Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 168

Козаки всі розпущені по домах, і в зборі їх ніде нема, і Поляків теж в зборі против них нема, бо у них після останнього замирення ніякої сварки не було, і гетьман Хмельницький сильно наказує козакам, аби вони з Поляками ніде не сварились. А війну вести против Поляків і за козаків-ніяк не хоче. Реєстровим козакам велів він усім перевозитися до Київського воєводства. А гетьманові великому корунному Каліновскому королівським наказом велено йти за Дніпро на лежу-і гетьман Хмельницький Каліновскому йти за Дніпро також не заборонив, і знак йому свій дав, щоб його козаки у всім слухали. І Каліновскій пішов за Дніпро до Ніжина, а за ним Поляків 7000. А задніпрянські козаки дуже бояться Поляків-щоб їх не зруйнували, і на гетьмана Хмельницького скаржаться, що їх Полякам видав. А Хмельницький їм наказує, щоб вони панів своїх слухались і були в їх послушенстві по давньому; коли ж вони своїх панів слухати не будуть і буде їм за те щось від панів-будуть самі винні, і він за них стояти не буде.

Та й через те він за них стояти не буде, бо як у нього була з Поляками війна, то він, гетьман, стояв против Поляків з справжніми реєстровими запорозькими козаками та з кримськими Татарами, а тих задніпрянських козаків на поміч не кликав, бо вони панські піддані; а вони своїх панів побили і самовільно пристали до Запорозького війська. Тому тепер вони з своїми панами як хочуть, а йому до того нема діла. А задніпрянські козаки бачучи свою безнадійність, сподіваються собі від Поляків великого руйнування, і тому богато їх тікає на царську сторону, до Путивля.

А згода у козаків з Поляками, він думає, буде міцна,-тому що гетьман Хмельницький війни з ними починати ніяк не хоче ¹⁰).

Як бачимо, перехід польського війська за Дніпро, що стався на початку нового року, зробив особливо гнітюче вражіннє, і довершив зневіру козацтва і народніх мас до гетьмансько-старшинської політики і до свого положення. Але се почалось уже після перших досвідів від білоцерківського замирення. А виявилося поруч всяких петицій і убігань до гетьманської протекції, з одної сторони-в масовій утечі за московську границю, з другої-в пробах активної опозиції, в тих бунтах і своєвільствах, про які стільки чуємо з польської сторони, але на жаль-все в дуже загальних фразах, майже без усяких конкретних подробиць. Бо ті подробиці, які маємо, належать більше до часів перед розривом з Поляками, коли Хмельницький немов спішив сповнити польські поради: використовуючи присутність польського війська вирвати і знищити опозицію в війску й народі проти себе, під приводом нищення непослуху панам і урядникам. Коли розглядати його поведеннє з сього місяця в аспекті пізнішого польського розриву, можна прийти до висновків на взір Твардовского-що все се було одно тонке лукавство, одна інтриґа: з одної сторони дати народнім масам, з-окрема козацтву, добру порцію доппінґу-підняти його енерґію страхом повороту панського пекла. З другого-притисши до муру необхідности і старшину і військо, винищити в останній мент перед відновленнєм боротьби всякі супротивні, небезпечні елєменти і перетворити українську масу в свою послушну армію: розріджену, ослаблену, але одноцільну. Нехай слабодушний, непевний елємент відливає за кордон, досить буде й того, що лишиться-аби він був суцільний і послушний свому гетьманові. Такі підозріння були у чужих (Твардовский) і у своїх (Самовидець)-як ми ще побачимо, і може бути, що в тім була й доля правди. Хмельницький проходив подвійну школу тонкої інтриґи: єзуїтську і орієнтальну! А в тім-не можучи говорити напевно про мотиви його поведінки, досить буде констатувати й те, що так розуміли його тактику сучасники, свої й чужі. Коли ж такий рахунок у нього був справді, то одне що його перечеркнуло: се що українські маси такого експеріменту не витримали і полинули за московську границю в занадто великій скількости, зіставивши свого занадто мудрого гетьмана на мілині.

Примітки

¹) Пор. нижче с. 402.

²) В ориґіналі скрізь-черкаський.

³) Польські справи москов. фонду загран. справ 1651 р. ст. б, л. 457

⁴) Тамже л. 455.

⁵) Тамже с. 515-6.

⁶) Архивъ ЮЗР. III. IV, с. 627.

⁷) Памятники кіев. ком. I-II с. 607.

⁸) Сказка Зеркальникова-Польські справи б. архива загр. справ, 1652 р. ст. 1а, вязка 90; про иншу мову Виговського ще далі.

⁹) Королівський додаток до інструкції соймикам нижче, с. 395.

¹⁰) Польські справи архиву закорд. справ, 1652 р., ст. 1.

ЧУТКИ ПРО БУНТИ ПРОТИВ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, НАРІКАННЯ НА ГЕТЬМАНА І СТАРШИНУ.

Відомости про “бунти” против Хмельницького і його сувору боротьбу з опозицією Білоцерківській угоді серед Козаччини починаються слідом по сій угоді і потім ідуть до самого відновлення війни.

Ми бачили вже поголоску записану Ґоліньским про те, що мовляв зараз після Білоцерківського замирення “козацьке гультяйство”, що мусіло зіставатися поза реєстром, з'єдналося з Татарами, що спізнилися під Білу Церкву, і з ними попробувало далі воювати з Поляками, против волі Хмельницького. А він попередив про сі пляни гетьманів польських, і зіставшися нейтральним, підвів під страшну різню сих непослушників разом з Татарами. Паралєльні історії знаходимо між варшавськими звістками нунція, в його реляціях з листопаду і грудня. 8 листопаду він писав, що “гидра козацького повстання, стративши одну голову, силкується випустити кілька нових”: ті що їм замиреннє загрожує виключеннєм з реєстру, незадоволені з партії Хмельницького вибрали собі иншого старшого. Але Хмельницький з кількома полками їх погромив, і взяв до вязниці “кількох послів, що прийшли просити у нього помочи від імени литовських козаків” (мова тут мабуть про посольство Пободайла від імени того сіверського війська, що стояло на литовськім фронті). “Богато їх ужито на стару їx рибальську роботу ¹), а Татар, що прийшли йому в поміч, Хмельницький відіслав назад до Криму, і такою своєю поведінкою заставляє думати, що він краще хоче спокою, ніж нових небезпек і рисків війни”.

Два тижні пізніш, 30 грудня, нунцій сповіщає про бунт, вчинений козацьким послом, висланим перед замиреннєм до Москви, щоб добитися її помочи против Польщі: повернувшись на Україну і заставши тут замиреннє, він був тим дуже невдоволений і став орґанізовувати партію за дальше продовженнє війни з Польщею. До нього пристали випищики, вийшло повстаннє, в нім убито двох полковників-прихильників Хмельницького, і йому самому сі непримирені грозили смертю, коли він не піде з ними, розірвавши з королем і Річпосполитою. Але Хмельницький тримається льояльної політики, коли не з прихильности до Польщі, то з побоювання, що новий розрив цілком знищить всі його пляни ²).

Ґоліньский розповівши вищенаведену історію про пробу “гультяйства” звязатися з Татарами, розповідає далі такі чутки про “гетьмана Бугая”-записані мабуть при кінці листопада (судячи з того що вони перериваються звісткою про смерть Потоцкого):

“Видав Хмельницький (по білоцерківськім замиренню) універсали по Руси і межи хлопами, аби з куп розходилися до своїх сіл і містечок-були підданими своїм панам і віддавали всякі повинности. Покладаючись на то богато шляхти поїхало до своїх маєтностей, сподіваючись вірности і підданства. Але хлопи зрадливо заявляючи їм свою вірність, богато порізали шляхти-панів своїх. Коли Хмельницький про се довідався, велів пятдесять найбільше винних стяти, а одного старшого, їх принціпала-вбити на палю, чинячи справедливість для спокою. Не стало то за наше: кілька хлопів за стільки побитої шляхти. Але хлопи, не слухаючи Хмельницького, таки не хочуть розійтися з купи до роботи на своїх панів: засмакувала їм сваволя. А до нього переказали: “Коли ти від нас відступивсь, а з Ляхами збратався, то ми собі виберемо иншого гетьмана й будемо воювати, а до панів своїх робити не підемо!” Так сподівалися знову непокоїв на весну”. На боці приписка: “Бугая вибрали за гетьмана”, і по звістці про смерть Потоцкого дальші “новини про Хмельницького”: “Ніби то якийсь полковник Бугая на бенкеті, посварившися, мав нелюдсько забити Хмельницького, таке йому сказавши: “Ти зрадник, бо ти від Руси і козаків відступивсь, а за Ляхами поєднавсь і побратавсь”. І той Бугай учинився старшим реґіментарем, бунтуючи хлопів, аби не були послушні панам своїм, і обіцяв їм...” (зрізало кінець, ст.537).