святости і будуччини цієї Ідеї вимагаю від Вас:

Щоб в слідуючім номері «Бюлетеню» був помі- щений в цілості і з всіма підписами Ваш лист до мене з 5 травня 1930 р.

Щоб Ви не сміли цитувати мої твори, як мотто до Ваших «Бюлетенів».

Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть.

З приводу оцих поставлених мною вимог в ніяку переписку входити з Вами не буду. Всі Ваші листи будуть повернуті нечитаними. А коли б Ви оцих моїх вимог не виконали, то знайду спосіб припинити Ваші політичні подлости. В. Липинський».

А ще тебе кличуть «не піддаватися нашептам як злої хвороби, так і злих людей»… От цікаво: хто ж нашептав тоді, в неблизькому вже 1908-му, об’їхати круги дідичів правобічної України з відчитом-закли- ком «Шляхта на Україні», тоді, коли все українство було соціалістичне, а не соціалісти були серед ворогів України, хто «нашептав» відродити тобі на еміграції знеславлену ідею гетьманську, од якої втікали усі,

замість поклонитися?.. Коли вони витримали б на українськім громадськім шляху те, що судилося ви- тримати тобі, і не податися, не зійти зі своєї лінії, то тоді, може, таких закидів не робили б…

Як отримав газету «Діло» Олександр Скоропис- Йолтуховський і став читати, то почувався, мов у дитинстві, коли щойно вирізаного власноруч вербово-

го свистка, ще від соку гіркого, до своїх вуст приту- лив. Він читав «Розкол серед гетьманців» — лист В’ячеслава Липинського до редакції. Ой, В’ячеславе Казимировичу, товаришу добрий, з яким не рік і не два поряд ішов, за що ж ти всім нам, і гетьманові до того ж, таку прикрість публічну та незаслужену зараз учинив?..

Певне, ти, Олександре, маєш насправді навіть біль- ше гріхів, аніж Липинський їх тут називає, от тільки інших. Ось звинувачуєш Скорописа, що у Гетьман- ській управі Кочубею «п. Скоропис весь час не давав головувати». Хіба йшов я сюди задля амбіцій чи стат- ків, або через іншу подібну химеру, коли ще далекого 1907-го без суду кидали мене в одиночну камеру — розкішну таку, де іній серед зими на стінах іскрив- ся, ніч видавалася довша за полярну, а одяг до ранку дубів від пари з рота твого і ставав цілковито бляхою, — потім ще додали того інію, заславши в Сибір? Змогу втекти за кордон дарувала доля, а ще видивитися дозволила крізь марево «автономізму» істинну ціль та видати до Першої світової війни свою працю «Значення самостійности України для європей- ської рівноваги».

Ні, В’ячеславе Казимировичу, не згоден, аби при- писали мені наполеонівські витребеньки, дещо інше мерехтіло поперед очима. І я сам відхилив ту руку, якою, немов зманливого вельми гостинця, простяга- ли-пропонували Скоропису-Йолтуховському укра- їнське гетьманство. Ні, сказав твердо, консервативний український уряд найліпше очолювати Євгенові Чикаленку. Навіть переконав, видавалося, вже Євге- на Харламповича, але той забагато зайд на землі своїй бачив, зажадав, що матиме діло хіба з германцями, австріяки звідси нехай вибираються геть: ні одним те не було до шмиги, ні другим. Не згодився ти також очолити міністерство закордонних справ УНР. А от губернським старостою Холмщини і Підляшшя, як запропонував Скоропадський, згодився: там шмат роботи такий був цікавий і зв’язки з політиками євро- пейськими могли стати в пригоді. І так само, як оголо- сив гетьман грамоту про федерацію з Росією, невід- кладно телеграфіст вистукав від тебе телеграму в Київ: через незгоду з урядовим курсом, писалося в тексті, йдеш у відставку, посаду ж обійматимеш доти, доки уряд знайде заміну. Заміна та вийшла доволі оригі- нальною, вже через кілька днів арештувала тебе поль- ська влада, що нахрапом край захопила…

Не зможу щиро сприйняти й іншого закиду до мене щодо Ради Присяжних, яку з властивим тобі нетерпін- ням пишеш стисло «Р. Пр.»: «…члени Р. Пр. Ол. Ско- ропис, С. Шемет, А. Монтрезор і Л. Сідлецький (С. Крилач) листом з д. 5.V.1930, а також ширячи від- повідаючих змістові цього листа поголосок намагались зробити з Голови Р. Пр. «загубившого духовну рівнова- гу руїнника»… І так само кривдно читати оці чорні газетні рядки, що від вдумування у їхню суть ще чорні- шими раптом стають: «…резолюціями кількох стягну- тих до Ванзее випадкових людей, названих «першим