Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 134

Злий Іоахім виявився скрипалем, возив з собою старовинну скрипку в футлярі, якось зачув Сильвестра (той, позбавлений клубу, щовечора грав для лемків у себе під хатою), наказав привести скрипаля під конвоєм перед його очі. Тепер Сильвестр ходив до клубу як на роботу, вони зігрались, але ж лемки від тих божественних згуків, що долинали з клубу, впадали у ще більшу печаль, гадаючи, що Сильвестр переметнувся до німців. Коли він повертався з клубу, виснажений і розбитий, обзивали його «кривим чортом», а запекліші напуджували на нього собак. Сильвестр усе поривався чкурнути з Зелених Млинів, та й чкурнув би вже, якби на його шиї не сестра, така ж каліка, як і він. Злий Іоахім не зглянеться на те, що вона сестра геніального музиканта. Отож в умовлену годину Сильвестр знову й знову шкутильгав до клубу, проклинаючи і скрипку, й свою гірку долю. Сильвестр полічив кількість німців, вивідав усе про їхнє озброєння, перехоплював інколи навіть пароль, який вони час від часу міняли, хоча й не збирався на них нападати, а просто так, про всяк випадок, тільки тому, що йде війна. Через своє каліцтво Сильвестр ніколи не був військовим, а бунчук військових оркестрів бачив лише один раз, на маневрах 1935 року, коли через Зелені Млини повертався з Вавилона корпус Криворучка. Бунчук з двома кінськими хвостами капельмейстер тримав високо над собою, а сам красувався попереду бригади на білому коні, й те вражало.

Отож, німців було рівно сто, вони вартували залізницю, щоночі випроваджували на неї по кілька нарядів, кожен наряд брав з собою заложників з лемків. Спершу брали чоловіків, а згодом староста виділяв у заложники й жінок. Вони (заложники й заложниці) мали йти попереду наряду, за кілька метрів од німців, і першими наражатися на небезпеку. Ходила в заложниці й Паня Властовенко, аж доки одного разу капітан не упізнав у ній «свою» Катрен, підвів до сцени, наказав опустити завісу, запитав: «Ви?» — «Я», — відповіла Паня. «Карашо!» Капітан відіслав Паню додому, а наступного вечора прийшов до неї зі скрипкою та в супроводі молоденького солдата, який приніс у папці ноти. «Я хотель для вас поіграль», — сказав Іоахім, оглянувши нову хату, іще навіть не побілену.

В цю хату Паня перебралась напередодні війни з хутора. Панин чоловік, Микола Рак, на залізниці дослужився до головного кондуктора, на початку війни супроводжував військові поїзди й не повернувся за Панею, залишивши її з дитиною (доньці шостий рік) у незакінченій хаті. Мати Панина померла іще там, на хуторі.

Паня вже мостилася спати, то тепер стояла біля дитини з розплетеною косою, такою чорною, що коли дивитися на неї, то змигували очі, на припічку блимав підсліпувато каганець. Іоахім відчув, що Пані аж ніяк не до музики, до того ж спить донька, яку міг розбудити, проте він був з тих, що, переступивши поріг чужої хати, вже претендують на роль господаря в ній. Доки молоденький солдат з нотами та автоматом стояв на дверях і не зводив очей з цієї вродливої жінки, капітан відкрив футляр, дістав скрипку, смичка, всівся на дубовий ослінець і, прилаштувавши скрипку до вуха, повів смичком. Скрипка сплакнула й затихла. «Я сиграль для вас о тірольські женщіна». Паня мовчала, пестила рукою доньку. «Без нот сиграль…» Він почав грати, грав справді зворушливо, але розбудив доньку. Паня взяла дитя на руки, пригорнула, слухала. Мусила слухати.

Саме в цей час під хатою зупинився мотоцикл (вони тримали біля клубу щось п'ять чи шість мотоциклів з колясками та дві криті машини), а ще по хвилі до хати вбіг якийсь їхній молодший чин, у касці, з автоматом на шиї й вигукнув:

— Десант!

Злий Іоахім ніяк не міг запакувати скрипку до футляра, поклав її зопалу не тим боком і, забувши про «тірольську жінку», поспіхом вибіг з хати.

За півгодини на хуторах зав'язався бій і точився майже всю ніч. Паня не спала, дослухалась до бою, який начебто віддалявся й десь по півночі перемістився на її колишню садибу. Тепер там сад, хащі, задичавіле дворище… і десант.

Паня подумала про Миколу. І вірилось, і не вірилось Пані, що Микола міг опинитися тут, на їхньому хуторі. Кадрову Микола відбував у саперах, будував залізницю десь в Азії, на палючому півдні, війну почав головним кондуктором, якби стрибав з парашутом, то вже, напевно, похвалився б їй. Машини та мотоцикли снували від хутора до клубу, привозили вбитих та поранених. Прибули машини з Глинська та іще звідкілясь, а біля залізничної будки зупинилась дрезина, привезла санітарів. Староста з мірошником Аристидом Киндзею всю ніч металися по селу на возі, вибирали з–під лемків подушки для поранених німців. Староста Хомцьо Чорновух забіг і до неї: «Слухай, Паню, там твого Миколи, бува, нема?» — «Звідки мені знати? А багато їх там?» — «Кажуть, спустилось їх десять. А б'ються так, наче всі сто». Паня також віддала подушку, аби тільки не для Миколи, якщо він там. Думка, що Микола там, все більше запановувала нею й навіть збудила в душі якесь гарне почуття, якого раніше до Миколи не мала. Певно, то гордість. Паня подумала отак, зовсім несподівано для себе, що коли цієї ночі уб'ють «скрипаля» (Злого Іоахіма), то зробити це має Микола, конче він, якщо не розлюбив свою Паню…

А на світанку, коли бій ущух, за нею приїхали на мотоциклі. Той самий чин (фельдфебель, як потім довідалась Паня), який звечора примчав був за капітаном. Фельдфебелю нічого, живий, тільки наче побував у пеклі. Паню посадовили в коляску, повезли на хутір. Обидва німці мовчали, і Паня мовчала, всю дорогу підсвідомо заплітала косу, яку куйовдив зустрічний вітерець. Коли проїздили греблю, схід уже прокинувся, і Паня побачила неначе тінь людини у ставу. То монах з козирком кинув від себе ніби людську тінь. Колись, іще дівчиною, Паня полюбляла вилазити на монаха і стрибати з козирка. Зараз вода поменшала, німці спустили воду (щосуботи ловлять рибу сітками), то монах ніби підріс, не бурунить у ньому, наче помер.

Паню привезли на її колишнє подвір'я, на хутір. Чадить багаття, біля нього товпляться солдати, всі в касках і з автоматами, снідають, п'ють із фляг, ділять «Северную Пальмиру» (ці цигарки Микола інколи привозив зі своїх поїздок), ділять консерви та ще якісь трофеї. Офіцери в чорних плащах біля чорних машин осторонь того торгу, схоже, що вони чекали Паню. З ними австрієць Шварц на дерев'янці. Його похоронне бюро до війни ховало Панину матір. Шварц був потім на поминальній вечері, тут, на цьому хуторі, добре знав Паню, але зараз удав, що не впізнав її. Паня здогадалась, що Шварца привезли з Глинська, що він тут за перекладача. Були тут і Хомцьо Чорновух, і Аристид Киндзя, мірошник. Вони трималися воза, на якому всю ніч збирали подушки. Фельдфебель провів Паню в глиб саду. Офіцери від машин також рушили за нею.

Десантники лежали під білою черешнею. Листя з черешні вже облетіло, й Паня легко знайшла на ній свою улюблену гілку, на осонні, там черешні поспівали найраніше. Вбитих покладено рядочком, одного при одному й усіх — горілиць. З усіх знято солдатські пояси й чоботи. У декотрих розв'язались шворки спідніх штанів. А хлопці все молоді, чубаті, тепер їхні чуби, здебільшого світлі, неначе вросли у пожовклу траву чи, певно, зрослися з нею, і лише один чуб, геть рудий (як у нашого агронома Журби, подумала Паня) вився якось осиротіло. То чи не їхній командир, подумала Паня, обличчя його защетиніло вже чи не тут, після смерті. Біля його ніг лежала байкова онуча, суха і біла, наче щойно випрана. Сірі очі дивились повз Паню на гілля, та Паня заглянула в них пильніше: ні, не він, не Журба.

Обіч, скинуті в купу, лежали їхні парашути з голубого шовку, з білими вервечками. Пані видалося, що парашутів було більше, ніж убитих. Тільки зараз вона полічила вбитих: їх було дев'ять, саме так, дев'ять. Але парашутів їй не вдалося полічити, надто там все переплуталось. І все ж отим своїм суто жіночим чуттям Паня відчула, що має бути тут десь і десятий — чи це не Микола? Але ж де? Паня мимохіть кинула погляд на сад, по–осінньому задумливий, зачаєний, на став, що промінився барвами ранку, на комиші, в яких прокинувся вітерець. «Чи не в комишах? — подумала Паня. — Тихо сидить собі під водою, дихає крізь очеретину, а може, втопився і через скількись днів спливе на лілеях». Паня усі ці дні ходитиме до ставу, гукатиме, чекатиме. А тут тим часом руда чуприна запалахкотіла в траві від ранкових променів.