Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 122

Данько помирав у Глинську на ярмарковому майдані, помирав, напевне, від жару великого, бо всю ніч марив кіньми, які колись начебто врятували його…

Данькові ввижалося, що перед самим Глинськом його почали обганяти коні. Самі, без людей, примарливі, обережні, йшли ключем по стужавілій обочині, як люди. Один уже старий кінь з випнутими клубами, до яких саме враз вчепити крила, й тоді кінь міг би скидатися на птаха, зупинився, видно, впізнав великого конокрада, зиркнув на білий клуночок, якого той неборак боявся випустити з рук, а коневі в тому клуночку міг привидітися овес. Данько колись якраз цього коня викрадав у Овечому, зараз упізнав його по масті — це був сивий кінь у яблуках — та ще по білій лисці на чолі, яка пролягла від загривка й геть аж до ніздрів. Він спробував вилізти на нього, але ж був занадто слабий для того, коня виморив і сам вибився з сил, ще й як на те розвалився клунок. З нього висипались скарби, що не мали ніякої ціни для коня: вишиваний рушник, кілька спідніх сорочок з невибіленого полотна, штани галіфе, вуздечка, вся у срібних прикрасах — з останнього коня, та ще якесь дрантя, кинуте туди хіба що з розпачу, коли після трьох років біганини по селах Данько йшов здаватися Македонському — добровільно, сам ішов… Кінь колись побував у цій злодійській вуздечці (великі конокради перебирають викрадених коней до своїх вуздечок, щоб легше правити ними), сумно посміхнувся закислими очима й подибав далі, залишивши Данька на дорозі. «Впізнав», — подумав Данько, згадавши, як той сивий кінь у яблуках був запав йому в око та як старанно він потім вивідував про нього та про його господаря усі конокрадські притики, аж доки одної ночі тоді ще буйна конева голова не опинилась ось у цій гамівній вуздечці з міцними вудилами.

На ту мандрівку напоумив Данька Фабіян. Якось зайшов до нього Данько закропити душу — холодний, голодний, Фабіян і сам у біді, але прийняв його, підгодував, а тоді й каже: «Иди, Даньку, кайся, а коли треба, то й відсидь. Якоїсь іншої ради для тебе не маю. А переховувати тебе від Лук'яна також не збираюсь. Ти зараз такий, що, може, вони й зглянуться на тебе. Ось трішки стужавіє степ — ти й вирушай. Діток у тебе нема, жінки нема, якого тобі дідька боятися? А смерть? — тому і буть! Краще смерть, аніж отаке життя». Щоправда, з тих пір, як Фабіян пристав був до Прісі на деякий час (після того нетривалого спровадження Явтушка у далекі краї) і назвався батечком Явтухових дітей, ореол філософа дещо розвіявся над ним. Але не будемо піддаватися настроям вавилонян, їхні витівки проти філософів здавна відомі, називатимемо й надалі нашого Фабіяна філософом, який лише тепер збагнув, що найвища суть усіх філософій впирається у хліб, бо й найбільші мужі мало важать, якщо вони нездатні дітям повернути дитинство. Данько спочатку послухався Фабіяна, а тоді завагався, ану ж Фабіян і справді не такий мудрий, як був колись. Данько десь чув, що діти разом з хлібом об'їдають і мудрість батьків. Явтухова ж осельня здатна обнести і не таке дерево, як Фабіян.

А коні все йдуть та йдуть повз нього. Йдуть, як мусульмани до Мекки. З Прицького, з Козова, з Вавилона… Коні, либонь, згадали про весняний ярмарок, вчули душею веселий гамір ярмарковий, згадали своє безклопітне перебування на тих ярмарках, коли бігали туди залюбки ще лошатами за матерями, і тепер потяглись до Глинська. Данько ж, здогадуючись, куди вони йдуть, благав зупинитись, перепиняв, кликав найласкавіше: ксьов, ксьов, ксьов, цьось, цьось, цьось, — вони зупинялись, дивились на нього, але ж були занадто слабкі, щоб надбати собі вершника, й подавались геть, боячись відстати від передніх.

Данько згадав про свої перші глинські ярмарки, коли Соколюки не мали ще ні коней, ні воза й приходили туди пішки. Дивною музикою звучало для них деренчання чужих возів — у ярмаркові дні воно збігало з усіх доріг вселенських, багаті вози котилися тихо, м'яко, як римські колісниці на тріумфах, а бідні вози гриміли в дорозі як на погибель. Потім Соколюки стяглися на коня, якого назвали Мартином, кінь нікудишній, норовливий, бився, цигани зіпхнули його майже за безцінь, зате радості братів не було меж від того придбання. Перший кінь у подвір'ї — над усе для селянина. Але ж Мартин ні до воза, ні до плуга, ні до супряги, ні до розваги, зате шкуру викохав гарну. Великий спец по шкурах обстукав її щиколотками, виявив слабкі місця на ній і купив Мартина до глинської живо–дерні. А це знову Мартин, наче з потойбічного світу, йде до Глинська, й досить шпарко ще йде, обганяє слабших. «Це марення», — подумав Данько.

«Здрастуй, Мартине!» Мартин зупинився, впізнав Данька, допоміг устати й повів у фіолетовий світанок. Мабуть, живодери продали його у Прицьке одній бідній вдові, користі з нього вдова не мала ніякої, то перепродала його гончарям у Козів, довгі роки він не виходив з ями, місив їм глину. Данько мав би знати їх, вони вивозили свої вироби на глинські базари. В'язкі заміси вибрали з Мартина норов, і він став слухняним конем. Данько пригадує тих гончарів з Козова — старших і молодших, але однаково красивих, чорнявих, ставних або, як тут кажуть, форемних, що їхні глеки, випалені на совість, дзвінкі, не схожі на всі інші гончарні привози. Мати купляла глеки тільки з їхньої підводи, а він, Данько, все умовляв матір купити в них ще й глиняного свищика. Свистки їхні славились на все Побужжя — коники, півники, чортики їхні були такі співучі, голосні, що ярмарку без них і не уявити.

Потім Мартина усуспільнили, поставили перед ним табличку і нарекли його Аполлоном. Стояв він поруч з Венерою, старою–престарою шкапиною. Роздаючи коням імена, люди глумились з них, як тільки хотіли, не інакше, як зганяли якусь свою потамовану злість на конях. Зате вони, коні, знаючи про людей більше, ніж будь–хто, здатні вмирати з їхніми таємницями. Далекий дзвін сколихнув тишу — то й досі ворогуючі глинські церкви привітали одна одну з неділею. Данько не який вже християнин, а ось мідь таки зворушує його душу. Фабіян каже, що благовіст чують навіть померлі.

Коні сходилися на ярмарковому майдані, найзаповзятіші, мабуть, прийшли сюди ще вдосвіта, о тій порі, о якій за безліч років звикли прибувати на ярмарок. Адже ж тут вони зазнали колись справжнього щастя: тут найлихіші та найвередливіші господарі ніби перероджувались, вішали для них опалки з вівсом, ставили їх до пахучого сіна, яким вимощували вози, у спеку напували купованою водою, що підскакувала в ціні до десяти копійок за відерце, а у водохресні морози вкривали їх рябчаками, а то й кожухами, вовною до шерсті. Дома вони не мали й частки того, що мали тут. Зараз вони не ворогували, не бились, не іржали, як бувало, не сміялись одне до одного, а з'юрмившись, у цілковитій тиші чекали людей. Мартин не відходив від Данька, напевне, гадаючи, що має в його особі хоч яку опору. Вік спотворив коня, а викровлений місяць надав йому чудернацьких обрисів. Данько дав лизнути коневі свою порожню долоню. Мартин нехотя торкнувся її спраглими губами й заіржав голосно, на весь майдан. Та ніякого відгуку на той поклик… Прощай, Мартине…

Данькові ніби пахло паленими городами та давніми–прадавніми вечерями, такими знайомими з дитинства ще там, на горішньому Вавилоні, з якого Данько наче все життя спускався сюди, під цей похилений тин, верхи на Мартині… Тоді люди підвели його, навернули до життя…

Де ж бо вони зараз, люди? Нема їх. Тільки Мартин та ще Мальва у Рузиному вікні, жива, реальна, вавилонська Мальва… Вона б ще, мабуть, могла вихопити його з лабетів смерті. Вийти й викупити, виблагати, вирвати з тієї приреченої колони. Не схотіла чи не впізнала?..

Всіх, хто вже не може після страшної ночі підвестися і йти далі з цього майдану, вбивають. Ось і до нього підійшов конвоїр, весь у залізі, наче робот, зачекав якусь хвильку, ніби виважував Данькові сили, тоді похитав головою і вистрелив Данькові в серце… А мати боялася до самої смерті, що колись Данька дядьки засічуть батогами на цьому майдані. «Мамо!!!» — скрикнув він, а робот пішов дострілювати інших… Аж як знову зацвітуть волошки, то коні іржатимуть у білих житах. По ньому, по Данькові Соколюку…