Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 146

Тому виникали пляни розправитися наперед з Білою Церквою. Але тут можна було застрягти і стягти на себе наступ головного козацького війська, і розправлятися з ним прийшлось би самими польськими силами, бо сюди Радивил певно не відважився б запускатись так далеко від Київа. Розправитися з Хмельницьким скорше ніж пізніше була теж рація-бо кожний день збільшав його сили новими козацькими контінґентами. Але навчений досвідом Потоцкий, очевидно, боявся поставити на карту долю війська, щоб не повторити нового Корсуня ¹⁴).

Серед сих міркувань і вагань немало паралізувала активність штабу несподівана хороба кн. Вишневецького, що весь час обстоював можливо енерґійну і безоглядну тактику супроти Козаччини. Після веселої бесіди з иншою старшиною, що зійшлася на воєнну раду в його наметі в неділю 13 серпня н. с., він з смаком поїв огірків, запив медом, з того дістав дісептерію, і прохорувавши тиждень помер тут же в Паволочи 20 серпня н. с. Військо було страшно вражене і збентежене таким мізерним кінцем найбільш популярного з своїх провідників. Виступ з табору, призначений на понеділок 21 серпня, ще раз відложено, щоб урочисто відправити похорон всім військом. 22 серпня з найбільшою парадою тіло Яреми випроваджено в дорогу, до його резіденції, і другого дня військо виступило в похід ¹⁵).

Пішли на Триліси-Фастів, то значить-взяв перевагу проєкт сполучення з литовським військом. Дневники не наводять міркувань, які дали перевагу сьому плянові, бо лист писаний з обозу як раз 23 серпня говорить навпаки про рішеннє йти головними силами на Білу Церкву, а під Фастів післати роз'їзд. До Білої Церкви післано тільки гетьманського універсала, з закликом до піддання і замирення-чи з серйозним заміром спробувати настрою тамошньої залоги, чи для покриття пляну наступу ¹⁶).

Може бути, плян наступу на Білу Церкву в останній хвилі відкинуто під впливом. цитованого вище листу Радивила, 17 чи 18 серпня, з повідомленнєм про побіду над козаками і з закликом до спільних операцій. Він був принесений Потоцкому 22 серпня і з нових міркувань над пляном Радивила і пляном наступу на Білу Церкву могло вийти рішеннє йти на Фастів.

23 серпня військо рушило під Триліси і ставши в милі під містечком, вислало наперед вибраний з усіх полків відділ під проводом польного писаря Пшіємского, котрий може й був автором сього стратеґічного пляну. В містечку, як потім виявилося, була невелика козацька залога під проводом сотника Богдана, прислана білоцерківським полковником, в скількости 600 козаків, до котрих прилучилася певна “кількість повстанців з околиці. Твердо покладаючись на обіцяну поміч від гетьмана, ся горстка українського війська, і з нею вся місцева людність, яка замкнулася разом з нею перед наближеннєм польського війська, виявила незвичайне завзяттє і високий героїзм. Коли воєвода Кисіль, державець сеї маєтности, вислав до тутешнього міщанства своїх післанців, закликаючи до послуху і покори, людність прийняла їх зневажливо і глузливо. Коли передові роз'їзди польські, підскочивши під містечко, почали грабувати передміські хутори і пасіки,-люде кричали їм глузуючи: “Ляхи, передавайтесь до нас! Не моріть коней, аби мали чим до Кракова тікати!” Показували їм зади і ріжними иншими способами з них глузували, а заразом обстрілювано їх з малих гармат та гаківниць, що були на замку. Не знаючи сил залоги і з огляду на вечірній час військо спинено, а радо Пшіємский повів наступ з своїм відділом драґонів і кількома пішими ротами та пільною артілєрією. Покладаючись на свою чисельну перевагу, польське військо жваво кинулося на приступ: гарматами розбито палісади, що ними було обведено містечко; пішим штурмом перебуто рів-“хоч сухий, але прикрий і глибокий”, і не вважаючи на завзяту оборону, що потрівала з годину, вибито козаків з містечка. Їx змусили відступити до замку, а потім пішли приступом і на сей замочок, не жалуючи ні своїх, ні тим менше неприятеля.

“Бачучи, що ми не можемо ніяким чином поступити в дальшу Україну, не відкривши собі сього переходу через річку Камінку(!),-бо обминути її нікудою не могли, і не чуючи при тім ніякого прошення про милосердє”, пішли пробоєм: стратили до сотки своїх людей, в тім числі двох капітанів пішого війська,-але за те добилися до замку і дали собі духу над безпомічною людністю. “Не розбирано ні стати ні віку, і хіба який проворніший утік з-під меча жовніра, та й справді трудно було стримати завзяттє в сій пімсті”. Одного з капітанів зарубала якась жінка косарем,-і се дало привід дати собі духу над жінками. Коховский переказує сю подробицю, що якийсь молодик-барабанник, “судячи з мови німець”, зарубав сокирою до тридцяти жінок-повторяючи, що се за жінок поперебралися чоловіки; “зручний був би той різник, що за день тридцять кіз зарізав”, дотепно завважає з сього приводу автор, і пускається в мелянхолійні міркування про нелюдськість війни і жорстокість людського роду, що ні від чого не гине так, як від себе самого:

Сам оден чоловік може тисячу вибити,

А вродити одного ледво двоє чи зможуть.

Частина кинулася плисти через став, що був під замком, але й їх постріляно і половлено. “Не втікло і 20 козаків”. “Повно трупа скрізь-по ямах, пивницях, коморах, наоколо містечка і на полях повно скрізь, як чоловіків, так і жінок з дітьми; кажуть, що більше двох тисяч (вар. 1000), і се правдоподібно, бо до останку все містечко з ґрунту пішло, так само як і замок з фільварками на порох спалено. Згоріли і церкви ¹⁷); навіть дуби, що оточали задок і містечко-мало що тонші від пивних бочок варецьких-і ті випалило, одним словом все огнем і мечем знищено”.

Сотника Богдана взято живцем, вбито другого дня на палю (в ночи потім вкрадено його тіло разом з палею, і се дуже збентежило Поляків). Він то пояснив таке завзяттє обложених, що того дня мав їм Хмельницький прислати поміч з Хвастова, не сподівавшися, що так швидко буде містечко здобуте.

Про Потоцкого говорили, що він радо був би схоронив сю королівщину від руїни, “але инші були тої гадки, що хлопська непокорність скорше поскромиться шаблею та огнем, аніж тільки погрозами та поблажками”.

“Худоби сила страшенна дісталася кожному в війську. З божої ласки має тепер піхота чим відживитися. Тільки з хлібом найтяжше, бо треба молотити і пекти собі (небіжчики не догадалися напекти про запас для польських вояків!). А про трунки, без котрих нам недобре-дуже трудно; що й покажеться, то дуже дороге: горілка 3 зл. за кварту, пиво по золотому, мід півтретя зл. за гарнец-і то найгірше! Вино по 8 зл., а “петерцімент” по 10 зл. за гарнець”.

Стратеґічне завданнє було осягнене. “Стали ми за рікою Камінною в старостві Білоцерківськім, на самім шляху, і се треба признати біглости п. писаря пільного, що за півтори години відкрито нам сей перехід, дуже потрібний, що міг би довго затримувати все військо. Правда, з стратою кількох кавалєрів-але така вже та марсова іграшка” ¹⁸). Після триліського погрому козаки самі залишили Фастівський вузел. Коли по двох днях, перестоявши під Трилісами, польське військо з усею обережністю підійшло під Фастів, застало се містечко і замок-маєтність київської католицької катедри, цілком порожні: не тільки чотирьохтисячна залога, що стояла тут, була зведена відси ¹⁹), але й мешканці поголовно вийшли геть. Козаки, як оповідає служебник київського біскупа, висланий для охорони маєтности,-“всю шляхту хвастівську з Ляхами й війтом немилосердно в пень вирізали, перед виїздом до Білої Церкви”-віддячуючись за трипільську орґію, і після того, очевидно, не можна було лишитися тут жадній українській душі. “Не зісталося жадного хлопа, всі як з міста так і з сіл пішли разом з козаками, а наперед вивезли з собою всі достатки і худобу не думаючи про ніяку згоду”. Що лишилося-обчистило, знищило і пограбувало польське військо; запалили навіть місто, і тільки гетьман Каліновский, особисто полетівши на огонь, дещо уратував від остаточного знищення. “Одним словом-що діється в инших містечках, то і в маєтностях вашої милости”, характеризує ситуацію служебник ²⁰).