Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 38

Арсенієві Суханову, в листопаді, оповідав коротше, з иншими подробицями:

Як прийшли на Волоську землю Татари й козаки, Василь воєвода ничого не знав і не відав: умисно пустили славу, і Василеві писали (Татари), що всі вони з козаками йдуть на Москву, так що коли йому казали, що Татари йдуть, він тих до вязниці садив, а декого й бив. А як Татари зібрались і Яси обложили, він ледве випровадив з міста жінку з дітьми і сам потім два тижні в лісу сидів і тут помирився з гетьманом і ханом ¹⁴)

Сотник Іван Кравченко їдучи в посольстві від Хмельницького до Потоцкого оповідав Протасієву і Богданову в Могилеві:

“Волоський господар прислав до гетьмана Б. Хмельницького своїх послів — сильно прохав, щоб він його не воював, і гетьман послав до нього своїх послів полковника ЧижелЂя (Джеджалия), велів йому сказати, що він сам на себе накликав ту війну: забувши Бога і православну віру зложився з Поляками, і всяке лихо замишляв на нього, гетьмана, і Запорозьке військо. Коли він далі буде так поступати, гетьман з Запорозьким військом його вижене геть з Волоської землі і він там більше не буде господарем. І гетьман (після виїзда Кравченка) хотів дочекавшися ЧижелЂя скоро вийти з обозом з Волоської землі і мабуть скоро буде перевозитися з військом під Могилевом. А коли піде на обоз Потоцкого, буде перевозитися через Дністер під Хотином против Камінця Подільського. А се він знає певно, що недочекавшися його, Кравченка (результатів посольства до Потоцкого), гетьман з військом з-за Дністра перевозитися не буде”.

Сучасні польські відомости потверджують в загальних рисах сей образ, що дають нам сі оповідання учасників кампанії ¹⁵). Виходить, що війшовши до Волощини, гетьман зажадав від господаря — коли той прислав до нього парламентарів з проханям замирення (ролю посередника взяв на себе оден з Балабанів, що нагодився тоді на Волощині) — не тільки грошевої контрибуції (правдоподібно — однакової з тою, що була виплачена Орді) — а й політичних концесій. Господар мав присягти в тім, що він від сього часу буде союзником козаків — своїх товаришів в васальстві Отоманській Порті: розірве свій союз з Польщею і буде підтримувати Запорізьке військо в його боротьбі з Польщею ¹⁶). Облишений в цілком безвихіднім становищу, перед перспективою повного викинення з краю і позбавлення свого уряду, Лупул мусів згодитися на все, і як гарантія його нового союзу з Козаччиною зложивсь отсей славний плян: оженення гетьманича з господарівною, що тут вперше фактично стає перед нами.

Романтична преісторія сього пляну, як її звичайно оповідають, не має ніякого права на наше признаннє, і більш правдоподібно, що він тепер тільки з'явився як розвязка політичної ситуації.

Се була дуже інтересна комбінація, не просто династична, а й політична в повній мірі. Крім того що вона давала домові Хмельницького певні права до молдавського трону (се не було дуже важне, бо кінець кінцем інвеститура на сей трон просто купувалася на султанськім дворі) — були тут безсумнівні політичні користи для цілої козаччини в її боротьбі з Польщею. Такий династичний союз з Молдавою давав козацькому фронтові дуже цінну заслону на лівім крилі: досі господар був тут загрозою, тепер він мав стати союзником. І на правому — литовському фронті він мав дати союзника

Старша донька Лупула. домна Гелена від 1645 р. була замужем за Янушем Радивилом, провідником протестанської партії і фактичним законодавцем в землях в. кн. Литовського, котрого Хмельницький, як ми вже знаємо, від початку своєї боротьби з Польщею всякими способами хотів перетягнути на свій бік. Трактував його як природного так би сказати союзника: за старими традиціями звязків його дому з православними (Острозькими спеціяльно, з котрими Радивили були близько посвоячені) і політичного союзу протестантів з людми грецької віри, і з огляду на його литовський сепаратизм, чи патріотизм.

В першім році повстання, підчас безкоролівя Ян. Радивил справді затримав Литву в становищу до певної міри нейтральному супроти козацько-польської війни, і Хмельницькому й старшині, очевидно, страшенно хотілось добитись такої нейтральности, навіть сприятливої нейтральности й на далі. Ся можливість безсумнівно була, завдяки сепаратистичним і опозіційним течіям серед литовського маґнатства і присутности православного білоруського, почасти й українського елєменту в вел. князівстві. Пізніші події показали се. Прилученнє Білоруси до козацького повстання і підданнє під московську протекцію, з одної сторони, з другої — перехід литовської дисидентської групи, з Радивилом на чолі, і з ним значної частини шляхти на бік шведського короля против свого “прирожденого монарха”. В такім напрямі гетьманові й старшині давно хотілось повести Литву і Білорусь і ожененнє Тимоша з Лупулівною могло помогти сим плянам. В певних обставинах воно могло привести до зближення і союзу швагрів, і вплинути на становище в. кн. Литовського. З другої сторони — могло скріпити союз православних України-Білоруси з цілим євангелицьким союзом, представленим в Литві-Польщі отсим Янушем Радивилом, а на західній границі Польщі — Семигородом (Трансильванією), Бранденбургом, Швецією. Сей союз висів у повітрі протягом цілого віку і міг дати наслідки ґрандіозні — але все ніяк не міг здійснити ся. В козацькій політиці він лежав здавна, і в даній хвилі — супроти ріжних політичних претензій до Польщі семигородського Ракоція, бганденбурського “великого курфірста” і шведського двору сей плян був дуже актуальним!

Все се зараз відчули в варшавських політичних кругах, і там пішли балачки на тему можливого зближення Радивила з Хмельницьким на сім ґрунті і под. ¹⁷). Се показує що такий плян, як отсе я представив, не був цілком фантастичним. Виникши, як я собі уявляю, доволі припадково, з такого ж самого припадкового козацького походу на Волощину, він від сього часу став одним з стімулів політики Хмельницького, і треба признати, повторяю, що в певних обставинах він міг здійснитися і принести політичні користи.

Але передбачати се — було одно, вплинути ж на бажану комбінацію сих моментів було дуже трудно в таких бурхливих обставинах. Плян був за тонкий і складний як на такий час!

Справжніх мотивів свого плану, причин і рації волоського епізоду, гетьман і старшина таки не вважали можливим дати ні своїм союзникам, ні своїм рідним українським масам, як ми бачили. Але ж надати відповідне освітленнє і оправданнє сьому несподіваному епізодові вони мали за потрібне, і інспірували громадську гадку тими засобами, які мали в роспорядженню. Їх офіціозні рапсоди дістали завданнє звеличати сей вимушений обставинами і в ґрунті річи зовсім не симпатичний епізод козацької політики як славний і величний акт її мудрости, що служить на честь і хвалу Запорозького війська.

Дивним дивом їх твір, присвячений такому малозамітному і маловажному епізодові, пережив віки і в доволі свіжій і яскравій формі, заховавшися в устах кобзарів XIX в. був записаний в трьох варіянтах: короткім на Миргородщині на початку XIX в. (виданий Цертелєвим), в ширшім на Чернигівщині в Сосницькім повіті в 1850-х рр. (записанім від звісного кобзаря Шута Кулішем і виданім Метлинським), і в анальоґічнім, але коротшім (що можливо походив з тої ж школи Шута),записанім в 1872 р. від лірника з с. Березина С. Ф. Ліндфорс-Русовою ¹⁸). Досі, наскільки знаю, ніхто з дослідників не висловляв підозрінь що до автентичности сього тексту, і я теж не бачу причин підозрівати його основи — в повній мірі рахуючися з можливістю деяких підправок. Наводжу її в тексті Шута, варіянти подаю в скобках, а дрібних, буквальних відмін не зазначаю:

Як із низу, із Дністра тихий вітер повіває

(Військо козацьке в похід виступає).

Бог святий знає, Бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає, —

Тогді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники,

Ні джури козацькі,

Ні мужі громадські,

Що наш гетьман Хмельницький,

Батю Зинов Богдан чигиринський

У городі Чигрині задумав вже й загадав!