Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 124

— Німці могли забрати…

— Німці? Ви не знаєте Прісі. Клянусь Вавилоном, що вона тримає цього картопляного жука на гусятині. Півників уже сгрубив і перейшов на гусятину. А було аж сімнадцять півників! Ну, Прісю, стережись! Для кого війна, а для кого мать родна. Ви лишень подивіться на них… Побий мене бог, якщо вони не цілуються!.. Я пішов…

— Товаришу Голий! Не смійте! — зупинив його Тесля.

— Але ж ви самі бачили, що там відбувається.

— Так, бачив. Але ви тут не одні. Ви ще відповідаєте і за моє життя.

— Тоді я гукну! Вітерець саме в їх бік. Вони почують.

— Почують не тільки вони…

Набравши відерце картоплі, Пріся хотіла занести його до погреба, але «картопляний жук» випередив її, забрав відерце і поніс його до погреба сам. Пріся зіперлася на заступ, задумалась. Може, згадала про Явтушка…

— Го–го–го–го! — заволав Явтушок.

Пріся стрепенулася, озирнулась: нікого.

«Картопляний жук» вернувся з порожнім відерцем, тепер вона копала, а він вибирав. Через кілька кущів знову поцілувалися через відерце. Без обіймів, а так, неначе ненароком, як дозволено етикетом на городі.

Явтушок захитався — це було вже над його силу — і впав непритомний. Тесля засміявся, гадаючи, що Явтушок грає, але той не подавав ніяких ознак життя, лежав блідий, зуби йому звело — це змусило Теслю мерщій набрати в кашкет води з Чебрецю і вихлюпнути Явтушкові на обличчя. Оговтавшись, Явтушок сів, прогорнув верболіз рукою і побачив їх обох біля багаття на тому ж городі — пекли картоплю. Одну картоплину Пріся дістала з багаття і почала гратися нею, як дівча м'ячиком, — остудила, розламала надвоє, одну половину пробувала сама, другу — він.

— Як собі знаєте, товаришу Тесля, а я піду. Картопля дійшла, зараз у них почнеться обід, а по обіді від них добра не жди. Піду, порішу Прісю. Ні, спершу його, а потім її.

Тесля схопив Явтушка за комір, посадовив.

— Ви не зробите цього. Вавилон не повинен знати, що ви повернулись. Щохвилі тут можуть з'явитися люди Вайса.

Явтушок ожив. Було б чудово, якби з'явився сам комендант Вайс і схопив «картопляного жука» на гарячому. Тесля ніби прочитав ті думки Явтушка.

— Треба якось попередити цього дивака на картоплі. Я певен, що він з полонених. Може, піти мені? Адже мене тут не знають…

— Правильно! — вигукнув Явтушок. — Ідіть. Скажіть їй, що я тут. А того люципера женіть у тришия.

Тесля форсував Чебрець, потрапив на руду, з якої ледве вибрався, потім понад коноплями, деінде вже вибраними, у горстках, біля Явтушкових конопель постояв, потім стежкою в сухих соняхах піднявся на гору. Пішов прямо у подвір'я й зупинився біля погреба з мурованим входом, поманив туди збирачів картоплі. Вони залишили на городі відерце і заступа, Ксан Ксанич одразу розгубився, завагався, чи не прийняв невідомого за Явтушка, про смерть якого на Синюсі вигадав, адже не знав Явтушка в обличчя, тільки й того, що читав для Прісі його листи з фронту. Листи були вбогі — про гусей, про курчат, про льоху, але Ксан Ксанич читав їх для Прісі у своїй редакції — про любов, про вірність, про щастя, і читав возвишено, як і належить читати листи з фронту до коханої жінки. Щоразу Пріся розчулювалась і плакала…

— Це він? — запитав Ксан Ксанич.

— Ні, ні. Вперше бачу.

Підійшли. Привітався до них.

— Вам кого? — запитала Пріся.

— Пріся Варивонівна? Це ви?

— Я буду. Я.

— А це хто? — показав на помічника.

— Ксан Ксанич… Мій приймачок… — посміхнулася Пріся.

— Так… Ви чому опинилися тут, на чужому городі? І в чужій одежі? І з чужою бабою, бісової душі?

— її чоловік загинув на Синюсі…

— Ну да, загинув, і ми…

— Вигадки, Прісю Варивонівно. Ваш чоловік жив–здоров, сидить у верболозах і жде вечора. Сюди щомиті можуть з'явитися німці, і я раджу вам, чоловіче, негайно піти звідси.

— Ой божечку! Рідний мій Явтушок! Кличте його мерщій! Де, в яких верболозах?

— Он у тих. Червоних. За Чебрецем.

— Ксане Ксаничу! Чого ви стоїте? Бігом ведіть його сюди. Обід готовий, горілка є. А те, що чоловік зібрав картоплю, — тільки дякувати треба…

— Ходімо, — сказав Тесля і повів Ксана Ксанича у верболози.

У багатті поспіла картопля, то Тесля прогорнув жар заступцем і набрав у кишені гарячої картоплі для Явтушка. Ні сам Вайс, ні його люди не появлялися у Вавилоні. Але Тесля був нещадний, весь день протримав Явтушка у верболозах, — нехай прохолоне, щоб не накоїв лиха в домі. Ксан Ксанич бігав з кошиком туди і назад; за обідом, який тривав до ночі, — помирилися з Явтушком, а коли старшина почав читати по пам'яті Явтушкові листи з фронту, то автор їх просльозився, а далі білі вуса з'єдналися з чорними…

Розділ другий

Ксан Ксанич тоді ж перебрався до Соколюків, і вже наступного ранку Явтушок змушений був привітатися з ним, притому щонайлюб'язніше — сусід є сусід. Ксан Ксанич відповів так, неначе побачив Явтушка вперше, неначе за одну ніч забуто про все, мовляв, солдат солдата зрозуміє краще за рідного тата. Весь день копав картоплю з Дариною на її городі й почував себе там неабияким господарем. Явтушок не мав до Ксана Ксанича ніяких претензій, дорікав лише Прісі, що та так швидко, ще й не встиг Явтушок загинути на війні, як уже надбала собі приймачка, притому ж набагато молодшого й удатнішого за рідного чоловіка, а те допікає. Тепер бачили його з Даринкою, Явтушок усе спльовував спересердя, бубонів до Прісі: «А втім, усі ви одним миром мазані. Хотів би я лишень побачити, як поведеться Лук'ян, коли застане Ксана Ксанича з Даринкою на картоплі». Та Лук'ян не появлявся, а Ксан Ксанич дедалі певніше утверджувався там як господар. Погукукав на Даринчиних дітей, вечорами кликав качок із ставу на свій лад (пул, пул, пул, пул!), заходився вшивати стріху, яку Лук'ян був зовсім занедбав, наче не збирався більше жити під нею. Одне слово, осів тут надовго й ґрунтовно, либонь, лаштувався перезимувати у Вавилоні, ба навіть задружив з Явтушком. Та ось його примітили нові вавилонські власті й прислали по нього Савку Чибіса. Ксан Ксанич не став ходити до управи, нашвидкуруч зібрався в іншу дорогу, та тільки його й бачили у Вавилоні. Лише Даринка який тиждень тужила по ньому, сама дошивала стріху, сама погукувала на дітей і навіть качок докликалась зі ставу на його лад: пул–пул–пул–пул! — чого вже Явтушок ніяк не міг стерпіти, вибігав з подвір'я і кричав Даринці: «Як ти кличеш вавилонську качку, щоб тебе за пупа пулало?!» Та як засокоче по–качиному: тась–тась–тась–тась! — тут не те що свої, але й чужі качки залишають ряску та чалять до берега. Тоді запитував про Ксана Ксанича: «Нема?» — «Нема. Видно, додому подався…»

Та Явтушок і без неї догадувався, куди міг подітися Ксан Ксанич. Подався, напевне, до Пилипа Живого, у Рогачин. Це сусідній з Глинським район. Бо через кілька днів після зникнення Ксана Ксанича безслідно зник і Пустовойт, попередній староста, надісланий сюди з Гданська самим гебітскомісаром. Наляканий загадковим зникненням старости, гебітс наслав на Вавилон шефа гестапо Ріхтера, той нитку за ниткою розсотав і сам клубочок, добравшись до постаті Ксана Ксанича. Хто такий, звідки прийшов, де подівся? Явтушок огинався на допиті, як тільки міг, але під загрозою смерті мусив признатися про все. Зі страху Явтушок так розбазікався, що ледве не погубив рідну Прісю. Врятувало її хіба що те, що Прісине знайомство з старшиною відбулося іще до приходу німців, він був у неї на постої, коли тут стояв фронт, а втікши з полону, опинився у неї зовсім випадково і був недовго, бо ж скоро повернувся і її Явтушок, рідний її чоловік, оцей самий, що ладен і рідного батечка занапастити зі страху. Якби Ріхтер не німець, а свій чоловік, то Явтушок нізащо не потерпів би такого наговору рідної дружини, побив би Прісю, але при чужоземцеві поклав честь на собі, лише показав їй з–під поли кулака, червоного від люті. Бісило і те, що Ксана Ксанича вона має за справжнього героя, тоді як Явтушок набагато пізніше опинився у полоні, аніж старшина.