Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 145

Потім виносила в сіни точило, перебиралась у благеньку Рузину вдягачку, замикала хату на той самий замок, яким Рузя замикала двері на день, і, викравшись на Вавилон, досхочу насолоджувалася свободою, спочивала душею від свого потайного життя, найбільшим і наймерзотнішим ворогом в якому виявились не страх, як вона досі думала, і навіть не безвихідь чи беззахисність, а самотність, сіре подення тих самих спостережень, почувань. Самотність обезкрилювала найдужче, гасила всі живі поривання, перетинала останні нитки з довколишнім світом, навіть оті найвутліші, уявні, як степові павутинки, яких все менше приносила Рузя додому на своїй одежі. Тільки на свободі Мальва відчувала всю принадність світу, що її оточував, нехай навіть безправного, пригнобленого, причаєного, та все ж доконче свого, знаного з дитинства.

Якось іде вона вуличкою, аж тут Фабіян з цапком з–за рогу. «Здрастуй, Рузю! Куди так пізно несе тебе?» Кинулась від нього геть, та він назирці пішов за нею, догнав. «Від кого ховаєшся, Мальво? Хіба ж я не того самого духу, що й ти?» Отак, наче й ненароком, замала вона спільника, чи не єдиного поки що, окрім Рузі.

Скоромні ще видихували страхіття полону, з якого повернулися нещодавно, ходять щотижня в Глинськ реєструватися. Вдосвіта мали знову вирушати до Глинська, а то однаково, що вирушати на власну смерть, черга до віконця, де реєструються, за кожним разом меншає, і Конрад Ріхтер ставить їх, Скоромних, у приклад іншим: «Гут, Вавилон, гут!» — щоразу гукає, ніби дивуючись з того, що вони знову прийшли. Але ж як не йти, коли тут діток як маку, жінки, якесь господарство, а ще те, що ось він, Фабіян, поручився за них головою перед Шварцом і всіма тамтешніми вершителями. Ходять…

До Глинська попереду йде старший, Євмен, Ничипір тягнеться за ним, як на заріз, а з Глинська навпаки: Ничипір залишає брата бозна–як далеко позаду, — осінь, робота, дітки, то квапиться Ничипір, аби не згаяти жодної хвилини, а Євмен, відставши на кілька кілометрів, роздумує собі щоразу: брати, з однаковою долею, а не можуть чинно повернутися додому, як належало б за таких обставин, Вавилон–бо ж те бачить з буряків, від молотарки й так, з вікон, і дивується з того, як дивно ці Скоромні повертаються з Глинська, так, наче пересварилися в дорозі. Скоромні пішли, Скоромні прийшли… «Чого б то не триматися один одного й на зворотній дорозі», — думає про них Мальва, спостерігаючи за ними з віконця, коли вони переходять греблю вдосвіта вдвох, а під вечір — поодинці. Євмен високий, сухорлявий, був поранений в ногу, накульгував, ходив з ціпком, а коли повертався, то й зовсім був калікою. Щоразу, коли він проходив греблею, Мальві коштувало неабияких зусиль, щоб не постукатись у віконце, не покликати його до хати. Він наче відчував це, перепочивав саме тут, звідси мав ще вишкутильгувати на гору, але Мальва відступала од віконця в глиб хати, і нитка стосунків між ними обривалась. «З цими Скоромними каші не звариш», — вирішила Мальва та все рідше бувала на їхній вулиці, де дісталася їм батькова хата, доточена Ничипором напередодні війни, але доточена так, що справляла враження одної цільної будови.

А якось вночі набрела на Явтушка. Він стояв посеред вулиці біля клумачка, якого ніяк не міг завдати собі на спину. Аж тут вона. «Рузю! Рузю! — заблагав. — Сам Господь наслав тебе. Геть вибився з сил…» Що вдієш, довелося підсобити. «Це ти?.. — мало не впав Явтушок, упізнавши Мальву. — Кажуть, що начебто ти тут, а я й не вірив, ось і зараз мав тебе за Рузю». Скинув клумачка, дуже хотів бути в довір'ї цієї жінки, а як саме те зробити, не знав, то виказав їй зопалу свою пригоду, хоч потім не міг вибачити собі цієї одвертості, все журився, що Мальву можуть схопити, та що можуть — схоплять, неодмінно схоплять не сьогодні, то завтра, і вона викаже його. Він повертався з Журбова, вкрав там клумачок цукру, спочатку гарний був клумачок, пудів на три, як не більше, але одбивався од варти, загубив у ліску обріза, ледве не наклав головою, півклумачка довелося одсипати просто неба, але й з того, що залишилось, ладен одсипати зараз Мальві, бо їй, видно, теж кортить попити солодкого чайку, настояного на малинових пагінцях. «Нікуди мені, хіба в пазуху», — пожартувала Мальва. Де й взялася сила у Явтушка, завдав він собі мішечка на спину, сказав: «Вранці я принесу тобі цукру». І приніс повну макітерку — до Рузі, хоч досі Мальва була певна, що ніхто не знає, де вона, окрім Рузі та ще рідної матері.

Через ті нічні вилазки невдовзі чи не весь Вавилон здогадувався, кого замикає Рузя у своїй хаті, жінки на буряках щодень одвертшіе шепотілися про це, вболівали однаково за Мальву і за Рузю, якій також буде біда, якщо німці наскочать на її хату. Мальва може й втекти, податися на випадок чого куди завгодно, а ось Рузі — смерть… Про те написано скрізь: за кожного перехованого комуніста — смерть, за кожного перехованого єврея — смерть, за кожного більшовицького агента — смерть… Ще там багато тих смертей, і кожна могла впасти на Рузю. Але разом з тим вона викликала у вавилонян і дивне захоплення, кожна з молодиць, що працювала поруч з нею на буряках, вважала за честь пополуднувати в її товаристві, почастувати її пирогами зі своєї печі або ж іще чим смачненьким, про її ж пироги з маком, буряками та калиною (все це змішано, певна річ) казали натяком: «Ге, Зінгерчині пироги?» Рузя всміхалася своїми глибокими очима, в яких не було ні крихти розпачу чи омани: «їжте, їжте, з моєї печі». Що тут виправдуватись, хитрувати, коли вони все знають, все розуміють.

Чи не останнім у Вавилоні довідався про Мальву її син. Граючись у «німців» та «наших», діти без будь–якої перестороги вибовкували те, про що потай гомоніли між собою батьки. Сташко не вірив їм, запитав у бабусі, чи правда те, що Мальва тут, переховується у тітки Рузі. Мальва! Так він звик її називати від старших, виростаючи при бабусі, так називав її й позаочі, й у вічі, коли вона навідувалася сюди до Зелених Млинів разом з дядьком Журбою, таким рудим та волохатим, що хлопчина не міг намилуватися ним і про себе називав його «Золотим дядьком». Той при хлопцеві соромився спати з Мальвою на ліжку, то бабуся стелила гостеві солом'яну постелю на долівці, Сташко також просився на долівку й почувався під боком «Золотого дядька» чудово. А ось зараз був покараний бабусею за ту капосну вигадку про Мальву, від чого бажання впевнитись у почутому від дітей засіло в ньому ще міцніше. З настирливістю ошуканого Сташко, ще її не сам, а з товаришами по тих їхніх війнах–ігрищах, заходився пильнувати за Рузиним подвір'ям, яке досі не викликало в нього ні найменшого інтересу.

Сташко під виглядом тієї ж гри у «німців» та «наших» пробирався у подвір'я, зазирав у вікна, докликався її: «Мальво, це я…», зберігаючи, певна річ, деяку обережність. Що ж до «німців», так ті просто нахабніли біля інших вікон, гукали хором: «Сташко! Сташко! Бігом сюди! Он вона, он вона! Стоїть у кутку». Сташко біг туди, припадав до шибки, але ніякої Мальви. Мальву ж жахало те, що вони говорили про неї не як про живу, раниму, якій можна завдати болю, а як про німий предмет їхньої допитливості. Думала: «На цей момент бракує лише справдешніх німців». Впізнавала по дітях їхніх батьків, був тут і Явтушків найменшенький, одноліток Сташка, з чужих вже й не дивувалась. Але свій, рідна кров, рідна душа. Отак рідний син може заподіяти лихо, хоч і приходить сюди з найніжнішими почуттями.

Повертався додому ошуканий, скривджений. А одної ночі чи привиділось йому, а чи наснилось, що Мальва сидить біля ліжка, в хустині, дихає на нього, як ніби жива, та коли прокинувся — її вже не було, неначе розтанула в пітьмі. Розповів бабусі про те своє видіння, цього разу бабуся не стала сварити його, а наступного дня сама привела до Рузі, дістала ключа на віконці, що над дверима, й, одімкнувши хату, сказала: «Шукай, дурнику, сам». Мальва змовилась зі старою, сховалась на горищі, у старій віялці, яку випер колись туди ще Петро Джура, випотрошивши з неї усі нутрощі. Хлопчина, вражений такою довірою бабусі, вчинив справжній трус, обшарив усі закапелки в хаті, на горищі, обстукав навіть віялку, засновану павутинням, та, не виявивши матері, тяжко засумував. Не міг збагнути, навіщо ті, у кого матері тут, у Вавилоні, так жорстоко насміялися з нього.