Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 65

Приписка: “А відповісти просимо вас дуже через того ж післанця”.

Таким чином гетьман і військо Запорозьке рішучо відсували накидуваний їм з польської сторони розрив. Вони маніфестували свою льояльність. Вони хотіли зіставатись на ґрунті Зборівської умови — жадали тільки ґарантій її виконання — ґарантій безпечности. Поки тих ґарантій нема, вони мусять шукати помочи инших держав. Коли їх дадуть — козаки розірвуть союз з Татарами і віддадуть свою службу виключно Річипосполитої — себто шляхетській братії. До її інтересів гетьман апелює. Сойм має зробити кінець всім неясностям, які йдуть з боку маґнатів, клєрикалів, уніятів і т. д. і прийняти простягнену йому руку козацького війська: від рицарства козацького рицарству шляхетському.

Крім певних моральних вигід такої позиції супроти польського шляхетського загалу, ся позиція диктувалась і міркуваннями з сфери заграничної політики: в відносинах до Москви, Туреччини, а найбільше в відносинах до хана важно було заховати в непорушности ту тезу, що привидцями в зламанню Зборівської умови й новій війні були не козаки, а Поляки — король і маґнати. Хан, як ми вище бачили, вважався обома сторонами, і сам себе вважав — арбітром зборівських з'обовязань; casus foederis з Кримом, право на його підтримку припадало тій стороні, що буде покривджена в супереч Зборівським пактам. Тому не жалуючи нарікань і галасів з причин польських кривд, українській стороні треба було витримати лінію крайньої льояльности і лишити ініціятиву розриву противникам.

На такій позиції, зазначеній гетьманом і його найближчими дорадниками, стала й ширша старшинська рада, що мала зібратися одночасно з соймиками. Ми чули про неї й проґраму її нарад від Виговського 30 жовтня н. с. В першій половині листопада ся нарада очевидно відбулася дійсно. Ми маємо з 17 листопада (н. с. очевидно) лист наказного браславського полковника Кривенка, писаний до браславського воєводи Лянцкороньского, в неприсутности полковника Нечая; легко здогадатись, що Нечай був тоді на сій відповідальній нараді — инакше він не кинув би своєї незвичайно відповідальної позиції. З сим сходяться звістки про поворот і деяких инших полковників від Хмельницького після 15 листопада н. с. ¹⁴).

Лист Кривенка сам по собі інтересний тим що він відкриває нам той ґрунт, на котрім незадовго розгорілася війна. Він сповіщає Лянцкороньского що мав нагляд над лінією з польського боку, що польські вояки переступають сю лінію, претендують на ріжні міста за лінією, як Мурахва, Красне й инші місточка коло Подністровя: вибирають стацію і чинять незносні кривди козакам і не-козакам; Кривенко покликується на зборівські пакти і твердить, що сі міста лежать по козацькій стороні від лінії, та домагається від воєводи, щоб він гострими заборонами і карами припинив сі заїзди ¹⁵). Се безсумнівно було одною з головніших справ обговорюваних на раді — бо про неї головно говорив лист короля що привіз Воронич, і на нього треба було відповідати, а доторкнутись сеї болючої справи також і в інструкції на сойм. Кисіль в своїм votum-i на сойм, писанім місяць пізніше, каже, що військо підносило великі жалі (експостуляції) з сього приводу, але йому, мовляв, вдалося заспокоїти його. Трудніше, каже він, було щось зробити, з приводу викритих перед гетьманом польських інтриґ на ханськім дворі. Військо не хотіло після сього мати ніякого діла з королем, рішило триматися поган — татарського союзу і турецького протекторату, постановило було не посилати на сойм своїх послів — мовляв уже призначених, рішило було передати свої вимога через Кисіля; але кінець кінцем передумали і послів послали. Кисіль, описуючи тодішні настрої, безсумнівно, мав тенденцію представити в можливо яскравім світлі всі ті провокаційні вчинки варшавського двору і гетьманського польського штабу, що псували його миротворчу ролю. Українська сторона тим більше підіймала галасу, що хотіла підчеркнути вину польської сторони в новім розриві: порушеннє зборівських постанов, як я вже то зазначив вище. Можна вважати певним, що листопадова рада була повна різких відзивів і відгрожувань на польський уряд гетьманів, військо, маґнатів і т. д. Але на розрив не заносилось. За те безсумнівно, підчеркувалась неминуча потреба всяко скріпити звязки з Туреччиною й її васалями, відносини завязані з Отоманською Портою мусіли бути ухвалені, і Кисіль не дуже перебільшує кажучи в своїм votum-i, що невірність польських відносин довела український нарід (plebs) до того гніву, що він вже наполовину віддався поганству.

Мусіла при тім широко обговорюватися справа волоська. Миргородський полковник Гладкий, повернувшися від гетьмана, розповідав московському вістунові, що гетьман велів полковникам, числом чотирнадцяти, готовитися до весілля його сина з донькою волоського господаря ¹⁶). На жаль він не пояснив, яке се мало бути приготованнє: чи дарунки патронові на весіллє його сина, чи вибрані воєнні контінґенти на нову виправу по невістку. Хоча перед Унковским Хмельницький говорив про свої відносини з волоським господарем і женячку свого сина як річ цілком певну, — але в дійсности він мусів рахуватися з ріжними труднощами і ускладненями в здійсненню сього пляну, і передбачати можливість експедиції на Молдаву в другій пол. січня. (Потоцкий мав відомости від польського висланця до Царгороду — що могла походити з початків грудня, або кінця листопаду, що Хмельницький просив хана дати йому помічне військо для нового походу на Волощину — з огляду на небезпеку від Поляків, але хан радив йому не зачіпатися з Поляками до весни, забавляючи Ляхів посольствами й пригадками про зборівські пакти; в крайности ж обіцяв дати не більше 12 тисяч) ¹⁷).

Правдоподібно, на раді ж намічено зміст нового посольства до Москви, висланого після різдвяних свят: загальне проханнє протекторату, що підіймалося при кожній нагоді, і конкретні постуляти в звязку з неминучою війною з Польщею — як напр. справа перепуску козацького війська через московську територію для діверсії литовських сил, що й була потім здійснена підчас кампанії 1651 р., хоч і без особливого результату.

Справа Акундинова як що була порушена, з огляду на ту настирливість, з якою висував її московський уряд, мусіла бути порішена згідно з принціпами висловленими гетьманом: з війська видачі нема. Але можливо, що він уже виїхав за межі України, і справа вважалася скінченою.

Найактуальніше — лінію супроти Польщі — установила “петиція Запорозького війська до короля і Річипосполитої”; її принціпи, коли не сам текст, очевидно були уставлені на сій нараді. Я наведу з неї головніше.

Гетьман і військо заявляють, що рішили не посилати на сойм послів — “бо як простаки домовитись не можемо”, тільки подають сі “петіта”, просячи короля й сенат не образити ся ними.

“Найґрунтовніший для всеї Річипосполитої буде спокій, коли арцибіскуп Ґнєзненський, арцибіскуп львівський, біскуп краківський ¹⁸), каштелян краківський (Потоцкий), кн. Радивил гетьман в. кн. Литовського, воєвода браславський Лянцкороньский і підканцлєр коронний (Радзейовский) потвердять присягою вічний спокій між Річпосполитою і Запорозьким військом. А в заклад просимо кн. Вишневецького — що не бажає замішанини і з давних часів ласкаво поводиться з військом Запорозьким і підданими ¹⁹); п. хорунжого коронного, що прибув аби мешкати в своїх староствах, і старі привелеї наЧигрин нам привіз, п. старосту білоцерківського, п. обозного — що перебувають в стоїх маєтностях і пильнуватимуть спокою, без війська і хоругов, також без великих дворів і асістенції — просимо аби будучи в закладі добре з нами поводились.

“Унія — початок всього лихого, що з давніх часів викликає суперечки, просимо в. кор. милости, аби була цілком знесена — як в Короні так і в в. кн. Литовськім. Всі владицтва, катедри і церкви, обернені чи на костели чи на унію, і всі маєтности за давніх часів надані владицтвам, катедрам і церквам, аби були назад повернені. Село Перегинське аби з ласки в. кор. милости було повернуто львівській катедрі, а село Крилос ²⁰) галицькій капітулі — просимо в. кор. мил. аби в своїх границях зіставалося згідно з привилеєм кн. Льва — першого фундатора. Аби панове уніяти штучками і хитрощами своїми більше не проволікали сеї справи, і віра наша аби ніяких утисків не терпіла. Свобода віри руської щоб була, аби по старому її обряди виконувано по містах в. кор. мил. в Короні Польській і в. кн. Литовськім, і не заборонювано того. Духовенство і світські пани римської церкви в маєтностях в. к. м. (державах — королівщинах) та і в дідичних не повинні силувати духовних осіб нашої руської віри до свого послушенства, ані вибирати данини, ані десятин з церковних місць (ґрунтів). Уніяти по знесенню унії в Короні і в в. кн. Литовськім аби зараз уступилися з владицтв, катедр, церков, ґрунтів і маєтків і віддали не-уніятам, просимо. А котрий був би непослушний, на таких аби в конституцію вложено заруку (грошеву суму) і гостро карано: все се має бути забезпечене конституціями. Священики віри руської старої аби такі ж мали вільности, як ксьондзи римської церкви і не підлягали ніяким світським юрисдикціям, і жовніри аби не ставали у них на кватирі.