Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 101

Дякуючи Менґлї-ґераєви за київський погром, в. кн. Іван пильно просив його не мирити ся з королем, инакше сказавши — вести далї свої напади. Про се неустанно пригадував він йому й потім через свої численні посольства. В тім часї Іван все ще не хотїв сам виразно виступити против Литви — навіть посилаючи свого посла до Менґлї-ґерая, поручив йому по можности не прилучати ся до татарського походу на Литву. За те плїв сїтку на Литву, з усїх боків напускаючи своїх союзників — окрім Менґлї-ґерая ще Стефана молдавського й Матвія Корвина короля угорського. Сам він приготовляв свою справу в Сїверщинї й сюди не хотїв Менглї-ґераєвих походів: як би Менґлї-ґерай схотїв посилати своїх Татар „в Путивлю або на Сїверу”, то Іванів посол мав відмовляти його від того й радити йти на Поділє або на Київщину 10).

І Менґлї-ґерай, хоч не переривав нїби приятельських зносин з Литвою й неустанно вів переговори про згоду, слухав Івана. Справджуючи слова Казимира, що у нього крім Київщини ще з ласки божої городів і волостей і людей є досить, він звертаєть ся на Подїлє. В 1485-7 Орда що року пустошить Поділє своїми нападами. Не повезло їй в 1487 р.: королевич Ян-Ольбрахт вибирав ся походом на Волощину і на вість про татарський напад звернув ся против Кримцїв та погромив їх ватаги під Копестерином, на східнїм Поділю 11). Але ся побіда королевича тільки викликала велику радість в Польщі, а не знищила розбійничих нападів Кримцїв. Навпаки, по невеличкій павзї, в 1488 р., ще густїйші хмари зібрали ся над Україною. Нерішуча полїтика Казимира, його сидженнє на двох стільцях — підтримуваннє зносин і з Ордою Кримською, і з Золотою, мало кінець кінцем той результат, що обі Орди звертають ся на нього. Під впливом Порти, а мабуть і Москви, наступає якесь зближеннє Кримської орди з Золотою. Золотоординські Татари, що в тім часї прикочували під самі границї вел. кн. Литовського, в лївобічній Українї 12), перейшовши за Днїпро, починають пустошити українські землї. Султан поступав тут, очевидно, по бажанням і інструкціям свого кримського васаля 13), а сей знов в значній мірі чинив волю московського вел. князя, що вмів його і обдарувати в потреби і пострашити претендентами, яких держав в руках.

Зимою 1488 р. доносили з королївського двору до Прусїї про грізну небезпеку від Татар: орда заволзька і кримська закочували на Поділю (очевидно полудневім, на пограничу оселої кольонїзації), й на лїто виберають ся походом на Україну разом з Турками 14). Казимир силкував ся добути потрібні кредити, а тим часом вислав сина знову, з шляхетським ополченнєм. Воно загородило дорогу Татарам до Галичини, але мабуть не змусило вийти з України 15). Ще в вереснї 1489 р. чуємо про Татар, що вони підкріплені Турками, кочують „в королївських землях”, з своїми родинами і господарством, і не хочуть уступати ся — орють і сїють. Ґданський хронїст записує, що лїтом Татари напали на Київщину, в числї ста тисяч, попустошили Київ і посунули далї 16). Близших відомостей одначе про сю кампанїю не знаходимо. Зимою 1490 р. Татаре пустошили Волинь, заганяючи ся в Галичину, доходячи до Люблина. Волинська записка називає їх заволзькими і очевидно були то знову подвиги обох орд: кримської й заволзької. Вони страшно знищили Волинь, спалили Володимир і иньші міста, але щасливо їм не уйшло. Коли вони вже вертали ся з великим полоном, волинське військо з польським, що наспіло сюди, напали на Орду під Заславом і погромило — відібрали полон і страшно побили Татар, так що мало що їх і утїкло 17). Разом з тим грозив Польщі иньший васаль турецький Стефан воєвода волоський — не виступаючи поки що сам виразно, він підстроїв звістне повстаннє на Покутю під проводом Мухи, що захопило цїлу країну під Галич і Рогатин (1490), та висував якихось претендентів, що за помічю Турків мали опанувати західню Україну 18).

Підхована Іваном, підтримана союзом Казимира з Ахматовими синами, — ворожа полїтика до Литви й Польщі в Криму ставала, щоб так сказати, вже полїтичним принціпом. Менґлї-ґерай, як він сам каже — „оманкою молвячи свої добрі речи” польсько-литовському правительству, запевняв Москву в своїх воєнних замірах і вже самому Івану закидав його пасивність „З тим королем коли брати неприязнь, то сильно, мала неприязнь — то нїчого”, писав він Івану. Заохочуючи його до походу, він обіцяв йому взяти Київ, а навіть тїшив його перспективою здобутя Волини й Кракова (червень 1492 р.) 19). Його, до річи сказавши, подражнила тодї ще нова обставина: Казимир прийняв до себе двох еміґрантів, братів Менґлї-ґерая. Щоб утворити собі операційну підставу супроти литовської Руси, Менґлї-ґерай тодї задумав собі побудувати кріпость на устю Днїпра. Ранїйше він просив на се у Казимира дозволу і навіть грошей на будову сього замка; тепер просив підмоги на те у Івана — рахував тих коштів на 133 тис. алтин. Сей замок — пізнїйший Очаків 20).

Серед сих приготовань приспіла смерть Казимира і ще більше оживила енерґію коалїції. Іван зберав ся безпосередно виступити против Литви й старав ся привести до повного розриву у Менґлї-ґерая з Олександром. Менґлї-ґерай на се не здавав ся — зносин не зривав, але обіцював неустанно пустошити литовські землї. На весну 1493 р. уложена була спільна кампанїя на Литву, і Менґлї-ґерай рушив на Київ, але сильний розлив Днїпра перепиняв сей похід. Незалежно від того дрібнїйші татарські віддїли неустанно трівожили пограничні литовські землї — київські, браславські й чернигівські; сам хан ще два рази того року „сїдав на коня” 21). Зимою 1493/4 р., як знаємо, Іван помирив ся з Олександром, але не спішив ся повідомляти про се Менґлї-ґерая, мабуть навмисно: для того він довший час не пускав від себе кримських послів і своїх до Татар не посилав, аби не довідали ся про згоду. А й повідомивши, давав до розуміння ханови, що нїчого не має против його дальших походів на Литву 22). І Менґлї-ґерай, дїйсно, не перервав їх.

На осїнь 1494 р. Татари впали на Поділє, звідти на Волинь, забрали силу здобичи й полону. Вкінцї стягнули ся польські та волинські війська і напали під Вишневцем на Татар, але ті відбили ся й вийшли зі здобичею. На другий рік повторив ся татарський набіг на Волинь, але Татари прийшли, очевидно, не в великім числї, й староста луцький кн. Гольшанський прогнав їх з під Корца. За те тяжкий удар задали татари в р. 1496 — прийшли сини Менґлї-ґерая „сo всею ордою Перекопскою”, як каже руський лїтописець, і сильно спустошили Волинь; між иньшим спалили славний Жидичинський монастир під Луцьком. Староста луцький Гольшанський, володимерський Хребтович, з кн. Острозьким і волинським боярством. замкнули ся в Ровнї й звідти безрадно дивили ся на руїну. Пробували вони виступити против Татар, але сили їх показали ся за малі. Татари приступали, спалили місто, а залога відкупила ся від них!

Зимою тогож року татарський набіг повторив ся знову: Татари „плениша усю Волынскую землю мало не до конца, и Лядскои земли немало”, і з великим полоном спокійно „возвратиша ся во свояси”. Не так пощастило їм, коли прибули на весну 1497 р. знову на Волинь, під Кремінець: при поворотї нагнав їх кн. Михайло Острозький й відібрав полон. Другий їх напад також не удав ся: їх ватаги погромлено і в київськім Полїсю і в Браславщинї. Замітною подїєю було, що під час сього нападу Татари недалеко Мозира стріли київського митрополита Макарія Чорта й убили; митрополита сього з того приводу оголошено мучеником і святим 23).

1498 р. принїс нову бурю. Нещасливий похід короля Яна-Ольбрахта на Буковину викликав пімсту з боку воєводи Стефана. Він спровадив на Польщу Турків, і ті разом з волоським військом весною 1498 р. впали в Галичину й не стрінувши нїде значнїйшого опору, страшенно спустошили її цїлу: знищили Перемишль, Ярослав, Переворськ; Львів відсидїв ся — тільки передмістя спалено. Страшна панїка розійшла ся по цїлій Польщі. Про боротьбу нїхто не думав, і турецьке військо свобідно вивело свій полон, що сучасники Поляки числять, може й не побільшаючи — на 100 тисяч. Тільки по виходї їх прибуло до Львова незначне шляхецьке військо, стягнене королем. Та що йно встигло воно розійти ся, як на Поділє й Галичину впала татарська орда, і також безкарно попустошивши, що могла, забрала ся до дому. А під зиму прибули знову великі маси Турків — 70 тисяч, як рахує сучасник, і страшно спустошили околицї Галича й Підгірє. Сей раз вправдї потерпіли вони дуже, тільки не від польського війська, а від морозів 24).