Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 133

Ще тиждень Мальва не виходила з хатини, аж одного ранку до подвір'я зашкутильгав Шварц на дерев'янці. Наказав Варі Шатровій прибратися ошатніше, сідати в бричку і їхати з ним до пана гебітскомісара. Довелось їхати. Вона повернулася в ранзі куховарки, тяжко пригнічена цим, тоді як Мальва, навпаки, щиро пораділа з такого довір'я, щоправда, ще не тямлячи до ладу, як те довір'я обернути на користь підпіллю. Облави, що раптово почалися у Глинську, примусили Мальву шукати нового притулку, вона й подалась до рідного Вавилона.

За селом Мальва зупинилась, прислухалась.

— Дурницю, звичайно, зробили. Валігуров щось не додумав. А мені тут хоч і носа не показуй. Хіба ж можна було залишати мене в моєму районі? Казав мені: «Ти знаєш людей, тобі й карти в руки». Але ж люди знають мене краще, ніж я їх. Наткнулася тут на Отченашку, а там ще на одного базіку, і все моє підпілля пішло шкереберть. Сиджу під замком. Оце й усе підпілля, голубчику… У Глинську схопили якогось Ярошенка. Теж залишеного. Видно, він і збовкнув про мене. Бо інакше б німці не кинулися мене шукати. Вавилон не міг мене запродати. Зелені Млини могли б. Я зігнала їх з хуторів. Кирило Лукич перший не пробачить мені. А тут — нізащо. Куркулі вавилонські розбрелись по світу, не нагадують про себе. Може, десь пізніше посунуть сюди. А поки що… Не чути… Он, кажуть, син Терещенків обізвався, приїздив на завод перед пуском, покрутився день–два і подався назад, десь у Пруссії він. А наших магнатиків чортма. Либонь, старіш вже повмирали, а менші повиучувались, стали людьми й воюють за радянську владу, як усі.

— Лук'яна не чути?

— Не чути. Той худобу погнав з Валахами. Гуртовий від усього Глинського району. Це ж і я мала йти з ними. Так Валігуров залишив мене тут. Без зброї, без людей, без нічого. Ще й підкинув мені якогось Ярошенка на лихо. Начебто він спец по радіо. Радист, словом. І що б він передавав? Що німці пустили завод у Журбові? Що розстрілюють у Глинську євреїв? Що гебітс затіває якийсь з'їзд буряківниць, щоб і наступного року мати такі ж буряки, які виростила наша влада…

— Рузя виростила…

— Певне, що Рузя. А хто ж? Ніяка влада без Рузі, без отаких жінок буряків не виростить… Є рослини, які без жінок нічого не варті. Для мене Рузя — це ціла держава. І якщо Рузя замикає мене, ховає від мене сірники, щоб не було диму, — нехай. Виходить, що держава існує, держава є, вона, Рузя, думає не стільки про мене, як про неї, про свою державу. Ось чому мені так добре в Рузі. Так спокійно. Так, як би сказати тобі, надійно. Наче я народилася в її хаті.

— Вже хоч маєте чим боронитися? Якби вас там застукали…

— Ти що маєш на увазі?

— Як що? Зброю.

— Не маю нічого…

— Зовсім нічого?

— Зовсім…

— Візьміть оце. Як же так, без нічого?

— А це що?

— Звичайний наш ТТ. На вісім куль.

Взяла, потримала й повернула знічено:

— Я не вмію стріляти…

— Хіба головам сільрад не видавали револьверів?

— Може, чоловікам і видавали. А я жінка. Де б я його носила? У пазусі? — розсміялася Мальва. — Ну й справді, де? Та й навіщо?

— Як же ви збираєтесь воювати?

— Як?.. Гадаєш, я знаю? Якби я знала, з чого починати, то хіба б я сиділа в Рузі? Може, потім якось розвидниться. Мені Валігуров сказав, що напочатку слід сидіти й не рипатись. А потім мене розшукають товариші з центру, дадуть завдання, а може, навіть і десант викинуть. Ще зачекаю якийсь час. А там почну ворушитись сама. Ти, я, Рузя — от уже маленька організація. Чи як? Може, тобі з нами незручно? То ти не соромся. Скажи, я не ображусь.

— Яка ж тут незручність, Мальво?

— Та незручність, що тобі доведеться приходити сюди з Зелених Млинів, відчитуватись, що там і як. Там залізниця. Поїзди ходять на фронт. Бруднити нам руки об якогось одного фашиста, ну, хоч би й ката — наших поб'ють. А поїзда скинути — це діло. З гарматами чи з танками їхніми. Аварія! Кого тут стріляти за аварію? Жертви є, а винних немає… Отож приглянься там до залізниці, що везуть, кого везуть, яка охорона. І чи ходять поїзди вночі? Мабуть, ходять… Словом, я посилаю тебе в Зелені Млини на вивідки. Офіційно посилаю… Коли тебе чекати назад?

— Через днів два–три?

— Що? Через місяць. І не раніше. Прилаштуйся, поживи, роздивись. Може, навіть піди робочим на залізницю. А що? Не кепське було б обхідником чи ще ким.

— Спробую…

— Там гарний чоловік головним кондуктором був. Микола Рак. Якщо він там, то через нього влаштуватись тобі на залізницю буде легко.

— Це ж який Рак?

— Чоловік Пані Властовенко. П'ятисотенниці нашої. Ти повинен її знати. Лель Лелькович коло неї упадав.

— Вона не виїхала?

— Ні, вона там. Знаменитість. Слава Зелених Млинів. Заходь сміливо, наша людина. Але про мене — ні слова. Лемкам не треба знати, що я тут, у них зі мною свої рахунки. А то пішла б я зараз до них…

І незчулися, як уже й вітряки. Звідси Мальва буде повертатись. Вже попрощалися з нею, коли із–за Абіссінських горбів вихопилось світло фар, черкнуло по скалічених крилах вітряків, посунуло сюди. Ми ледве встигли кинутись у ближній вітряк, залізли на горище, причаїлися в руїнах.

— Що це там світить? — показала Мальва на бантину.

— Сова…

Вантажна машина наближалася до вітряків, засвітила сову на кроквині, та злякалась, а за нею і друга, і третя. Машина відкрита, німці щось ґелґотять про вітряки, по голосах чути, що їх багато, повен кузов. Коли б не зупинились. Стають, гаспиди, сходять, ідуть до вітру… Один каже, що ці вітряки нагадують йому Вестфалію, тільки там вітряки колосальні, й внизу під ними мешкають мірошники. Заходились висвічувати ці покалічені будови ліхтариками, але старший, мабуть, натис на сигнал, вони враз припинили оглядини, залізли в кузов і поїхали. На Прицьке…

Я заховав пістолета, а Мальва зітхнула з полегшенням. Звів її вниз, і ми ще довгенько стояли, аби впевнитись, що вони не повернули на Вавилон. Адже німці, не знаючи доріг, та ще вночі, могли й заблукати. Мальва сказала, що я добре тримався, а вона вся тремтить ще й зараз. «Постіймо, нехай я заспокоюсь». Потім сказала: «Іди… А я ще зайду до мами, провідаю сина…» Можливо, вона робить це щоночі, коли син уже спить. А потім бачить його з Рузиного вікна — це через став. Думаю про це. І хоч повертайся з дороги. Ні в якому разі Мальві не слід провідувати сина. Але ж мати залишається матір'ю і в підпіллі.

Розділ четвертий

В Зелених Млинах сьогодні неділя, не було б війни, то міг би випасти веселий пивний день. Ще й як розважалися б лемки, вкотивши до клубу кілька бочок тиврівського пива, звареного з лемківських ячменів, а музики періщили б до пізньої ночі падеспань з краков'яком, а насамкінець тісну та жваву коробочку, від якої гарно стає на душі на весь наступний тиждень. Тепер у клубі стоять німці, вже на другий місяць пішло, як стоять, хоч прибули начебто на кілька днів оберігати залізницю, по якій мав проїхати до війська чи не сам узурпатор. Високі вікна до половини закладено мішками з піском, а в двох горішніх віконцях на даху, вкритому червоною черепицею, поставлено кулемети, націлені чомусь на цвинтар, що через дорогу від клубу. Там каміння, біла капличка й зарості, звідтіля німцям можна сподіватися всього… Ті з лемків, кому довелося побувати у клубі вже тепер, як–от Сильвестрові Маківці, кажуть, що все там залишилось, як було до війни. Сцена, лаштунки, завіса, на якій Домірель, наш ботанік, відтворив у барвах історію Зелених Млинів, завершивши її церемоніальним ходом п'ятисотенниць на чолі з Панею Властовенко, великою на той час знаменитістю. Домірель ще мав розписати й стіни, та не встиг, пішов на війну, і всім шкода було, якщо загине цей місцевий Сікейрос. Лемківни вдалися йому, йдуть, як живі, солдати розподілили їх між собою, Паню віддавши капітанові, якого називали позаочі «Злим Іоахімом», а тим чи не хотіли задобрити його. Але Злий Іоахім був непохитний, заборонив їм будь–які контакти з живими прототипами живопису, продемонструвавши при тому й власний приклад стійкості перед цими, як він сказав, «рабинями рейху».