Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 155

Лише маленький Юдась, який тоді саме обідав з цапком у Рузі, ніяк не міг заспокоїтись. У фотографові він упізнав свого батька, упізнав по строкатій кепці, по тринозі, а потім жоден з фотографів не міг би так довго залишатися під чорним покривалом, як він. Коли якось Юдась іще там, у фотографії, запитав батька: «Тату, що ти там так довго робиш?» — батько відповів йому жартом: «Гроші, сину. Чим швидше я вийму голову звідтіля, то менше мені заплатять. Кожне велике ремесло має свою таємницю. Ніхто не бачить, що я роблю під покривалом. Можливо, я під ним сплю». Але ж сьогодні батько просто зловживав тим своїм способом заробітку, щоразу він залишався під покривалом так довго, що Юдасю здавалося, ніби батько під тим покривалом вже й помер.

Всю ніч Зема Ходас проявляв для них панораму Вавилона, за те вони були люб'язні з ним, дозволили працювати в тій фотографії, де все нагадувало йому про інші часи, про рідну домівку, про дружину і сина. Бетя зараз тулиться в яслах у глинському корівнику, і гадки не маючи, яким великим господарем цієї ночі відчуває себе Зема у рідному домі. Тут ніхто нічого не зачепив, нічого не пограбував, тут все так, як залишила Бетя, виходячи з дому останньою. Зема зовсім був розгубився, коли їм наказали залишити домівки, взяти найнеобхідншіе і йти на майдан. «Це кінець», — сказав Зема, взяв сина за руку і повів на майдан. Бетя ж замкнула хату, замкнула фотографію, опустила навіть жалюзі на вікнах. Фотографія була державна, то Бетя не знала, кому від неї вручити ключі. «Викинь!» — сказав їй Зема, але Бетя не послухалась чоловіка, тримала ключі при собі. І ось Зему викликали до самого Месмера, наказали відімкнути фотографію, взяти все необхідне, повезли у Вавилон. Зема не знав те і не міг знати, навіщо Месмеру та панорама. Лише здогадувався, що зацікавило Месмера на панорамі: їхні діти…

Над Вавилоном уже не було тепла, стояла синя прохолода, панорама виходила чиста, глибока, його старий павільйонний «Цейс» перевершив себе. Схоплено кожне деревце, кожну хатину, кожне віконце. Видно навіть ланцюги знаменитої вавилонської гойдалки на в'язках. Вони обірвані, одні дістають землі, інші погойдуються в повітрі. Під ними стоїть чиєсь дитинча, стоїть і зирить сюди, на це нещадне око. Чудненьке, що ж тут цікавого! Його Юдась нізащо не дозволив би собі чогось подібного, хіба ж він не бачить, хто привіз до вітряків його батька. Ось ще якесь хлоп'я перебігає вулицю. Високе, худе, чи не син Абрама–ковбасника. Так і є, то він, Абрамів Гриша, постать вийшла розмита, хлопчина біг щодуху, але апарат вихопив його штани у білу смужку, Зема упізнав хлопця по штанах. І велетенські черевики на ногах, апарат збільшив їх непомірно. І ще якісь люди у глибині, лише тіні від них, хапливі, сполохані тіні. Можливо, одна з них — його Юдась.

Можливо. Але ніяким експертам, ніяким знавцям людських рас його не впізнати. Батькові і радісно, й прикро заодне. Радісно, що син його не піймався на хитрощі Месмера, а прикро те, що сам він уже ніколи не побачить сина на цій панорамі, не впевниться, що той живий.

Зема не квапиться. У фойє, у кріслі для клієнтів з високою різьбленою спинкою, куняє вартовий. Рівно о дванадцятій ночі йому прийшла зміна, свіжий постукався у двері комірчини, де чаклував Зема, запитав: «Jude! Bist du hier?» [34] Зема не збирався тікати, був на місці, він усе ще боявся за сина. Вже наклеював на скло перші відбитки, збільшені, такі, як вимагав замовник.

Чудова робота! Повітря над Вавилоном було прозоре, як кришталь. Хай–бо знає клятий шваб, що у Глинську жив великий фотограф. Зема клеїв та клеїв на скло вологі відбитки, один до одного, деталь до деталі, хатки на ближніх горбах вражали своєю ветхістю, повростали віконцями в землю, зате на дальніх, збігаючись до гурту, справляли враження якоїсь суцільної багатоповерхової вибудови, ну чистий тобі біблейський Вавилон, як на картинах Пітера Брейгеля–старшого, які Зема бачив на пасхальних листівках, що приходили іще до непманського Глинська разом з контрактами на голландські січкарні, які перепродував тут один з Ходасів, глинський багач Мотя Ходас. Багатші Ходаси подалися з Глинська, як тільки тут стало сутужно для них, бідніші ж залишилися вірними рідному Глинську, і чимало промислів та ремесел тут ще довго трималося на Ходасах. Тут є вуличка Ходасів, халупина на халупині; на кладовищі є вотчина Ходасів, могильник при могильнику — пошесті не обминали Ходасів, навіть багатші не могли від них відкупитися, тільки й того, що над ними тепер каміння бундючніше; є за Глинськом і урвище Ходасів, у якому найкраще родовище рудої глини, з якої збудовано Глинськ. Тепер глину беруть безплатно, а був час, коли Ходасам платили за неї по п'ять, а котрого року й по десять копійок за підводу. Глина там, напевне, була така ж, як і в інших глинищах, та оскільки за неї правили гроші, то попит на неї був великий, кожному хотілося мати хату з кращої глини. Йона Ходас нажив на ній чималенький капітал, з яким подався до Америки, начебто на тому самому пароплаві, на якому виїздив за океан сам Шолом–Алейхем. Народ довкола Глинська не прагнув до безсмертя, то Ходаси, на яких трималася глинська фотографія, були від того у накладі, у місцевих євреїв з'явилася навіть примовка: «Бідний, як глинський фотограф». Але ж майстрами вважали себе великими, й ця панорама Вавилона буде ніби завершенням їхнього шляху.

Ось і Рузин дім. Зема довгенько не міг пригадати, звідкіля знає його. Вавилонський люд не належав до Земиних клієнтів, обминав його фотографію. І тут Зема згадав, що колись фотографував перед цим домом Джуру на «фордзоні». Джура невдовзі загинув, але фотографія ще довгенько вицвітала на вітрині, аж доки на неї, якось ідучи на роботу, не звернув увагу Пилип Македонський. Той ніскільки не розумівся на рекламі, і Земі довго потім довелося пояснювати, за які подвиги він виставив Джуру на вітрину. Зема вже хотів був наклеїти фотографію на скло та, приглянувшись пильніше, вжахнувся, а далі його здушили сльози.

У сінешніх дверях стояв цапок, наче напівсонний, з заплющеними очима, а із–за одвірка, притримуючи цапка за ріжок, визирав Юдась. Стрижена голова та пильні, пильні очі дивилися на батька. Зема заплакав. Потім стер голову на негативі й видрукував Рузин дім удруге. Залишив лише цапка у чорній рамі дверей і руку, що притримувала цапка за ріжок, не випускала того дурня з сіней. Рука ледве вгадувалась, та була зараз дорожча за все, що мав батько на цьому хисткому світі. Як мало потрібно батькові для щастя…

На світанку їх повели на Ходасове урвище, за Глинськ. Зема так і думав, що їх розстрілюватимуть саме там. Поставили над височенною виспою, дозволено було їм ставати, де хто захоче і з ким захоче. Ходаси всі збилися в один гурток. Зема взяв Бетю за руку: «Він живий…» — сказав Зема посміхнувшись. Тоді попрохав передати Абрамові, що його Гриша також живий, напевне, всі живі.

Месмер сидів у кріслі, яке для нього привезли сюди, мабуть, іще з ночі, поставили на горбочку, біля куща шипшини, плоди якої пашіли, мов вогники. Поруч пострибував на дерев'янці Шварц, помітно розгублений, адже багатьох із тих, що над прірвою, він знав у обличчя, а декотрі навіть працювали в його похоронному бюро. Столяр Ваксман, два брати–баритони з оркестру, кравець Ізя Лейбович Ферсман, який обшивав небіжчиків, кравчихи ж з похоронного бюро Шварц так і не знайшов у натовпі, їй вдалося втекти, і вона обшиватиме тепер у запіллі глинських жінок. Австрієць усе робив, щоб зберегти цих людей, але Месмер відмовив у заступництві (чи не побоювався Ріхтера).

Передчуваючи смерть господарів, у Глинську вили собаки, кричали вівці, вигнані з обійсть до череди, трубно ревли корови. Розстрілом командував Конрад Ріхтер, віддавав останні розпорядження жандармам, гестапо і поліцаям. По обидва боки виспи стояли гестапівці з собаками. Собаки поводили себе спокійно, сиділи тихо, майже кожного з тих, що над виспою, вони знали в обличчя, чатували їх до цього на вулицях Глинська. Тепер сиділи на задніх лапах з нашорошеними вухами, ладні щомиті кинутися на тих, кого мали за своїх ворогів бозна за якими законами. Все вже було готове, Месмер сидів у кріслі й потуплено дивився на фотографа, який тримав за руку свою дружину. Коли раптом Ріхтер щось помітив у натовпі над виспою, підбіг до крісла з Месмером, заговорив з ним про щось, показав на натовп. Йшлося про дітей. Здається, і Месмер лише тепер помітив, що у натовпі нема дітей, за винятком двох чи трьох підлітків, яких привезли з Райгородка кілька днів тому разом з батьками.