Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 68
В таких обставинах чим далі, тим напруженіш ставала увага. Всякий рух, всякий хоч би й припадковий вчинок люде приймали за знак кампанії, й спішилися спасатися куди видко. Єрлич в своїх записках оповідав цікаву подробицю, що коли воєвода Кисіль, що сидів весь 1650 р, на київськім замку, як видимий знак влади Річипосполитої над Україною, став виїздити на грудневий сойм, — за ним уся шляхта як діти за матірю — все що живо покинувши все рушилися з домів, поїхали на Волинь або куди хто міг, боячись сваволі хлопської і бунтів козацьких. Так що се, мовляв, спонукало короля завернути Кисіля назад з Гощі, аби він на місці запобігав своєволі і бунтам.
Був такий королівський лист чи ні, не знати; здається Кисіль сам пустив наперед таку поголоску 1), і не поїхавши на сойм спинився в своїй Гощі, та відти видав універсал “панам-братії, обивателям воєводства Київського, які в домах і в дорозі пробувають”, заспокоюючи їх і радячи не кидати своїх домів, бо й він на сойм не поїхав, з волі короля, а зістав ся для зносин (“конференції”) Річипосполитої з військом Запорозьким, і вже має певну відомість від канцлєра, що війни не буде: буде вислана комісія на переговори з військом Запорозьким, а коронне військо, по зложенню згоди з гетьманом, буде звернене в иншу сторону і. т. д.
Передсоймові варшавські настрої переказує нунцій в реляціях з 3 і 4 грудня 2).
“Від Хмельницького чекають нових послів на сойм. Безсумнівно, він буде робити всі старання, щоб на нього не було нападу сеї зими, але дуже трудно, аби се йому вдалося, бо є приводи до великого роздору.
“Нині рано я мав авдієнцію у короля, поручаючи йому нетикальність церкви й інтереси католицької релігії, на випадок коли сі питання трактуватимуться на соймі, що саме завтра починається. Говорив також про небезпеки звязані з непевним вислідом війни, що задумується на козаків, бо ж король битиме своїх підданих і з ними тратитиме свою силу, котра одна робить його страшним ворогам Христа і його церкви. Під кінець він згодився написати до цісаря і ще раз попросити його знестися через свого висланця з Хмельницьким, аби відвернути його від ліґи з Турками, Татарами й иншими ворогами і неприхильниками його пана. Через се (застеріг король) не має відкладатися висилка німецького війська — бо з сими людьми (козаками) найкраще трактувати маючи в руках силу і загрожуючи нею. Коли сей спосіб удасться, ми крім того що не будемо рискувати стратити все, — не тільки що зможемо відвернути від себе, але й зломимо страшну отоманську силу. (Як венецький посол так і нунцій з неохотою дивились на перспективу війни з козаками, не дуже довіряючи видко тому, що вона збільшить шанси козацького наступу на Порту)”.
Про соймові наради, що розпочалися 6 грудня н. с., нунцій пише:
“Прочитано королівську пропозицію, вона коротко описувала небезпеки, що з усіх сторін підіймаються на республіку: безнастанні ексцеси Хмельницького, його унія з Татарами, корогва прислана з Туреччини, присяга вірности ним зложена, союз з Трансільванією, і як можна побоюватися — також з Московією й Швецією.
“Хмельницький мав прислати на сойм окремих послів, але залишив се, тому що приїхали два Турки, прислані Портою щоб уставити з ним пакти обопільного звязку. Каже, що не має нічого ні з Річпосполитою ні з королем: все що має, здобув своїми власними силами і своєю шаблею. Має вже при собі 15 тис Татар і робить великі запаси сіна і міхів для инших Татар. Хан, кажуть, послав йому в ориґіналі лист короля, котрим він (король) намовляв його відступити від його непокірних підданих, і розіслав свої універсали до всіх сусідніх орд, аби були готові помагати Хмельницькому, а сей те саме зробив з усім реєстровим військом, з містами й селянами, і поставив на ноги артілєрію. Думають, що такі ж накази дав султан сілістрійському баші і воєводам Молдавії та Валахії.
“Богато панів, відвідувані графом Каваццою міністром венецької республіки, виразно питали його, які він має інструкції від своєї республіки, і в якій мірі міг би він помогти в війні з козаками. Граф відповідав їм усім, що він на се не має ніяких поручень — він бажає війни з Туреччиною, а не горожанської війни в сім королівстві. Признає що перемога козаків була б перемогою Туреччини, при їx союзі між собою. Але такі заходи (коло помочи) вони (Поляки) в кожнім разі повинні робити у инших володарів, які мають менше клопотів і більше можливости помочи і грошей для сеї війни”.
Соймові дневники під 19 грудня описують доповідь Кавацци в посольській палаті заклик до союзу проти Туреччини, що останніми часами звязалася з повстанцями Польщі і підтримує против неї “те хлопство”. Другого дня читано листи Хмельницького — “так звану супліку”, і потім лист воєводи Кисіля до короля, з порадою нічого ворожого не починати против Хмельницького і на всі його бажання згоджуватися”.
“Того ж дня в сенаті з послами читано ріжні секретні листи з осторогами про хитрість і ворожі заміри Хмельницького: були листи з Мультан, від господаря волоського і від декотрих, що в Криму пробувають при хані як він (Хмельницьий) інтриґує і хоче протягнути спокій до весни” 3).
Коховский в своїй історії докладає, що козацькі посли приїхали завчасу, але їх довго не хотіли допускати до авдієнції — мовляв негідне стало того козацьке військо через свої вчинки. Одначе король настояв на авдієнції. Посли вдавали незвичайну покору і смиренність, ледви насмілювалися говорити, і замісць якої небудь устної заяви подали писану супліку. Поради Кисіля викликали загальне обуреннє на його, мовляв, дволичність, з якою він, виступаючи ніби то в інтересах Річипосполитої, в дійсности обстоює інтереси козаків і православних.
Ми тепер маємо в повнім тексті його листа до короля, і меморіял до сойму (“до короля і станів коронних”), і можемо судити про їх зміст безпосереднє, а не з соймових дневників і переказів істориків.
Лист до короля писаний був в сам день відкриття сойму, з Білгородки, на виїзді з Київа. Кисіль розсипався в жалях, що приходиться кинути на призволяще сю “стражницю Річипосполитої”, котру він обстоював цілий рік, і загубити всі результати осягнені за сей рік 4) На його погляд чи прийде до нових трактатів, то їх тяжше буде вести, покинувши Київ, і зброєю його здобувати буде нелегко, коли до зброї прийде, “люде тікають за лінію, і жовніри блукаючи по пасіках, уже не можуть знайти поживи коням” 5). Сі мусіровані жалі наводять на здогад, що Кисілеві офіціяльно чи неофіціяльно дано було пригадку, що його уряд комісара Річипосполитої скінчився з новим соймом, і він через се мусів покинути свою резіденцію — хоч не раз заявляє, що се небезпека змусила його покинути Київ.
З очевидним також жалем заявляючи, що він не знає замірів короля і Річипосполитої, бо вони стають скорше відомі неприятелям, ніж обивателям Річипосполитої, — він просить добре обдумати ділєму мира чи війни. Чи може Річпосполита противставити відповідні сили такій масі Татар і “огнистої черни”? Коли ні, то зараз і негайно треба вжити всіх способів до заспокоєння козаків: “розсадженою поштою” (на розстайних конях) повідомити їх гетьмана, що король з усею Річпосполитою про внутрішню війну ані не думав, і нинішній сойм скликав на забезпеченнє спокою; на переказані Кисілем козацькі бажання велів польському війську відійти від лінії, а самого Кисіля затримав на Україні і доручив йому стримати шляхту, аби не кидала своїх маєтків; для повного задоволення всіх пунктів козацької супліки визначаються комісарі, які після сойму за чотири тижні прибудуть без війська на Україну і т. д. Від себе арґументує необхідність згодитися на ріжні ґарантії, вимагані козацькою петицією, і з окремо широко боронить скасованнє унії 6).
Записка (votum) Кисіля — мабуть та сама що він згадує в своїм листі з Гощі 12 грудня 7), — мусіла прийти пізніш, і не поспіла мабуть на те соймове засіданнє 19 грудня, де читався його лист до короля. Але в самій річи вона не богато й додавала до того листу — містила головно історичний огляд минулого року: коротко зазначала успіхи миротворчої політики Кисіля і ширше спинялася на тих перешкодах і обгостреннях — “пароксізмах”, як він їх називає, що викликали инші фактори в українсько-польських відносинах і перебивали його заходи коло замирення і заспокоєння України. Дві основні причини непорозумінь він зазначає, перша — “котру я трохи не оплатив моїм життєм у Київі — свідків тому богато між горожанами нашої батьківщини” — се що минулий сойм не заспокоїв реліґійної справи, не віддав усіх церков і владицтв. Друга — її автор не важиться вказати ясно і просто: се очевидно провокаційне поводженнє гетьмана Потоцкого, але не відважуючись назвати її по імени, Кисіль говорить, що тільки тепер він її вислідив певно, і пускає неясні фрази про потаємний союз Хмельницького з ханом, підозріння на Потоцкого і т. д. З дальшого вичислення “пароксізмів” стає цілком ясно, де в дійсности була та “друга причина”.