Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 158

8. Жиди в маєтностях королівських і шляхетських, як (давніш) мешкали й оренди держали, так і тепер мають.

9. Орда, яка тепер єсть в краю, має бути зараз відіслана і з краю вступитися, не роблячи ніякої шкоди в державі королівській, і на грунтах Річипосполитої не кочувати. Коли гетьманові Запорозькому не вдалося б, як він обіцяє, привести її до услуг королеві до будучого сойму, то надалі військо Запорозьке з нею не буде мати ніякого союзу і приязни, але вважатиме за неприятеля королівського і Річипосполитої, боронитиме від неї границь ⁵) і разом з військом Річипосполитої против неї ставитись. І на будучі часи з нею і з сторонніми володарями ані нинішній гетьман з усею старшиною і всім військом Запорозьким, ані всі його наступники не будуть утримувати ніяких зносин і змов, але в вірнім підданстві королеві і Річипосполитій зіставатимуться ціло і непорушно, вірно і жичливо служачи у всім Річипосполитій.

10. По-за границі в. кн. Литовського як досі військо Запорозьке своїм реєстром не сягало, так і тепер сягати не має, але має обмежитися Київським воєводством, як вище сказано.

11. В Київі, як місті столичнім і судовім, козаків до реєстру як найменше має бути принято.

На ті всі пункти для кращої вірности і певности, що вони мають бути ненарушені і виконані, ми комісари й. кор. мил. і від війська Запорозького гетьман і старшина собі навзаєм, а в тім і за Річпосполиту зложили присягу того змісту, що всі ті пункти мають бути ціло дотримані. А за таким заспокоєннєм і приведеннєм до спокою і згоди коронне військо зараз рушається на призначені місця і буде чекати спорядження реєстру. Орда теж з краю вступається, а військо Запорозьке має бути розпущене до домів своїх. На сойм же найближчий від гетьмана і війська Запорозького мають бути вислані посли з покірною подякою за милосердє й ласку короля і всеї Річипосполитої.

Підписали з польської сторони: Потоцкий, Каліновский, Кисіль, Ст. Лянцкороньский воєвода браславський, Збіґнєв Ґорайский каштелян київський, Косаковский підсудок браславський. Від литовського війська: Радивил, воєвода Глібович і Ґонсєвский. Від Запорозького війська Хмельницький “іменем всього війська”, Матвій Гладкий полковник миргородський, Іван Куцевич Міньковський полковник паволоцький, Яків Пархоменко полковник чигиринський, Мих. Громика полковник білоцерківський, Яків Одинець суддя черкаський, Баран Худий полковник черкаський, Іван Виговський писар війська й. кор. мил. Запорозького ⁶).

Головний провідник кампанії і переговорів Потоцкий пересилаючи канцлєрові копію договору (ориґінал “пактів” він збирався піднести королеві особисто) так поясняв причини, що привели до замирення:

Не знаю, чи припадуть вони до смаку й. кор. мил.-але що я вчинив, вчинив для Річипосполитої, не хотячи ввести її в більші кошти. Почасти вважаючи на те, що сталася велика руїна через неприятеля ⁷)-на кількадесять миль пустки, і що далі мусіло б бути, коли б та згода шаблею скінчилася? З дня на день сі краї мусіли б приходити до загибелі, від обох військ, таких великих, а за знищеннєм їх мусіла б потім потерпіти і Річпосполита.

Почасти тому що й так вона вже вичерпана через податки і нашого жовніра.-

Маючи се на увазі, (мусів я) вибрати певний спокій ніж побіду в надіях. Досить, я думаю, за щастєм й. кор. мил., одержала вітчина, коли зломила собі шию лінія, що так широко і гордо вимірював неприятель. Коли вигнанці повернені до своїх маєтків. Коли й жовнір матеме зимові лежі на Україні ⁸).

В листі до короля, писанім тогож дня, Потоцкий вказував на такі причини, що не дали йому змоги обстояти твердші умови замирення: операції затяглися, тому що вийшла затримка в об'єднанню обох армій, польської й литовської. Далі протягати неможна було через недостачі в провіянтованню (“через саму трудність з млинами в війську не малий голод”) і через прикру погоду. Повітовому війську кінчився термін служби і довше воно не хотіло лишатися в поході. Рискувати ж штурмом було небезпечно, тому що “хлопства” було богато, і позиції його були міцно уфортифіковані. Тому прийшлось кінчати на чім можна було, “лишаючи при владі того чоловіка, за котрого головно йшла мова”. Потоцкий висловляє надію, що тепер він, Хмельницький себто, поправиться і оберне свою діяльність на добро Річипосполитої-“бо свідчив всяку охоту до служби в. кор. м. і бажаннє прийти до ласки в. к. м.” ⁹)

Місяць пізніше ¹⁰), маючи очевидно на увазі відомости про невдоволеннє короля і двору з умов трактату, розвивав він свої мотиви ширше в новім листі до канцлєра:

По правді, не мав би в тім замиренню король щось закинути мині-хіба тільки не подобалось би йому, що Хмельницького полишено на гетьманськім становищі і при давній ласці королівській. Сильно думав над тим і я, щоб до ґрунту знищити ту заразу отчини, та кинути під ноги й. кор. мил. голову сього повстання. Та небо не хотіло сповнити моїх молитов і бажань, і прийшлося здатись на таку згоду, яка сталась. Бо вся та збиранина черні на тім була завзялася: дати всіх до останку вигубити, а не піддаватись і Хмельницького не видавати. Отже вважаючи на скількість неприятельського війська сполученого з Ордою, і те що наше військо далеко нерівне неприятельській силі. Вважаючи на голод, що мусів наступити при такій великій скількости військ, і богато людей уже забрав з обох сторін. Вважаючи на пошестні хвороби, що з голоду та негоди так ширилися, що рідкий був день, аби кількадесять чоловіка не вмерло. Бачучи при тім неохоту панів з повітових полків, які заявляли, що й дня зайвого по скінченню не будуть в можности помагати кампанії, і так дійсно показали. До того беручи собі на розум, що краще зробити: чи знищити їх і лишити пусту землю, чи пробачивши їм злочини, заховати Рипосполиту в якімсь добрі.-За краще вважав я прихилитися до сього, щоб пожалувати тих що благали милосердя, і Хмельницького при давній ласці королівській зіставати та мати певну згоду, ніж шукати побіду в непевній війні. Так і прийшло до згоди-з незлими на мій погляд умовами-так що за ласку божу то вважаю ¹¹). Бо коли приглядаюся обичаєві Хмельницького з Виговським, то дуже вони відмінні від давніших, а таки й зовсім до себе неподібні! Зникло в них ще недавнє завзяттє, та вся їх злість. Тепер їх бажаннє, щоб та заключена угода була стала і ґрунтовна,-що побачиш, мил. пане, з листів їх ширше і ясніше”...

Освєнцім, що так уважно й серйозно слідив за періпетіями і обставинами кампанії, так оцінює плюси і мінуси осягненого:

“Такий договір ставсь не в відповідности до гонору і гідности Річипосполитої, але в залежности від нашого стану і недостатку, і таки богатьом дуже до смаку припав,-особливо тим що знеохочені війною та великими податками на військо бажали собі й вітчині як найскоршого покою. Бо вважали, що при такім великім неладі, малій скількости війська та недостатках наших все таки богато добра на користь Річпосполитої осягнулося, а саме: (по перше) що з шляхти, з обивателів тих трьох воєводств: Браславського, Київського та Чернигівського через те замиреннє знято ярмо неволі (се-найважніше), котре на них вложили зборівські пакти своїм дозволом записувати козаків до реєстру в дідичних маєтностях. По друге-одночасно розірвано страшну ліґу козаків з Татарами, так що від Різдва має бути кінець. 3) Становища жовнірів, відтяті й знесені зборівськими пактами для тих трьох воєводств, тепер наново привернені і дозволені. 4) Ганебна й соромотна лінія, тими (зборівськими) пактами записана наче на якесь розграниченнє і признаннє козацького володіння вище зазначеними воєводствами, тепер була цілком скасована і ймення її пропало.

“Але иншим-чи не більшій частині Республіки і навіть самому королеві таке замиреннє не дуже подобалося, вважаючи що й булава гетьманська по давньому при Хмельницькому зісталась; і число козаків дозволене таке велике-треба було його зменшити; і виплата війську, що був узяв на себе Хмельницький, потім знову відпала. Взагалі після таких щасливих початків війни сподівались заключення угоди на кращих і корисніших умовах. Але було на те багато поважних причин, що не так воно вийшло, як хотілось”.