Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 157

Він уже вкотре цікавився у Ріхтера, де та птаха, якій він, Ріхтер, дав пароль і яка обіцяла прийти до них з цінними даними про більшовицьке підпілля. Ріхтер сказав, що, з усього видно, Бужанка втекла з району, якби вона залишилась тут, то вже, напевне, його люди, яких він має тут і на селах, натрапили б на її слід. Припустимо, вона пішла з району. Але ж хто тоді очолює підпілля? Хто валить поїзди, спалює молотарки, роззброює поліцейські пости і, як не прикро зізнатися, загрожує самому Глинську? Ми з вами, мовив Месмер, сидимо за колючим дротом не як переможці, а як в'язні, ми навіть молотарку вночі можемо послухати крізь прочинене вікно, а я і вдень боюся наближатись до неї, не маючи певності, хто молотить на ній: селяни для нас чи партизани для себе. Якщо так буде продовжуватись, ми з вами, Конраде, змушені будемо залишити свої пости й попроситись на фронт. Він запитав, чи йому не спадало на думку щось подібне?

Розмова відбувалась за вечерею, при Варі, яка подавала до столу. Гестапівець був помітно обурений такою одвертістю шефа в присутності цієї глинської служки, яка опинилася тут завдяки Шварцу, але й сам Шварц ще потребує уточнень, у Зальцбурзі не знають його, ніякий Шварц ніякого похоронного бюро там ніколи не тримав, отже, це одна з його легенд, а тим часом тут, і це перевірено, він ходив у начальниках і розкошував на машині, тоді як більші за нього начальники вдовольнялись кінським виїздом. Ріхтер завів справу на Шварца, в якій, між іншим, був такий рядок: «Австрієць, в якому нічого ні німецького, ні австрійського, а вимова його нагадує мені форкання старого коня. Але має ту перевагу над нами, що знає місцевих людей і дороги. Месмер вважає його знахідкою, а я чую в ньому замаскованого ворога рейху».

На другий день Мальва вже знала зміст цієї підслуханої Варею розмови, переданий Шварцом, який з тих самих пір, як Мальва від безвиході згадала його ім'я, цілком серйозно вважає себе членом підпілля, тобто одним з тих, кого назвав Валігуров, хоч той насправді чомусь забув про австрійця, напевне, тому, що той безпартійний. А тим часом ціни не скласти його послугам, і цей прихід Мальви, такий запізнілий для окупантів, також відбувся не без його вивідок, його сприяння. Шварц передчував, що Ріхтер ось–ось його викриє, і підштовхнув Мальву діяти рішуче й негайно.

І хоч самої Мальви не було при тому, її вважали надто ламкою істотою для нападу на Глинськ, але її ім'я, її ненависть та її пароль були з людьми Ксана Ксанича, який відважився на цю відчайдушну операцію — на взяття Глинська. Партизани в'їхали у Глинськ на звичайних мажах для снопів, під виглядом молотильної бригади, яка саме о цій порі поверталася з поля щовечора, без жодного пострілу опинилися в центрі, а вже тут, зупинивши вози, вихором обрушились на гестапо, гебітскомісаріат і на поліцейську казарму, яка здалась майже без бою.

На одній із таких маж вони й привезли в ліс шефа гестапо, босого, без пояса — намагався втекти, захопили у чому був. Месмера не виявили в Глинську, він у супроводі кількох гестапівців відбув у Шаргород проводити нараду зондеркомендантів. Всю ніч партизани тьопали за возом, навантаженим зброєю та провіантом, прибули у Грабисько на світанку, ще добрих кілометрів п'ять тяглись лісом, то Мальва так і не дочекалася їх, пішла спочити в хату лісника, куди вже не раз за це літо приходила зі свого підпілля.

Ксан Ксанич розбудив її, та, власне, вона й не спала, не встигла заснути. Налякав: справжній тобі гестапівець, весь у їхньому, лише вуса та очі наші. І чоботи розбиті, — далася їм ця ніч.

— Все підтвердилось? — запитала Мальва.

— Підтвердилось. Месмера нема — в Шаргороді, поліція теж в розгоні, на всю казарму було чоловік сім–вісім, інші стережуть молотарки на полях, зернопункти в глибинках, в розгоні, словом. А цей, — кивнув головою на двері, — був на місці. Якраз за вечерею застали.

— Живий?

— Живий… Ангелом прикидається. А в дітей сам стріляв… Я бачив з вікна лікарні, як це відбувалося. Той сидів у кріслі… Гебітс… А цей стріляв. Потім ходив, як мана. Дострілював…

— А наші хоч усі?

— Всі. Ми на них — як сніг на голову. В'їхали собі на мажах. Через увесь Глинськ. Ніхто й «брешеш» не сказав. Без розвідки, без нічого. Прямо з молотьби на бал. Пилип Шуляк не повірить, що ми взяли Глинськ. Он він на Рогачин нападав. Але не взяв…

— Зніміть цю гидоту! — показала Мальва на кашкет з орлом.

— Воно й справді аж голова болить… — поклав на поличку. — Нехай для діла, може, й знадобиться…

Мальва вийшла не запнута, сива, щоправда, взула чоботи, хоч і не знала, що той босий. Впізнав її, зірвався з лави, на якій сидів склавши руки, низько відкланявся. Обличчя защетиніло за ніч, очі запали, дивились на Мальву благально. Мальва не витримала їх погляду, показала рукою на лаву, щоб сів. Подякував. За що ж тут дякувати, подумала, мимохіть посміхнувшись з тої думки. Людина. Хоче жити… А хіба ті всі не хотіли жити? І ті, кого він ще звів би зі світу, — не хотять? Бути, жити, сміятись, радіти, закохуватися… Знову склав руки, набожно, сама безневинність в тих руках… А скільки життів ще могло б пройти через її руки? І скільки смертей… За якими ж це законами у звичайній людині, отакій босій, безпорадній, навіть нещасній, може, на цю хвилю глибоко нещасній, заформувався колись кат і живе в ній, живе роками… Живе свідомо й переконано, узаконений рейхом, ще й Богом… таким слухняним і жорстоким Богом…

— Води…

— Дайте йому води.

Ксан Ксанич вийшов у сіни, набрав там з діжечки мідну кварту, приніс.

Випив, подякував, повертаючи кварту, й знову отой тускно–благальний, невідразний, що пронизує до холодного щему погляд голубих очей, якихось потворно голубих, Мальві стерпіти його несила. Іще недавно ці очі дивились на світ інакше, напевне гадаючи, що світ належить їм, що вони одні здатні обійняти його та диктувати йому своє…

— Діти ще тут? — запитала Мальва.

— Тут. У лісництві… — Ксан Ксанич зиркнув на ходики, що цокали собі на стіні. Щоразу, залишаючи ліс, Мальва мала звичку підтягувати гирку, щоб ходики не зупинилися. — Ще сплять.

— Коли повстають, приведіть їх сюди… Хай судять його. Діти… Глинські діти. Діти вбитих батьків…

Збагнув, про що йдеться, а може, відчув те інтуїцією ката. Жах перекосив обличчя, пойняв ядучу голубизну очей, заворушив здеревілими вустами: «Кожу–на–а! Ко–жу–на–а!» — зсунувся з лави, щоб впасти в ноги…

— Сядь! — наказала Мальва.

Він забелькотів всіма мовами разом, які знав і не знав, що виконував лише закони своєї держави. Не він, то інший на його місці робив би те саме. За законами сильнішого, за законами переможця…

— А людина?! Жива людина ще є чи нема її? — вкрай обурився Ксан Ксанич. — Оцей самий ваш ман! Дідько б вас побрав!

Цокають ходики на стіні. Мальві уявився той суд, який чекає його. Суд дітей, що розбирали свої оселі, в яких народились… Суд осиротілих, суд розтерзаних сімей… Мальва вийшла, ліс жив своїм правічним буттям, хоч грабовий ліс однаково суворий і чорний навіть о цій вранішній годині, що ледь–ледь позолочує його десь зі сходу. Хотілося йти в ту стіну, розчинитися у ній, стати грабовим лісом, така туга раптом обійняла її по Сташку, який на суд той не прийде…

У млині свищуть вітри десь аж на горищі, а видає, що ніби хтось плаче. Має ж бо грати там скрипочка Сильвестра о цій порі, але, мабуть, одіграла своє — не чути її… Та чи вижив Лель Лелькович? Десятий… Якби знаття, що вижив, то можна було б зараз податись до нього. Ще як виходили з Вавилона, то Мальва так і зміркувала: «Тільки до нього! Тільки в школу. Куди ще з таким воїнством? Нема його — Ярема є, нема Яреми — Кирило Лукич, а хтось таки є. У лемків школа порожньою не може стояти. Аби тільки не німці…» У клубі світло, в одному лише вікні, але й того досить: отже, німці там. Стоять і досі, чатують залізницю. А ми ведемо дітей через городи, через якісь рови та байраки (тоді начебто їх і не було) до школи. Вивели з дому дев'ятеро, двоє найменшеньких довелося залишити в Журбові — геть захляли, а ці падають, встають, видираються, — що воно за диво таке — Зелені Млини, що треба було йти до них такими далекими обхідними дорогами — три дні й три ночі?.. Аж бачать, що це таке саме село, як усі села, — темне, холодне. Та коли ж ні, не таке саме.