Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 141

Вівчарки стали на слід, ведуть до лісництва. Лементують люди. Напевне, вивели з хати лісничого, лісничиху, дітей. Підпалили хату чи щось у подвір'ї сухе, спалахнуло враз, освітило ліс, болото. І тут я бачу, що твердь за якийсь крок від мене, по той бік струмочка. Перебираюсь туди, дрібноліссям дістаюсь до мокрого лугу.

А тут світанок. І коні. Журбівські коні… Після біганини по вовчій гаті коні — як мана. Чималенький табун, начебто розполоханий. Повставали лошата, потягуються, як діти спросоння, одне біле на весь табун, а його білої матері не видно, не видно й конюха нічного, напевне, звечора їх сюди приганяють, а вранці приходять за ними.

Між старими, виробленими шкапинами, геть байдужими до моєї появи, є іще сторожкі, бистроокі, акурат для мене. Он хоч би гнідий коник, що помітив мене чи не перший і зафоркав з перестороги. Іду до нього: ксьов, ксьов! Цьос, цьос, цьос! Підступив, а тоді на дибки й геть від мене. Кидаюсь до другого, до третього — те саме. Збурився весь табун. Собаки вже гавкають у Черемську, там, де привидівся мені болотяник (мабуть, ще той, з Миколиного дитинства), а тут людина метається в табуні, благає вже викислі очі шкапин, хоч які–небудь, та все даремно.

Горить лісництво. Гуралик набудував багато, є там чому горіти. А пошукові собаки вперлись у болото, загубили слід, не можуть знайти гаті, виють сюди, напевно, зачули коней на лузі. Так і не доп'явши коня, біжу вже й бозна–куди, проклинаючи коней, які даремно забрали у мене стільки часу, коли тут дорога кожна мить.

Ось і заводські ваги. Стоять осторонь від поля. Одна для машин, друга для підвід, дві будки під одним дахом. Ще тихо тут, ще немає підвід, та ось–ось почнуть прибувати. Звідси я можу дістатись у перше–ліпше село, доки ті шукатимуть десятого в лісі. Дивна, підсвідома радість враз охопила мене перед цими вагами.

Ще до війни про ці ваги я чимало наслухався від вавилонських селян. Уже й не знаю, як на інших заводах, на цьому вони начебто були місцем великого ошуканства. Саме тут, на вагах, спалахували вічні конфлікти між колгоспами й заводом. Вавилон, а за ним і інші колгоспи, присилали сюди своїх довірених, людей непідкупних і доконче таких, які б і самі щось тямили на терезах. З вавилонських найдовше протримався Фабіян, але наприкінці сезону начебто й він зіспівався з Теофілою — тодішньою вагаркою, і був відкликаний з цього поста. Після нього сюди прислали Явтушка, той проявив себе якнайкраще, і, може, завдяки йому Вавилон поставив того року рекорд по буряках. Вперше!

Та вже наступної осені Явтушок, знову посланий сюди, закохався в Теофілу (вона була вродливою й до того ж самотньою жінкою), почав шахраювати заодно з нею і також був з ганьбою відкликаний у розпал сезону. Явтушок при згадці про ваги гарно згадував Теофілу, називаючи її «смертельною женщиною», що в його понятті було вершиною хвали.

Тепер діяла лише вага для підвід. Будка була замкнена (на віру), за замок правив костиль, увіткнутий у вушко, — таке недбальство до війни було б неприпустиме. Причиняю за собою двері й кілька хвилин ніби вживаюсь у це нове притулисько, тоді знімаю пальто, все в череді та реп'яхах, кашкета, вішаю на гвіздку біля дверей. Дзеркальце, вмуроване у стіну, нагадало про Теофілу. Сідаю на стільці перед терезами і вдаю із себе бозна–якого вагаря. З першою ж підводою гайну звідси…

Але ще рано — нема ні клієнтів, ні Теофіли, завод тільки–тільки прокидається, німці прочісують ліс, чути короткі автоматні черги, поодинокі, розрізнені постріли, а я дивлюсь на терези, намагаюсь збагнути ту механіку. Відкидаю замок, і терези починають грати, чутливі до найменшого переміщення важка. Дерев'яну площадку, що надворі, перед віконцем, вага піднімає легко, як пір'їнку. Але чи спрацює вона, коли там стане перша підвода з буряками? В шухляді столика знаходжу кілька книжечок із бланками квитанцій, олівець (огризочок) і копіювальний папір, що хтозна й скільки разів був у вжитку. Квитанції довоєнні, наші, на них стоїть графа: колгосп, радгосп, ланка, прізвище здавця, вага брутто й нетто, чиста вага. Напевне, й вагарка довоєнна, бо хто ж іще здогадався б зберегти оці квитанції на вагах?

Десь за лісом озвалися вози, вантажені, поскрипують, либонь, їдуть через греблю. Або журбівські, або ж наші, бо якоїсь іншої дороги сюди з Вавилона нема — тільки через греблю. Зупинилися, затихли, чи не перевіряють їх, та щось довго перевіряють, а тут на терезах кожна хвилина дорога: швидше б починалося життя, потрібен рух якийсь, потрібні сліди, сліди, сліди, щоб збити пошукових собак з пантелику. Вози знову рушили, тягнуться на гору через ліс. Повз ваги йдуть вервечкою журбівчани на зміну. Сюди долітають слова, уривки фраз. І всі про одне: про сутичку на греблі: «Ні, ні, куме, це не один. Це була гарна компанійка… Замарчук каже, стріляв один, а було їх двадцять чи й тридцять…» А кум — просто не кум, а золото: «Шкода, що не поклали Замарчука. Гад гадом. Минулої п'ятниці примусив мене зняти штани та витрусив гарний пуд цукру. Я його у штани насипав, поверх спідніх, так він, гаспид, і там знайшов. Просто нюхом чує». — «Наскочить колись, наскочить…»

«Так це не той Гуралик?» — «Ні, не той. Хіба б той Гуралик подався в поліцію? Хто б того Гуралика туди взяв? Гураликів ліс! Гураликів син! Боронь боже! Їм тільки подай того Гуралика. Вони б його живцем спалили». — «А гарний був куточок, правда ж?» — «Нічого не щадять, гади…»

«Вагаря ще нема». — «Важити ж нічого. А пригадуєш, Омеляне, в ті часи що творилося тут о цій порі?» — «Як же, вічні черги до ваги». — «Слухай, Омеляне, а нинішній вагар тобі нікого не нагадує?» — «Вусань?» — «Ага, вусань». — «Здається, ні». — «А пригадуєш, Омеляне, був колись у Глинську Тесля такий. Райкомівський секретар. Невеличкий такий. Виступав на заводі. На мітингу. Мене тоді витягли на той мітинг…» — «Такого недомовка?» — «Е, я тоді в ударниках ходив. На мойці стояв…» — «Ну, ну». — «Так це він. А не ступити мені кроку, що він. Ну викапаний тобі Тесля». — «Вагар?» — «Вагар». — «Мовчи! Очі не виділи, а вуха не чули, — мовив Омелян, теж літній робітник. — І вигадає собі чоловік…»

Отакі розмови. Підводи вже сунуть сюди під гору (завод стоїть на горі, з трьох боків оточений ставом, тобто Чебрецем, перекритим у цих місцях), чути, як погоничі погукують на коней. Зараз має підійти вагар. Чи вже ж Тесля?.. Оживає заводська кузня, тоді зачахкала «овечка» десь біля депо, напевне, готується у Пилипи. Прогув гудок — попереджувальний, а ще прогуде основний, — так було і до війни.

Кажуть, комендант Клаус після цього гудка стає на прохідній з канчуком і б'є кожного, хто запізниться. Жінки й дівчата плачуть, а чоловіки терплять того канчука мовчки, лише механік, літній чоловік, якось огризнувся, то був засічений до крові.

Ось і основний гудок.

Іде… Чоловік середніх років, невисокий, у брезенті, правда, поношеному вже, в чоботях, геть запилених (де можна отак припилити чоботи?), у кепці зі зсунутим на очі козирком; гарно так іде, чинно (ще б пак — вагар!), тихо насвистує (знайшов час для свисту, ось я тебе потримаю у цій будці без обіду, то спаде з тебе оця награна безтурботність). Зупиняється перед дверима будки, затих раптово, напевне, помітив, що костиль не на місці, тоді прочиняє двері й, побачивши мене за терезами, все ж заходить. Проникливі сірі очі дивляться на мене з ледь прихованим подивом, а обличчя поймає посмішка, не така вже й безтурботна. Так і хочеться уявити це обличчя безвусим і з ямочками на щоках.

— Важиш?

— Ще не було нікого… Он ідуть…

— Це Вавилон. Ранні птахи… — Два золотих передніх зуби надають його посмішці чогось лукавого і, либонь, хитрого.

— У напарники мені, чи як?

— Я?.. Так зайшов. Хотів побачити Теофілу…

— Це ж хто?

— Теофіла? Вагарем була до війни…

— Ага, Теофіла… Була, кажуть, така. Обважувала тут. Родичка твоя?

— Родичка. Вони з батьком якісь там родичі.

Він зиркнув на пальто на цвяшку, підбив козирка з очей, і знову ті два золоті зуби сяйнули в мій бік, якось недобре сяйнули під вусами, що теж із прозолоттю.