Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 148

Але в листах своїх, майже одночасно висланих з табору над Узенем ²) 22 або 22 і 23 серпня ³) Хмельницький не згадував про Вишневецького, а взяв за притоку універсал Потоцкого, з закликом до покори, писаний до Білоцерківської залоги перед походом на Трилісп. Про сей універсал ми знаємо тільки з сеї згадки-з слів Хмельницького, що Потоцкий заявляв Білоцерківцям, мовляв він не хоче дальшого кроворозлиття. Хмельницький відповідав на се таким же запевненнєм-а заразом в делікатній формі закидав Потоцкому, що його діло не відповідає сим миролюбивим запевненням:

Бачить то Бог, що ми не бажали дальшого кроворозлиття і вдоволялися ласкою й. кор. милости ⁴). Тільки сталась зачіпка-з обох сторін. Котра сторона винніша, нехай сам Бог то судить. Нам під меч шию нахиляти трудно було-мусіли сьмо боронитись. А на короля рук не підносили-сьмо! Бо й під Берестечком, коли військо не зазнало милосердя короля й. м., мусіло перед паном своїм уступитись і йти до домів своїх, в бажанню дальшого спокою. Але коли в. м. зволиш з своїм військом наступати, то знаємо, що се заноситься не на спокій, а на ще більше кроворозлиттє. Ми ж свого боку цілком не даємо до того причини, в тім свідчимось всемогучим Богом. В. милость не раз чинив на нас експедиції, і з того мусіли бути утрати ненагородимі з обох сторін. І сим разом, коли в. м. не покажеш милосердя, то кождий буде готов умерти в своїм убожестві і голову свою положить. Бо навіть і який небудь пташок гніздо своє охороняє як може! Але ніхто не може, крім одного Бога, знати, кому випаде добрий декрет, бо то в руках божих ⁵).

Одначе ми таки сподіваємось від в. м., нашого мил. пана, що пожалуєш християнства і захочеш святого спокою, аби не розливалася невинна кров з обох сторін. Ми його теж бажаємо дуже, і просимо в.м., як прімаса королівства (найстаршого сенатора), своєю мудрою радою так повести, щоб той крівавий потік припинився, а за нами перед й. кор. мил. заступитись, щоб він нас при вільностях нам наданих заховав і батьківське милосердє своїм підданим показав. Нехай би вже цвів в королівстві спокій, котрого всі бажають, і з обох сторін сили йшли на службу королеві. А чого в. милость від нас хочеш-просимо об'явити, не наступаючи військом. З універсалу писаного в. м. до Білої Церкви бачимо, що в. м. не бажаєш дальшого кроворозлиття-як то висловив там. Отже й ми з своїм військом не будемо наступати, а чекатимемо на ласкаву деклярацію в. м. Сподіваємось її в понеділок ⁶) отримати (слідують чемні закінчення).

Другий лист був такий:

Неодмінними завсіди зістаючи в нашій покорі і повнім послушенстві маєстатові й. кор. м., нашого мил. пана, і всеї Річипосполитої, ми трималися пунктів ласкаво ним наданих під Зборовом від його кор. мил. І тепер їх тримаємося-але нас не задоволяють у всіх справах згідно з ними. Найвищий Творець нехай в то вгляне! Але ми все що було і сталося його святому маєстатові передавши, просимо аби в. милость, н. мил. пан, зводив своїм високим панським розсудком так повести, аби більше кровопролиття в панстві й. кор. мил. не діялося, і сторонній (заграничний) неприятель з того не тішився. Зволь в. мил. своєю сенаторською повагою в то вглянути і вложитись, і перед й. кор. мил. вставитись, аби він нас з усім військом Запорозьким з своєї ласки не випускав і при вільностях наших нас заховав. І сам в. м., н. м. п., як найвищий реґіментар коронних військ зволь до того привести, щоб до дальшого розлиття крови і пустошення не приходило, і військо своє зволь стримувати. Цілком сподіваючись, що в. м., н.м.п., з ласки своєї то вчиниш, чекатимемо резолюції на своїм місці (слідують чемні закінчення).

З сього приводу Потоцкий писав королеві, в цитованій уже раз своїй реляції 30 серпня ⁷): “Від Хмельницького в тих днях віддано мині два писання-відсилаю їх в. кор. м. Відписувати йому я не вважав потрібним, аби своїм писаннєм не дати йому довіря у черни, а у хана і Турків-поваги, і тим (не дати приводу) до скріплення їх ліґи”. За нього відписав Кисіль, що в тім часі з'явився в таборі, мабуть не без певного звязку з смертю Вишневецького: може бути що приїхав саме на похорон, але зістався в таборі в ролі миротворця і посередника в переговорах, з огляду на смерть непримиреного противника сеї мирової політики. Його поява для козаків була теж симптомом, і Хмельницький відновив з ним кореспонденцію: одночасно з листом до Потоцкого написав також до нього-так як би нічого не сталося, запитував про місце переговорів-саме те на чім обірвалася кореспонденція в місяці лютім ⁸).

Але одночасно-зазначують обозовці, привіз листи від вірного Лупула його секретар Кутнарский-повні осторог про ворожі замисли Хмельницького, про висилку нової Орди йому в поміч, під проводом Караш-мурзи, що обіцяє прибути до козаків що найдальше при кінці вересня ⁹). Ci відомости про нову кримську хмару, що підіймалась над військом, зробили дуже серйозне і пригнічуюче вражіннє: очевидно, що з таким стомленим, знищеним хворобами і недостатками військом, в такій далекій Україні, серед незвичайно завзято і безоглядно настроєної людности (як показали Триліси і ріжні дрібніші епізоди) ¹⁰), ані думати було про нову кампанію з величезним козацьким військом, коли до нього б посунули свіжі сили з Криму.

Під сими міркуваннями, до того сам фізично зломаний, Потоцкий міняє свою мстиву тактику і стає рішучим прихильником замирення, і Кисіль, щирий пацифікатор,-знаходить тепер у нього не лицемірну підтримку. Лист Кисіля до Хмельницького-текстуально нам не звісний, мусів між стрічками, повними докорів і нотацій, містити добру дозу заохоти до переговорів і замирення.

Одночасно був зроблений відповідний жест також у бік православного Київа, що унижено стелився протягом всього літа до ніг побідників. Одночасно з тим як посли київського митрополита складали перед Потоцким “суб'єкцію іменем всього грецького духовенства” і поздоровлення з нагоди перемоги над бунтівниками, та вислови побажання, аби король як скорше міг “побачити своє королівство”, себто побрати в Київі ¹¹),-король у Варшаві, приймаючи подібні ж заявлення київського митрополита, видавав охоронний універсал для православного духовенства, церков і манастирів. Висловляв свій жаль з приводу “кривавого замішання з народом Руським”, “великих інконвеніенцій і жалісних погромів з обох сторін, в людях і добрах”, що чинилися в звязку з “козацькою ребелією”. “На умильне прошеннє велебного митрополита київського” забороняв які будь “жовнірські інкурсії і несправедливі наїзди” на манастирі, церкви, духовенство і їх маєтки, все-“дбаючи всякими способами справляти до покою і давньої одности поріжнені душі” ¹²). Про Потоцкого Коховский оповідає, що він в присутности козацьких послів велів повісити кількох мародерів, що пограбували церкву в Василькові ¹³).

Під такими авспіціями, серед фактичного перемирия, викликаного з одного боку недугою Потоцкого, а з другого-все ще не розвязаними суперечками про місце сполучення з литовським військом ¹⁴), дня 2 вересня ставилися в польськім таборі перші козацькі посли: Роман Каторжний і Самара ¹⁵). Вони мали завязати переговори на підставі Киселевого листу. Принесли нового листа Хмельницького до Потоцкого “досить покірно писаний”, як характеризує його обозовий дневник. Ми маємо його текст, очевидно скорочений, в однім з збірників Краківської академії. Я його подаю весь пропускаючи тільки безконечні повторення “н. м. п.” (нашого милостивого пана).

З огляду, що п. воєвода київський веде нас до ласки вашої милости, ми покладаючись на неї відзиваємось до в. м. з нашими послугами. Покажи себе, в. м., ласкавим до нас, слуг твоїх-аби ми були заховані при давній ласці в. м-ти. Богом свідчимося, що розливання крови християнської не бажаємо, і всі наші замисли в тім тільки, аби дістати потіху чимсь добрим від п. комісарів, висланих від в. милости, та дочекати згоди під щасливим реґіментом в. милости-котрого милостивій ласці з униженими своїми послугами віддаємось ¹⁶).