Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 37
Се все має в собі далеко більше белєтристики як історії.
ЛІТЕРАТУРНА РОМАНТИКА МОЛДАВСЬКОЇ КАМПАНІЇ, ФАКТИЧНА ІСТОРІЯ МОЛДАВСЬКОЇ КАМПАНІЇ (ВЕРЕСЕНЬ 1650 Р.), ПЕРЕГОВОРИ З ЛУПУЛОМ, УМОВИ ЗАМИРЕННЯ, ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ ДОГОВОРУ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ЛУПУЛОМ, ХМЕЛЬНИЦКИЙ I РАДИВИЛ, ПРОТЕСТАНТСЬКА ЛІҐА, ДУМА ПРО МОЛДАВСЬКУ ВІЙНУ, ГОЛОСИ СУЧАСНИКІВ
Сей похід на Молдаву промайнув як блискавка, в трьох-чотирьох тижнях, осліпивши сучасників, які не мали навіть часу розібратися в подробицях сеї кампанії, серед раптових і неясних вістей, що пролетіли про неї. Тому сучасні історики в своїх оповіданнях про події того року або збувають її простою згадкою — або заступають недостачу конкретних і докладних вістей літературними, більш менш шабльоновими прикрасами. Так поступив Коховский: в перспективи пізніших наслідків сеї волоської кампанії, траґічної історії Лупулової доньки й Богданового сина, прирівняв він сю скромну експедицію до Троянської війни, огонь Яс порівняв з огнями Іліону, розписав яскравими фарбами укритого в засіках воєводу, що звідти приглядався огням своїх міст 1) і сі літературні образки пішли по пізніших писаннях. А Рудавский навпаки — просто заявляє, що нема інтересу спинятись на фактах сеї кампанії “тому особливо, що з обох боків вона велася хаотично і маловідомо”, і тільки констатує остаточний вислід — на чім обі сторони замирилися 2). В друкованих досі сучасних листах і реляціях теж переважно глухі, загальні, непровірені поголоски, відірвані чутки, котрих потім ніхто не мав цікавости провіряти, і нам теж нема великої потреби входити в сі подробиці, бо для наших безпосередніх завдань вони нічого важного не дають. Зазначимо тільки головні лінії — і з'ілюструємо їх деякими цікавішими сучасними звістками, особливо з невиданих джерел, які нам удалося згромадити.
Зібравши козацьке військо під Уманню в 20-х днях серпня н. ст. в скількости 70-80 тис., як казали в гетьманському штабі, з значною артилєрією, і маючи на лівому крилі татарський корпус, що рахували на 20-30 тис. 3), гетьман в останніх днях серпня прийшов з околиць Умани, приблизно в напрямі теперішньої залізниці Умань-Вапнярка, на берег Дністра й отаборився в Ямполі, напротив молдавського міста Сороки 4). 22 серпня с. с. (1 вересня) він був сам в Ямполі, як свідчить виданий тут універсал против української своєволі 5). Наперед себе пустив за Дністер Татар, мабуть з тих же мотивів, з яких взагалі він і його окруженнє складали ініціятиву сього походу на Татар, а може й вичікував, як приймає сей марш Потоцкий з своїм військом 6). А далі, поставивши сильну заставу против нього, теж перейшов за Дністер і зайняв, Сороку, в перших днях вересня н. с. 7).
Татари тим часом уже розпустили свої загони по цілому краю: одна частина Орди пішла на захід, за Прут, друга вздовж Прута на долину, розпускаючи свої загони на право і ліво, своїм звичаєм. Хан став кошем на полях Цецорських, а гетьман надтягнувши заложив свій табор під Вламником — як каже Костин 8). Господаря все се захопило цілком неприготованим. Він з початку вислав був військо против татарських загонів, потім переконавшися, що неприятельські сили завеликі для нього, звелів робити укріплення навколо Яс, щоб відбитись і відсидітись, а сам, очевидно, звернувся по поміч і інтервенцію до Потоцкого і до сусідніх турецьких башів-намісників.
Потоцкий, стоючи при волоській границі, розуміється, аж трясся від бажання покарати козаків за такий своєвільний напад на фактичного васаля Польщі — тим більше, що справді й сам зазнав багато прихильности від Лупула, і стояв у приязних відносинах до нього 9). Але вважаючи на значні сили Хмельницького і на поважну заслону Нечая з лівого крила, не смів виступити активно — бо се могло потягнути за собою конфлікт з ханом, з наслідками дуже складними і серьозними. Крім того й король з своєї сторони рішучо остерігав його від конфлікту — пригадуючи нещасливі його дебюти 1648 року.
Він вислав на Волощину на звіди відділ кінноти під проводом камінецького ротмістра Кондрацкого, і коли той привіз такі вісти, що козаки пішли на Волощину з волі Татар і пограбувавши її вертають до дому, а Поділлю не загрожують, тим справа скінчилася 10).
В таких обставинах Лупул мусів кинути столицю з своїм двором і з своєю ґвардією, набравши що можна на вози, подався до густих лісів буковинських і тут заложив собі табор недалеко Сучави, під Нямецьким манастирем, засікся й зарубався в лісах, а заразом старався богатими дарунками й контрибуціями відкупитися від Татар і козаків. Становище його було тим гірше, що йому як і всім взагалі було неясним, чи сей напад стався против волі Отоманської Порти, чи за більше-менше виразною її згодою, отже чи можна рахувати на якусь її підтримку, чи навпаки — треба за всяку ціну поладнати відносини з сими турецькими Васалями — Татарами й козаками, щоб вернути собі прихильність дивану, розуміється знов таки — ціною дорогих дарунків і контрибуцій. З Татарами справа пішла, очевидно, легко — вони обловилися богатою здобиччю (в Польщі оповідали, що Лупул саме збирався вислати свою данину султанові, і сі гроші впали в руки Татар). Калґа домагався річної данини, але вдоволився порядною контрибуцією в додаток до награбленого, і Орда занялася транспортом здобичи до Криму. Хмельницький жадав політичних гарантій на будуче. Се справа більш інтересна, і над нею варто спинитися.
Я перед усім, наведу ті оповідання, які про се чули московські післанці, Протасієв і Богданов, в козацькім таборі безпосереднє по закінченню кампанії від самого гетьмана і ріжної старшини 11). Даю слово насамперед самому гетьману, так як записано в посольськім справозданню розмову з ним на обіді в Браславі 23 с. с. вересня (3 жовтня):
“Як я був в Волоській землі 12), Волоську землю воював, став під Ясами і хотів взяти самого волоського господаря, то волоський господарь прислав до мене своїх послів добивати чолом, просити покою, дарував мене своєю дочкою за мого сина. Прислав лист за своєю рукою і печатею: пише під присягою, що доньку свою за мого сина віддасть”. І той лист велів принести — показував за столом (московським післанцям), і вони той лист читали.
Виговський так росповідав історію походу в Ямполі, перед поворотом гетьмана з Молдави 18(28) вересня:
Прислав був кримський цар до Б. Хмельницького послів, щоб він з ним ішов на Московське государство війною. Гетьман не послухав і не пішов. Тому минуло тижнів 12 або й більше 13). Кримський цар прислав послів вдруге: що він післав калґу з великим військом, щоб гетьман ішов з ним. Гетьман розіслав універсали по всіх городах, а перед собою велів нашвидку йти браславському полковникові Нечаєві, і він прийшов під Яси. Волоський господар почувши, що в поміч Татарам прийшли козаки, утік із Яс до Нямецького монастиря, і з того монастиря післав до калґи послів, і з ними одкупу 300 тис. левкових єфимків (талярів); калґа замирився, взяв ті гроші і всяку здобич і з усіма людьми пішов був, а в Ясах і Сучаві міста, замки й села (посады и городы, села и деревни) попалено. А як гетьман прийшов до Волоської землі війною, і став на Пруті, калґа завернув назад велику частину свого війська і прислав до гетьмана, і сі Татари воювали Волоську землю разом з козаками. А сам гетьман стояв обозом на однім місці, над Прутом, і послав послів до волоського господаря: кропивенського полковника (ЧижелЂя) з товаришами: велів господареві виговорити, за які неправди (господаря) він, гетьман, прийшов воювати Волоську державу: аби господар перепросив його за ті свої неправди (добил челом). Тоді волоський господар прислав до гетьмана своїх послів, і перепросив; прислав в дарунку шубу соболину золотом криту, коня-аргамака з усім кінським нарядом, і шаблю оправлену золотом з каміннєм. І зговорив свою доньку за гетьманського сина: прислав запись своєручну за печатею і під присягою, що видасть доньку за гетьманського сина і буде з ним у вічній приязни і любві і стоятиме з гетьманом за одно против всякого неприятеля — будуть оден одному помагати, а з Ляхами він, волоський господар, не складатиметься (не матиме порозуміння) і ніяких лихих замислів на Запорозьке військо мислити не буде. На тім усім волоський господар присягав при послах гетьмана Б. Хмельницького, і тепер у них з волоським господарем згода.