Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 108

— Тю! Всмерть налякав! — отаке раптом із–за плечей.

Жінка. У штанях, в кашкеті шахтарському, в руці оброть для коня.

— Слухай, тут Сірий не пробігав?

— Який сірий?

— Ну кінь, кінь же. Утік з кліті. Це вже вдруге… Не хоче під землю, хоч ти вбий його.

— Кінь? Ні, не пробігав… Я собі дивлюсь на терикон… Міг і пробігти.

Сині, як чебрець, очі зиркнули з–під козирка на Лук'яна, та так насмішкувато і зверхньо, що Лук'янові аж потерпло по душі: циганка. Ану ж Данькова?

— Знайшов на що дивитися… — і побігла.

За териконом починався степ, сіріла ковила. Туди й міг податися Сірий, доки Лук'ян роздумував собі про Данька. Ану ж родичка?..

— Стій! Стій! — зіп'явся на ноги Лук'ян.

Циганка зупинилась. Вираз обличчя став злий, аж ніби по–чоловічому суворий:

— Що, сподобалась?.. — І побігла далі, огинаючи терикон.

— Чудна! — спересердя сплюнув Лук'ян. І вирішив собі чекати її на цьому ж місці, байдуже, родичка вона чи ні. Ще довгенько чекав, але «родичка» не поверталась ні з Сірим, ні без Сірого, можливо, подумав Лук'ян, у них є хід під землю по той бік терикона, і досі вона вже зі своїм конем вивозить зі штолень оці самі вагонетки, які тут викликають у нього таке захоплення.

Над шахтами сонце, мабуть, палючіше, ніж де, підбилося враз і так почало припікати, що Лук'ян кинув полиновий запуст і перебрався у холодок, під старий терикон. Там у кущах стояла лавочка, напевне, для гармоніста, подумав Лук'ян, перед лавочкою було вибите чималеньке кругле плесо, потріскане, зі щілин де–не–де прозирала зелена травичка. Тут вони, напевне, збираються вечорами, танцюють, закохуються в таких ось циганок, як Данькова. Всюди, певне, є місцина, схожа на вавилонську гойдалку. Зняв чоботи, розмотав онучі, а тоді влаштувався зручніше на лавочці й незчувся, коли заснув.

Розбудив його гудок на обід, і шкода, бо ж так солодко, здається, ніде ще йому не спалось, як на цій лавочці. Десь там угорі терикон чадів, а тут від нього віддавало такою прохолодою, що Лук'ян аж ніби промерз від неї. Роззирнувся спросоння і не виявив кошика. Піджак на місці, чоботи також стоять, як їх поставив, а кошика катма. «Циганка, — подумав у першу мить. — Могла повертатися з Сірим і підхопила». Був навіть і порадів з цього, бо, якщо циганка і справді Данькова та принесе той кошичок додому, то брат відразу здогадається, що Лук'ян тут, — у кошику мамин рушник і вишита Лук'яном сорочка, новенька ще, вишив її для Данька перед тим, як їхати сюди. Потратив кілька вечорів на те, а все інше там не варте того, за чим бідкатись: шмат гарного сала, хліб, сіль, варені яйця, ну і сулійка перваку для зустрічі, з чистого хліба, зроблено на совість бабою Отченашкою… Ото порозкошує коногонка, якщо це робота її рук! А гарна! Ще й зараз ввижається Лук'янові, як димлять її очі. Сказати ще те, що тепер йому буде легше без кошика, та річ глинських лозовиків лише привертала до нього увагу на станціях і тут, на «Кочегарці». Кошик був у два кольори, з кришкою на застібці, тут, звичайно, про такий виріб і поняття не мають, Даринка віддала за нього сім карбованців. От тільки мав намір привезти у ньому Данькового вугілля, бо й справді, якого ще більшого гостинця можна привезти дітям з Донбасу? Що ж, доведеться роздобути тут звичайного мішечка. Та коли одійшов, то треба ж було ще раз озирнутись на ту місцину, як зробив би те кожен селянин на його місці, щоб упевнитись, чи нічого там не забув. Кошичок стояв собі під лавкою. Лук'ян добре пам'ятав, що поставив його під отим он кущиком. «Вона…» Коли він спав, переставила, щоб хтось із перехожих не забрав кошика. Ай циганка! Точно родичка. Чужа ніколи отак не потурбувалася б про нього. Кришку було відстебнуто, але в кошику нічого не зачеплено. Жінка… Вже чим–чим, а сулійкою б чоловік не погребував, будь він і з «Кочегарки».

Зваживши всі «за» і «проти», Лук'ян вирішив заглянути до їдальні. Сподівався побачити там якщо не самого Данька, то принаймні її, циганку, прикинув собі, що тепер міг би подякувати їй за той жарт з кошиком і відразу порозумітися.

Не зразу відшукав вільне місце за столиком, зайнятим трьома пожежниками у білих брезентових робах. Їхні мідні каски лежали на підлозі рядочком біля столика й наче також чекали черги до обіду. Пожежники кінчали вже, пили компот, то один з них пересунув від себе до Лук'яна меню. Вибір невеликий: борщ по–флотськи, макарони з м'ясом і компот.

— Компот нікудишній, теплий, краще замов пива, — з непідробною люб'язністю порадив один з рудими, аж палахкотючими, вусами. — А борщ гарний, шахтарський борщ. Ще б тільки червоного стручечка до нього.

— Ти б, Ливоне, нашого борщу скуштував, глинського, з карасями. Ото борщ! — втираючись після компоту, сказав вусатому зовсім ще молодий і, напевно, недавній тут.

— «Кочегарку» карасями не нагодуєш, — посміхнувся вусатий.

Встав, обидва встали за ним, заходились одягати свої мідні шоломи, на яких заграли сонячні зайчики од вікон. Лук'ян не зметикував, що вони могли розрахуватися заздалегідь, і подумав, що тут даром годують. Встав, затримав на хвильку глинського.

— Давно тут?

— Та вже скоро ось рік. — Подумавши: — Ну да, прибув я на Трійцю, а скоро знову буде по Трійці.

«З віруючих, — подумав Лук'ян. — Дві глинські церкви зробили своє».

— А з наших, вавилонян, нікого не зустрічав?

— Тут? Ні, не траплялося. З Козова є. З Прицького один чоловік. А з ваших ні. — Тоді показав на кошик: — А я по кошику здогадався, що ви з нашого краю. Тут таких не вміють. Та і лоза не та. Давно звідтіля?

— Я? Тільки оце приїхав.

— Найматися?

— Ні, куди мені до «Кочегарки». Просто так, в гості.

— Дощі там бувають?

— Цього вистачає. Зливи. На сіна…

— А тут гибель. Все горить. Хліб горить. Річки пересихають.

— Наш Буг не пересохне. Буг — це Буг…

— Ай, скупатися б зараз. З Маркової скелі… Це ж саме картоплі цвітуть… Ну, що ж, вітайте там усіх, кого стрінете. Вівтаренки ми. Скажете, що бачили тут Грицька Вівтаренка. Правда, я їм пишу, що я там, внизу, бо ви ж знаєте, як у нашому Глинську дивляться на пожежників. Нероби, ледач. А тут це діло сурйозне. Тут з вогнем не граються. Газ… — Потис руку і побіг наздоганяти товаришів.

Не було циганки. І шахтарів обмаль, кілька гуртків пили пиво. Обідала, напевне, надземна «Кочегарка». Прикинув однак, що нагодувати таку силу людей гарячим десь під землею — річ чи й можлива. Ще вранці, побіля нарядної, завважив, що кожен ніс із собою невеличкий пакуночок, а дехто і молоко. Ото, мабуть, і весь обід. Перекинувшись думкою на Вавилон, зміркував, що гарячі обіди під землею — річ не лише фантастична, але й до певної міри шкідлива. Істинний вавилонянин після гарного обіду любить бодай годинку поспати, і то будь–де, де б його не застав обід: у борозні, під скиртою, під возом, а чи й вдома під грушею… А який сон у підземеллі? А цей паруб'яга у міді чи не з тих Вівтаренків, що тримали у Глинську за непу драчки та олійні? Крупу гарно дерли, але й за крупу дерли. Крупи, олії, мливо — то все були Данькові турботи. Повертаючись додому, він проклинав тих господарів за непомірні побори, які більшали від року до року, а Бубелів вітряк погрожував навіть спалити.

— Що вам? — якось ніби зненацька добігла до нього повновида тітонька у строкатому фартушку.

— Мені, — розгубився Лук'ян. — Все.

— Комплект? — (Ого, яке словечко!)

— Комплект… — Та вже навздогін: — Комплект і пиво…

— Одне?

— Одне… — Налаяв себе: треба б зо два пива. Через той «комплект» зовсім розгубився.

Принесла відразу весь комплект, попрохала розрахуватись, примітила, напевне, що прийшлий, подумав Лук'ян, беручи здачу. Встиг, однак, запитати:

— Скажіть, будь ласка, Іван Голота тут обідає? — Уточнив: — Ні–ні, не зараз, а взагалі.

— Він хто?

— Вибійник. Передовий вибійник…

— У нас дві тисячі вибійників і всі передові. Напевне ж обідає, якщо вибійник. Сам директор «Кочегарки» тут обідає… — гордо мовила тітонька й заквапилась до столиків, за якими могло обідати, як з Лук'янового погляду, саме шахтоуправління. Пересміхи, жарти, суперечки долинали саме звідти. Кілька чоловіків було в окулярах. Там Лук'ян і заходився, відпиваючи пиво (хіба ж таке, як у Глинську, свіже–свіже!), шукати поглядом директора «Кочегарки». Либонь, відшукав. Середніх років, уже полисілий чоловік з худорлявим обличчям, у літньому сірому костюмі й з викладеним наверх білим коміром рочки, як у Ернста Тельмана на портретах. Пива не пив, а похвалив борщ і взявся за друге. З ним ще було троє, у синіх застебнутих спецівках, один чомусь нічого не їв, а лише смакував пиво. Саме його увагу вже й хтозна–чим привернув Лук'ян. Може, тим, що Лук'ян так пильно вчитувався у напис на стіні, заправлений у золочену раму. Йшлося, певна річ, про вугілля: «Сей минерал, если не нам, то потомкам нашим зело будет полезен!» Мало того, Лук'ян вже дістав був олівця й налаштувався переписати цей напис на зворотній стороні меню і тепер зовсім знітився, ніби пійманий на шкоді. Нишком заховав олівця, наліг на обід, але ж не розрахував, справився з «комплектом» швидше за шахтоуправлінців і тепер вагався, як краще: виходити йому чи сидіти? Так чи інакше, а увагу вже привернуто, там перемовились про нього, і сам директор зиркнув у його бік, а точніше, повз нього, на лозовий кошичок на підлозі: тепер уже всі четверо гомоніли про ту річ, так наче кошичок кожному з них нагадав про щось рідне. Йому ж прикрощі з цим кошичком. До того ж ніяких більше написів на стіні не було, а зирити по порожніх стінах якось ніби і непристойно, тим міг би лише привернути до себе зайву увагу. Подолавши вагання, наче тут йшлося бозна про що, встав, забрав кошика і вийшов.