Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 76

Раненько прибіг Савка, сказав, що прибув товариш Чубар і хоче бачити Мальву. «Знав, коли приїхати. Он вона вся горить у кожухах», — показала мати на ліжко, завалене кожухами. Савка підійшов до ліжка, упевнився в тому і побіг кликати з балу Варю Шатрову до хворої.

Заметушилися кулінарки у фартушках, мали припаси у ближніх хатах, то наносили трохи свіженького, тепленького для товариша Чубаря. Щоправда, відродилася не вся та райська картина, про яку нагадували кілька шворок над столами. Коли Чубар позирав на них і ніяк не міг збагнути їхнього призначення, то подекуди спалахував смішок, аж доки Фабіян не пояснив гостю, що на тих шворках висіли п'ятимісячні баранці, якими мали частувати дорогих гостей. «Що він меле? Що він меле?» — вжахнувся Лук'ян, ще раз упевнившись, що надалі не можна допускати філософа до великих людей.

І обличчям, і одіжжю, і манерою триматися за столом Чубар ніяк не нагадував їм того голову Раднаркому, якого вони знали по портретах і якого кожен собі прифантазував уже тут перед його появою в цій стодолі. Він скоріше скидався на простого селянина, перевтомленого, так наче щойно прийшов сюди з борозни. Та коли почав говорити про Терещенків, Харитоненків, Браницьких та інших цукрових магнатів, на яких до революції Україна гнула спину, то розбуренів увесь і неначе вивів усіх з клуні до того палацу, який сьогодні закладуть тут, у Вавилоні, щоб надалі там справляти свої бурякові бали. Уряд вирішив збудувати на Україні в найближчі роки сім таких показових палаців. Потім танцював із кращими ланковими і був запрошений лемками на їхній бал, який відбудеться в них через тиждень. Виявляється, він знає про них і приїхав би з охотою, та якщо вкинеться у бали, то коли ж тоді керувати Раднаркомом?

Зі сходом сонця всім балом піднялися на Замчисько, найвищу точку у Вавилоні, Чубар зачитав там постанову Раднаркому і власноручно заклав перший камінь до майбутнього палацу. Звідти Соснін повіз його в Семиводи на оглядини першої МТС. Та найбільше Чубар вразив вавилонян тим, що перш ніж залишити Вавилон, забажав провідати хвору господиню балу — Мальву Кожушну, а принагідно там і показали йому знамениту вавилонську гойдалку. Якби не так ковзько на кленовій дошці, то, напевне, і сам політав би над прірвою…

Для Мальви і для комуни була то трудна весна. Коли Синиця засів у Глинську, схоже — надовго, метався по селах, знешкоджував останні вилазки ворогів, здебільшого несподівані й жорстокі (у Прицькому стріляли в Рубана, коли той повертався вночі додому), Мальві довелося очолити комуну в цей, може, найтяжчий час. З іншого кінця Семивод, хотілося того чи ні офіційним властям, а передусім самому Климу Синиці, насувалася на комуну інша несподіванка. Новий колгосп животів по колишніх куркульських дворах, худобі бракувало ясел, кормів і води, коней доводилось двічі на день ганяти на водопій аж до озера, вівці задихались у тісних кошарах і падали щодень десятками, а в комуні стояли просторі стайні, корівники, вівчарні… Отож голова колгоспу, недавній комнезамівець Родіон Чумак, і спрямував свої зусилля в цей бік, повів політику злиття з комуною. Для початку пригнав овець і зайняв порожню кошару (комуна звела своїх овець через пошесть), потім запрудив подвір'я комуни напіввиснаженими кіньми, які порівняно легко пробились до комунівських драбин із запашним сіном, а довершив справу волами. Ну а далі Родіон Чумак узявся за самих комунарів, агітуючи їх, щоб добровільно вступали в колгосп «Комунар». Саме в цей час «скасувалося» ще кілька комун (Ободівська, Ксаверівська, Ружинська), і те лише давало снаги Родіонові Чумаку, який відчув, що час працює на нього. Одного ранку на фасаді комунівського палацу з'явилося гасло, написане від руки на білій сталці полотна: «Товариші комунари! Вступайте в колгосп “Комунар”!» Тим гаслом по суті було покінчено з комуною, і все ж комунари ще трималися свого, виставляли на ніч своїх сторожів, удень осібно виходили на сівбу, ще мали надію, що за комуну заступляться зверху. І ось одної ночі заступник справді з'явився.

Мальва стояла в погаслому вікні, дивилась, як розтікаються у вулички вогники від церкви, де щойно закінчилась вечірня служба, й не повірила, коли один із тих вогників завернув у ворота комуни. Ще за Сосніна войовничий атеїзм був правилом для комунарів, аж раптом оця хистка свічка в зеленому ліхтарику (бували ще ліхтарики червоні, жовті, білі, голубі). Невідомий легко пройшов крізь ворота («Отак безборонно проходять сюди і люди Чумака», — подумала Мальва) і поніс того ліхтарика до ґанку, присвічуючи ним (худоба розмісила дворище, і воно стало тепер суцільною багнюкою). Перед цим прочула, що Данько переховується в Семиводах, тому з жахом подумала, що це він іде, пошившись у «віруючі». З тим ліхтариком він і справді міг справляти враження мирянина.

Неквапом піднявшись по східцях, невідомий зупинився біля дверей і стояв там довгенько, не інакше як розглядав їх а чи вагався постукати.

— Хто там? — не втерпіла Мальва, боса, в сорочці.

— Я.

— Хто я? Хто?

— Колишній господар…

— Що за дурниця іще?!

Гість засміявся. Мальві видався ніби знайомий той сміх з ноткою якоїсь недоречної безтурботності під чужими дверима. І все ж не могла пригадати, чий сміх — може, тут своє робила ніч, а може, чула той сміх давно.

— Ну, ну, Мальво, годі вам. Свічка догорає…

— Товариш… Чи вже ж ви?

— Кажу ж — колишній господар.

І знову сміх. Мальва в пітьмі не могла знайти клямку від хвилювання, а відчинивши, остовпіла на дверях, то був Соснін, Інокентій Мстиславович Соснін, із ліхтариком, в якому і справді догорала свічка.

— Ви? З оцим?

— Якась молодиця несла два, то одного накинула мені. Болото, темрява — саме до речі. Взяв.

— Заходьте ж.

Зайшов з тим ліхтариком, майнув світлом по стінах, посміхнувся. Мальва тим часом накинула на плечі гуньку, засвітила лампу з прикопченим надбитим склом. Соснін вибачився за чоботи, якими вже наслідив, зняв шкірянку, повісив на цвяшку біля дверей кашкета. Колись сам того цвяшка і забивав. Цвяшок тоді іще натрапив на цеглу, прогнувся, але служив. «Чортзна–що, — подумав Соснін, — як багато вивітрилось з голови, а такі дрібниці людина пам'ятає. І весло стоїть у кутку, тільки потемніло зовсім, відтоді, мабуть, ніхто не користувався ним».

— Піду обмию чоботи біля жолоба…

— Ну, що ви, що ви, яке миття? Ставте он біля моїх, нехай стоять. Мої теж не кращі. Роззувайтесь. Тут десь Клим Іванович мав капці, нікудишні, але що ж. Ось, прошу.

Роззувся, поставив чоботи біля Мальвиних, вступив у капці й лише тоді впав у крісло.

— Пішки аж з Журбова. Ніг не чую. А тут таке гарне свято. Чистий четвер… Ну, розказуй, як ви тут? Комуна ще?

— Комуна…

— А чому таким тоном, Мальво?

— Доживаємо останні деньочки. Завтра їду до Синиці, нехай закриває комуну.

— Нічого немає вічного, Мальво. Вічні лише люди. Сіпович тут?

— Тут.

— І Ярош тут?

— Тут.

— І Гуменні обидва?

— І Гуменні…

— От бачиш. З ними я починав. А тепер скільки вас?

— Сто два комунари. Зі мною.

— От бачиш. Сто два. Сто два революціонери світового пролетаріату. А ти панікуєш…

— Як добре, що ви прийшли. Може, завтра вже було б пізно… Ми як на вулкані. І ось ви прийшли. Вони написали вам?..

— Ні, я сам приїхав. Але комуна своє діло зробила. Тепер колгоспи, радгоспи хай зроблять. Вона довела те, що й належало довести: земля може бути спільною, як вода і повітря [14]. В комуні. В добровільній асоціації. І це не вигадка утопістів минулого, а реальний досвід нашого віку. Мій, ваш… Тут щось вечеряють?..

— Аякже, аякже. Є молоко, хліб, пиріжки з горохом. Мати передала. Я зараз… Клим Іванович тут нічого не тримав, мишей боявся. А я тримаю. Столовка працює з перебоями, дехто захотів брати продукти додому, готують самі собі дома. Клим Іванович забороняв, а я дозволила. Кажуть, ви також це дозволяли?