Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 42

Бубела шепотів монастирські молитви, яких колись навчила його Парфуся, сама ж вона перестала молитись і, либонь, уже давно не вірила ні в Отця, ні в Духа, ні в Сина, все те заступив собою Бубела, вона казала йому — батьку, він був тут ігуменом, і Богом, і катом, хоча й за всі роки не те що не підняв руки на неї, але не сказав їй поганого слова, їй хотілося б хоч один раз бути побитою, обгуканою по–чоловічому. Коли він гримав на бугая чи на прицьківських сезонниць, Парфуся слухала його з заздрістю. Його витончена стареча ніжність до неї катувала її більше за все, навіть більше за парубочий сміх у клуні, біля баламутних прицянок.

Дві тисячі «експерту» він шукав на хуторі так, наче їх могли заховати тут ще орендарі капітана Сірошапки — була то колись його земля. Схоплювався вночі, одягався й до самісінького розвидка десь пропадав, коли ж повертався, то говорив скрушно: «Нема, Парфусю, двох тисяч. Доведеться розпродати хутір або ж позичити мотузку в Пелехатого. Щоразу, коли заходжу у вітряк, так і тягне мене туди ж…» Але ще була в Бубели якась надія на Майгулу. Однак її теж не стало. Майгула відмовився од посередництва, він назвав Синицю Робесп'єром. Такий самий непідкупний фанатик. Почувши це ім'я, Парфена сказала, що у Лаврі такого святого не знали, се, напевне, католик, вона ж знала лише православних великомучеників, до яких пряв і Бубела, — се відчула вона, ще коли старий повернувся з Глинська. Сказав Парфусі: «Я вже старий, мені страчати нічого, буду битись із ними. Якщо я загину, то хоч де б мене поховали, найми людей, викради мій прах і переховай тут, на хуторі. Каменюки на мене не клади, хай я проросту травою і буду шепотіти тобі вечорами. Хе–хе, моя ягодо, я ще сильний, мене німець не зрубав і ці не врубають… маю два «георгії» від царя і сотницький чин від гетьмана Скоропадського. Нікому про це ні гугу. Коли гетьмана скинули, а нас розбили під Житомиром, я повертався звідтіля ще з одним, був такий у Прицькому, Тихін Дорош, теж сотник, так я його, прости господи, на нічліжці, вночі… — Бубела весь сіпнувся. — Тихенько, щоб потім не було свідка… Ота Настя волоока, що приходить до нас на підробітки, то його донька, вітчим у неї нікудишній, ледащо, комнезам, якось питаю її, що чути про батька, каже — чекаємо, а я собі думаю: так, так, чекайте, дочекаєтесь… Ми перебили одні одних заради цієї землі, яку хотять тепер у нас відняти… А що ми без неї?..»

Наступної ночі він наладнав крилатки (легенькі санчата з дугою) і подався до Вавилона. Парфуся перехрестила його на дорогу, бо здогадувалась, що то поїздка для нього могла бути важлива: або ж він повернеться з неї Бубелою, сильним, як досі, або ж стане ніким, і тоді від нього можна чекати чого завгодно. З пасії він може підпалити хутір і піти жебраком по світу. Бубела з тих, що ні перед чим не зупиняються. Тоді їй або ж повертатись до Покрова, або ж проситися в комуну до Клима Синиці, якщо тільки туди приймуть людину з таким минулим, як у неї.

Чи не найсвітлішими днями для неї були ті кілька місяців, коли Бубела потайки пішов у гетьманці, а хутір залишив на неї. Парфена знала, як діяти. Вона найняла собі вавилонського парубка, причому зовсім недорого, по червінцю за місяць, та ще харчі в додачу. Тим парубком був Данько Соколюк. Даньку було тоді ледве за двадцять, він ще не знав ні конокрадства, ні жінок; на перших порах соромився глянути на господиню, ночувати їздив додому, але як почалися жнива і стали з ним до жита — Данько косив на стіну, а вона підбирала, то якось зразу спало з Данькової цноти, він не виходив із хутора по тижневі й по два, а згодом і зовсім занедбав свою домівку, лише мати приходила забирати від Парфени зароблені сином гроші. Залишилося хіба що узаконити шлюб, але повернувся Бубела у формі чонівця. Прогнав Данька, не заплативши йому ні копійки за останній місяць. Парфуся ходила печальна, ще довго любила того парубка, аж поки не вколихала його на гойдалці Мальва Кожушна. Ніколи не бачила Мальви, а чула про неї від самого Бубели, що Мальва — диво, для неї Данько Соколюк лише забавка, з усіх вавилонських чоловіків один він, Кіндрат Бубела, годен би втримати і таку в покорі й честі, якби та дісталася йому замолоду.

Бубела був колись гарний і сильний, але хутір висмоктав із нього силу, час на хуторі пливе так само швидко, як і довкола. Парфусі стало за сорок, а Бубела розміняв сьомий десяток. Колись ця різниця в роках була непомітна, тепер обом завдавала гіркот і розчарувань. Парфуся ще поривалася до життя, але він уже жив лише для хутора, ув'язнював Парфусю дедалі суворіше, перестав брати її з собою навіть до Глинська на ярмарок, де раніше вавилоняни могли бачити черницю. Та що волі ставало менше, то настійніше думала про неї Парфена. Якби не в нещасті такім Бубела, то кинула б хутір та пішла б світ заочі…

Чи те вже зароїлося Боніфацію, чи й справді всю ніч хтось ніби вештав побіля хати. Зося звечора вчинила хліб, а Боніфацій уставав рано, може, раніше за весь Вавилон, то пішов до клуні по солому, щоб витопити піч. Зося дослухалась, завше відчиняла йому хатні двері, коли він повертався з велетенською в'язкою, але цього разу так і не діждалася. Вступила в човгани, вибігла на подвір'я, яке ще снило в білих сутінках, покликала:

— Боніфацію!

Лише вітерець скрипнув прочиненими дверима.

У клуні було темно, то Зося відчинила їх у якомусь тривожному передчутті — відчинила обидві половини і побачила посеред клуні Боніфація з в'язкою. На його, вочевидь, напали, коли він уже завдав в'язку на плечі, і задушили нашильником. Правда, Панько Кочубей, а за ним і весь Вавилон стоять на тому, що в Кармеліті заговорила совість і він задушив себе сам. Нікому не хотілося знову подорожувати до Глинська на слідство. Але ж Зося, вибігши з клуні, на власні очі побачила сани, що петляли по горішньому Вавилону. То втікали убивці Боніфація… Потім хтось сказав, що Фабіян уже давно зняв із нього мірку. Могло те піти від Бубели, він один знав про зарубку для Боніфація в хатині трунаря. А ще згадалося декому, як тоді, у Глинську, Кармеліт підняв руку на Бубелу. «А те не прощається!» — говорили прихильники Бубели. Вони ж і заполягли поховати його на відлюдді. Хурдига стояла страшенна, замело дороги, ніхто не міг добитися ні до Глинська, ні звідтіля…

Здається, окрім Зосі, ніхто й не сплакнув по ньому, бо хоч він і був чоловік чесний, а добра нікому не зробив ні на мачину. Його скнарість перевершувала все досі відоме, він навіть удома, для себе ж, жив видавцями: борошно, крупу та все інше вимірював та виважував для Зосі на безмені. Копієчки ніде не пропив ні сам, ні в товаристві, а чуже добро та чужі гроші мав звичку лічити, наче свої власні. Коли ж восени возив до Журбова свої буряки, і хтось застрявав або ж перекидався на дорозі, то він обминав потерпілого і глядів лише свою хуру. Зате все, що губили інші, визбирував і клав на свого воза. Зося потім припускала, що коли б йому самому довелося розпрощатися з усім, що приробив, і піти в колгосп, то, напевне, він ліпше скинувся б на бантину. А до всього він ще був і жорстокий. Зося боялася вже самого його погляду. Та хай йому земля пухом, бо ж загинув він безневинно та передчасно, і смерть на нього впала жорстока. Він був один із тих, хто прагнув правити колись Вавилоном.

Вавилонські багатії були у відчаї, потерпали, щоб не впала на них смерть Боніфація, вдень не показувались на людях, вечорами засиджувались то в Раденьких, то в Павлюків, то іще де–небудь, засилали своїх людей на інші села — у Прицьке, в Козів і до самого Глинська: всюди те саме, тільки податки іще більші, ще непосильніші.

Клима Синицю слухали на райпарткомі по заяві Боніфація. Тепер вона була ніби посмертна… Той дорікав уповноваженому за м'якість, нібито виявлену ним у Вавилоні. За ухвалою райпарткому сюди прибув сам заворг Рубан, про якого говорили тут, що він чоловік рішучий, запальний, але справедливий. Рубан визнав усі дії Клима Синиці як уповноваженого райпарткому законними й залишив їх у силі.

Квартирує Рубан у Мальвиної матері, старої Кожушної. Невеликий на зріст, чорнявий. У Глинську в нього старенька мати і більше нікого. Тому Вавилон одразу ж заходився шукати для нього пари, прагнув мати у Глинську бодай одного впливового чоловіка. Але Антоша (так почали називати його з легкої руки старої Кожушної) не за цим приїхав до вічного Вавилона. Владою уповноваженого він змістив Панька Кочубея як куркульського прихвосня, про що писав Боніфацій, і до зборів перебрав обов'язки голови на себе.