Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 78

Минулої весни, саме на обретеніє (день Явдокії), коли в наших краях схлинає пора марцьових планет, Мальву несподівано викликали в райком до заворга Яші Тимченка, який бесідував з нею від імені першого. Цей Яша Тимченко не вдався зростом, тому дженджурився, випинав груди колесом і взагалі удавав такого велетня, що куди там. Коли він вибігав із–за столу до прочиненого вікна на кожне деренчання воза чи брички, гадаючи, що повертається перший, широкі холоші його штанів з випнутими колінцями від постійного сидіння за столом лопотіли дрібненько, як листя осики. Але перший не повертався, і Яша Тимченко порядкував без нього з явним перебільшенням своєї особи. Яші, мабуть, не шкодив і вік, йому було ледве за двадцять, він гадав, що має ще час зростати на службових щаблях, тоді як перший, тобто Клим Синиця, вже може і скапаріти у Глинську. Помітивши глузливі іскорки в очах відвідувачки і здогадавшись, чим саме ті іскорки викликані, Яша Тимченко змушений був перейти на велемовний тон: «Я викликав вас за дорученням першого, в зв'язку з важливою обставиною, яка може змінити все наше життя на даному історичному етапі…»

Після тримісячних курсів у Козові, де Мальва пробула майже всю зиму, вона вважалась ентомологом від МТС у Вавилоні, тобто інструктором по боротьбі зі шкідниками, які минулого літа завдали посівам такої шкоди, що довелось відмовитись від бурякового балу. Вавилон залишився майже без буряків, а пшеницю випила озима совка. Отож Соснін і вдався до рішучих заходів. Щоб усю зону врятувати від довгоносика, Соснін порадив покінчити з розсадником шкідника, й цієї весни не сіяли буряків у Вавилоні. Мальву ж на цей рік вирішено було перевести на іншу зону — в Зелені Млини. Оскільки ж вона член партії, то і належало мати на те згоду райкому, згоду самого Клима Синиці. В Зелених Млинах уже є два комуністи — Аристарх Липський та агроном Журба, який цієї зими читав на курсах рослинництво, не так давно закінчивши агрономічні курси у Білій Церкві. Перший хоче створити в Зелених Млинах партійну організацію, і його вибір зупинився чомусь саме на Мальві, хоч, правду кажучи, міг би знайти кандидатуру і в самому Глинську, а не посилати до лемків жінку з малим дитям. Напевне, тут щось невідоме Тимченку. «Гадаю, що Клим Іванович міг би бути і великодушніший щодо вас», — сказав заворг.

Коли Мальва заходила сюди, то звернула увагу на велетенський фікус у коридорі — він жив там з часів Максима Теслі, та куди більшою спадщиною Теслі виявилась Варя Шатрова, завоювавши аскетичне серце Синиці. Клим Іванович, буваючи у Вавилоні, обминав подвір'я Кожушних, і, коли мати нема–нема, та й кине знічев'я: «Щось ниньки не прилітає до нас Синиця…» — Мальва відказувала на те: «А що він тут загубив?» Коли любові нема, коли не народжується вона з першого поклику, то й годі її вже чекати. Мальва відчула це іще тоді, коли, завдовівши, вперше прив'язала свого коника до комунівського ґанку.

І ось Зелені Млини. Там агроном Журба, геть не байдужий до неї ще з козівських курсів, де викладав рослинництво. «Рудий геній» (так його прозвали на курсах) рослини знав чудово, знав усі їхні таємниці розселення та розмноження, Мальва збереже на все життя теорію подвійного оплодотворения окремих видів якогось професора Фінна, яку перейняв Журба на курсах у Білій і читав її тут з винятковим захопленням, серця ж жіночого «Рудий геній» не знав, боявся, гадаючи, напевне, що воно облаштоване зовсім не для нього, не для таких теоретиків, як він, а для мужів практичних. Мальва ж була не простою слухачкою, а ще й парторгом на курсах, вільно трималася з директором курсів Сосніним, ба навіть з Климом Синицею, який покладав на курси великі надії й учащав сюди, щоб і самому послухати «червоних професорів». Ну, а генії обережні, вони вміють все виважувати на своїх незримих терезах. Мальві цей Журба чимось подобався, можливо, своїм благоговійним ставленням до рослин, своїм відчуттям їх безмежного світу. Лише на випуску, запрошена ним до вальсу, вона натякнула Журбі, що не байдужа до нього. Ось тепер і запитала Яшу Тимченка: що ж бо це там, в Зелених Млинах, може змінити все її життя на даному історичному етапі? (Чи то Федір Журба?..).

Виявляється, ні. Заворгові нічого не відомо про її стосунки з Журбою, Яша прийшов у райком пізніше, коли курси в Козові вже згорнулись, і має уявлення про них лише по записах свого попередника, який опікав ті курси від райкому, готував про них довідки для вищих інстанцій і в тих довідках неодмінно приписував Сосніну в його лекціях то правий, то лівий ухил. Яша, напевне, не вельми розбирався в тих ухилах, між іншим, як і Мальва; для нього основне важило — є чи нема в людини погляд вперед, у майбутнє, йому здавалось, що у Мальви Кожушної такий погляд є, тому він підтримав думку першого про Зелені Млини. Яша сказав, що саме їй, Мальві, випала доля збудувати перше соціалістичне село. Не у Вавилоні, не в Козові, не в Прицькому, а саме в Зелених Млинах. Для цього, мовляв, не потрібно нічого вигадувати, а знести хуторне, поставити на рівному степу одну–єдину сучасну вулицю, соціалістичну вулицю, підкреслив Яша, а хуторне розорати, зрівняти з землею, засіяти пшеницями, гречками, медуницями, тобто треба ще раз розкуркулити Зелені Млини й витворити з них соціалістичне село. Яша говорив так запально, що Мальва збагнула: ця ідея нового села належала саме йому. Либонь, так воно і було насправді. Вислухавши його і бачачи, як він розквітнув, малюючи їй майбутнє Зелених Млинів, а ще знаючи, що діло таке геть не на часі, Мальва мимоволі розсміялась: «Вам хочеться, Яшо, щоб лемки вбили мене за ті хутори? Вони ж бо існують на них з діда–прадіда, відколи зайняли цей степ». Яша не розгубився, більше того, він навіть повищав, пробігся по кабінету, холоші його залопотіли зовсім відважно. «Вб'ють — назвемо село вашим іменем… Село Кожушне!.. Ге, не кепсько? Пам'ятника вам поставимо. Я вже, як–не–як, потурбувався б про це. Та і Клим Іванович, певна річ… Хоча тепер рідко вбивають… Ворог почав діяти тихою сапою. Тихою, Мальво Орфеївно». — «Дякую, Яшо, що втішили мене. Тільки не так просто вирвати лемків з тих хуторів. Це майже друга колективізація. Це треба зламати людям все їхнє життя. Зламати, Яшо». — «Правильно! Тільки так: зламати. Ні Аристарх Липський, ні товариш Журба, ні вчителі тамішні вже не здатні цього зробити. Вони там усі свої, всі родичі, всі одне за одного горою стоять. А ви собі з Вавилона… Чужа… Стороння… Не відразу, певна річ, а вбудетесь, розглянетесь, а тоді гайда трощити, ну що ж — честь і слава вам…»

Прикро було, що цей Яша Тимченко майже ні за що не ставив її життя. Все ж мав досить такту, щоб сказати: «Я піду на ваше місце, коли що». Мальва відчула, що він би зараз пішов, у нього там є навіть дуже гарний друг, Домірель, вчитель, напівтурок сам, пішов би, та молодий хлопчисько ще — лемки не повірять такому. Тут він заворг, це зовсім інша річ, тут за ним перший, райком, штатпроп, Глинськ. А там все це відразу подаліє. Там заяшкають. «Не ті часи: ні коня, ні шаблі, ні тачанки. А ви, Мальво, саме враз для такого діла. Доміреля скоро приймемо в кандидати, то він буде вашою правою рукою, Домірель чудово малює, то спершу нехай намалює їм те село…» Він не став переповідати Мальві про Журбу, про Аристарха, про інших — то все народ складний, з лемком треба пуд солі з'їсти, щоб напитися води з одної криниці. Погодилась, але за одної умови: якщо лемки самі приїдуть за нею, попросять.

У цьому Яша Тимченко не завагався ніскільки. Приїдуть! Сам Аристарх прибуде за нею. Аристарху конче потрібна ось така «чужа» людина. Щоб зіпертись на неї. Тимченко провів її до візка, на якому приїхала, поправив на конях збрую, обурився при тому, що коні коростяві, що такій гарній жінці на коростявих конях ніби й не личить. «Нема інших», — зітхнула Мальва, а заворг, випровадивши її, заспішив до умивальничка, що висів на стовпці у подвір'ї, — напевне, побоювався, щоб короста не перейшла на райкомівські коні, догляд за якими з деяких пір лежав на ньому, — райкомівський кучер Хома недавно помер у дорозі. Райкомівці, ба навіть сам перший, їздили тепер без кучера, а штатпроп Головей ходив по селах пішки, оскільки боявся коней, не вмів ними правити. «Іще завезуть кудись…» — казав Головей. Він прибув сюди рік тому з Одеської школи штатпропів, цитував напам'ять усіх великих філософів, а коней боявся.