Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 147

Стара була зачудовона нею, але це почуття поступилося враз перед іншим, гнітючим почуттям безпорадності перед долею, невідворотності того, що вона передчувала й чому так і не могла зарадити. Коли подвір'я спорожніло і вони залишились на ньому вдвох зі Сташком, посиротілі й такі самотні, стара накинулась на Сташка: «Чого ж стоїш? Це через тебе її! Чого ж стоїш? Біжи кудись, гукни людей, може, вони ще переймуть її… Ну, не стій же каменем тут, не стій!» — «А куди бігти? До кого?..» — розгубився Сташко. «Куди??? На буряки!..» — Вона показала рукою навмання у той бік, за Вавилон, де о цій порі мали бути люди. Навпростець це зовсім близько…

Сташко побіг, машини з Мальвою в цей час гарчали, підвивали, скаженіли на греблі, не могли вибратися з тванюки, розбитої возами, а старій, що все ще стояла у подвір'ї, ввижалися люди на буряках, озброєні хто чим — заступами, копачами, вилами й навіть кісками — весь Вавилон суне на дорогу відбивати Мальву. Ні, ні, Вавилон так просто не віддасть її цим чорним потворам. Тим часом Сташко вже вибіг за Вавилон, уже бачить людей, лише вони здатні визволити його матір, ось тільки б не впасти, добігти б до них. На його щастя, грузовики добряче засіли на греблі, йому чути, як вони ревуть, гарчать, підспівують то один, то другий. Вибрались, кляті, полізли на гору, вже сунуть на глинську дорогу, але ж і він встигає, на буряках уже помітили його, декотрі вже розгинаються, дивляться в його бік, перемовляються між собою — впізнали його. Де ж би й не впізнати, коли ці люди, бувало, на кожне відкриття гойдалки валять на його подвір'я, літають вище в'язків, а потім, розгарячившись, п'ють воду, як коні, яку він носить для них з лугової криниці. Тільки не стає води у відерці, то відразу: «Сташко, води!» Сташко мав велику радість з того, що міг слугувати цим людям, одне бігав з відерцем до кринички, яку викопав при лузі ще дід Орфей, не маючи змоги вибити криницю на горі, при хаті. Тепер Сташко бачить, що тут і справді повно людей, ондечки тітка Рузя з ланкою, жінки сидять, чистять буряки, вже помітили Сташка, занишкни; а он, зовсім недалеко від дороги, дядько Явтух вантажить буряки на воза, а інші біля своїх возів теж від нього не відстають. Звичайно ж, вони ще тут нічого не знають, що скоїлось у Вавилоні. Сташко добігає до гурту, де тітка Рузя, й, ледь перевівши подих, говорить жінкам: «Німці забрали Мальву… Он вони везуть її… Бабуся сказали… Щоб я сказав…» Ще щось белькоче там, а вони всі мовчать, і тітка Рузя мовчить, тільки очі відводять, так наче їх це зовсім не обходить. Тоді він біжить до іншого гуртка, каже, що он, на машинах, німці везуть Мальву. А відповіді знову ніякої, лише німі погляди з–під мішечків та ворків, якими рятувались від мряки; що ж він до жінок, — нараз збагнув Сташко свою помилку, — подався стрімголов до возів, там чоловіки з вилами, там уся сила і вся надія. Прибіг до Явтушка, той закляк на мить, коли Сташко зупинився перед ним, вислухав, глянув на машини, а тоді знову взявся за буряки. Не кинулись навперейми грузовикам і від інших підвід, а Ничипір Скоромний (брати були тут обидва) навіть пригримнув на Сташка: «Не кричи, дурню, самі бачимо, не повилазило нам». Поспиралися на вила й мовчки дивилися на дорогу. І тут Сташко збагнув, що ці люди вже не годні визволити його матір, тепер він і сам стояв у розпуці, адже досі мав доконче інше уявлення про них, ну хоч би про братів Скоромних. Його погляд мимоволі зупинився на вилах якогось намоклого дядечка, вкрай розгубленого перед Сташком, — вила випали йому з рук. Не роздумуючи, Сташко підхопив вила, зовсім зненацька для дядечка, й, занісши їх над собою, кинувся бігти напереріз грузовикам. Дядечко аж присів від несподіванки. Вишліфувані буряками, та ще на високому держаку, вони й справді скидалися на зброю, хоча й були то звичайні дрелі з балабушками на кінцях, ними не те що німця, але й бурячка не нахромиш.

«Стійте! Стійте!» — кричав Сташко, погрожуючи вилами. З машин чи не запримітили його, чи не зважили на нього. Люди, вражені його вчинком, розгинались, неквапом скидали мішечки та ворки, вставали на весь зріст з вилами, заступами, копачами, а ті, що чистили буряки, — з мечиками, зробленими із з'їдених кіс, — то зброя сильна, підступна, голови бурякам відтинає завиграшки, а надто зранку, доки ще не затуплені. Першою на машинах помітила того безума Мальва, крізь мжичку не впізнала його й не могла збагнути, навіщо летить отой «хтось» з вилами. Не могла навіть припустити, що то її Сташко. Та ось побачили його і жандарми, у тім другім ряду, що сиділи обличчям сюди, до плантації. Про щось перемовились між собою, пересміхнулись. Тоді один підвівся, звів гвинтівку до плеча, пронизав мжичку глухим пострілом. Над полем ніби зламалося щось живе. Хлопець ще пробіг кілька кроків, виронив вила, без них відразу ніби помалів, тоді й сам упав обличчям на землю. Мальва зойкнула, — то душа матері могла відчути смерть сина, — враз озирнулась на вбивцю, побачила білий клубочок диму, який ніяк не міг випасти з кузова, і майже розквітле обличчя жандарма, так наче воно належало людині, яка вчинила щойно щось таке, що вирізняло її з роду людського й надавало ваги у власних очах. Лиш викинувши гільзу на дно кузова, вбивця поставив гвинтівку до ніг і знову сидів, як інші, сірий і непримітний. Мальва з огидою відвернулася, вся полинула думкою до того, що впав. Якщо її розстріляють сьогодні, то вона так і не знатиме, хто ж був той відчайдушець із вилами.

А там зчинилося щось неймовірне: жінки, чоловіки, підлітки, що пасли по бурячинні корів, усі, хто ще хвилю тому були мирними людьми, тепер кинулись бігти сюди з ближніх і дальніх ділянок, озброєні хто чим. Поперед усіх були брати Скоромні. Мальва впізнала старшого по високій постаті, а тоді й молодшого, вони щось кричали й погрожували. Подумала: якщо Конрад Ріхтер впізнає їх, то завтра у Глинську, біля віконця реєстрації, він нагадає їм про це. Ріхтер мовчав у кабіні, не виказував ніякої тривоги. Адже досить було б йому подати команду, як усе те воїнство, що й справді справляло враження чогось грізного різновиддям зброї та одягу, від одного залпу було б розметане. Але він не зробив цього, — іще ж бо скільки невикопаних буряків, — лише щось наказав водієві, й Мальва відчула, як враз зустрічний вітерець з мжичкою вдарив їй у гарячу скроню. Скоромні зупинились, бачачи, що їм уже не перейняти машин. До самого Глинська порожня гільза перекочувалася по днищу кузова, подзенькувала десь біля самих Мальвиних ніг, аж доки Мальва не наступила на неї чобітком.

Сташка поклали на воза, просто на буряки, й повезли у Вавилон. Іще валка возів, також недовантажених, тяглася за ним, а за возами йшло все оте присмиріле ополчення, яке зараз йшло так, наче щойно виграло битву. В кінці греблі процесію зустрів Фабіян, глянув на вбитого, не впізнав його, тоді, ступаючи поруч з возом, ще глянув, упізнав хлопця по пістрявій сорочині, закривавленій на грудях, лише тоді виступив наперед і повів тих людей у вуличку Зінгерів, бо ж ніхто до ладу не міг второпати до цієї хвилини, куди йти і кому що казати про це так рано обірване життя…

Вночі фашисти повернулися за Скоромними (у Ріхтера, напевно, забракло віри, що ті після всього прийдуть до Глинська самі), прибуло їх щось п'ять чи шість, на одній машині. Скоромних не застали дома, то ходили по ближніх хатах з ліхтариками, збурили собак, спанікували Вавилон. Скоромні тримали напоготові воза з кіньми, то, ледь зачувши машину на греблі, кинулися в інший бік, чкурнули на Прицьке, там, у Прицькому, як стало відомо наступного дня, обстріляли поліцію, а більше про них Вавилон нічого не чув аж до наступної весни — обидва загинули у степовому рейді Наумова, який тримав бій під Чупринками, а Вавилон проскочив на рисях, залишивши тут лише кількох тяжкопоранених, що невдовзі й померли, і їх поховав Фабіян. А зараз гестапівці зайшли до Зінгерів (це на одному кутку зі Скоромними), впізнали хату, подвір'я, двоє зайшли всередину — двері були відчинені й сінешні, й хатні, хату з небіжчиком у Вавилоні не зачиняють, щоб душа могла вільно ширяти собі, де їй заманеться, та щоб інші душі могли прилинути сюди для прощання, а передовсім малося на увазі Мальвину душу. «Яке ж бо то матері, яка бачила цю смерть!» — роздумувала вголос Зінгерка.