Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 103

Володарі великих новочасних держав, провідники й оборонцї культури й цивілїзації, славлені новійшими польськими істориками, автори прославлених плянів боротьби зі Сходом — не здобували ся навіть на таку боротьбу з степовими варварами, яку вели дрібні й скромні руські князї XI-XII в.!

Польське правительство по буковинськім погромі залишило всяку аґресію й тільки по страшних спустошеннях 1498 р. взяло ся до орґанїзації оборони Галицької Руси: іменовано для того начальником оборони Петра Мишковского, воєводу белзького, під власть його віддано пограничних старост, поручено в потребі скликати шляхетський похід, а на видатки дано йому львівське старіство й 1300 зол. річної платнї. Се був уряд тимчасовий — до угоди з Турками, а результати всеї сеї орґанїзациї були зовсїм нїякі: шляхта й старости того начальника не слухають; наємне військо, не дістаючи на час платнї, виходить з карности, бунтуєть ся й грабує людність; сили того війська за малі, аби від Татар оборонитись, а з шляхетським походом годї на час поспіти, й т. и. Тому сю органїзацию залишено слїдом 39).

Литовське правительство навіть і таких проб не робило. Всї його заходи властиво обмежали ся будовою, чи то відновлюваннєм зруйнованих українських замків. А поза тим тільки шукали ріжних способів уласкавити Менґлї-ґерая. Висилаючи по страшних спустошеннях 1498-1500 р. послом до Менґлї-ґерая київського воєводу Дмитра Путятича, Олександр навіть зробив таку пропозицію, що в. кн. буде платити з кождого чоловіка в землях Київській, Волинській і Подільській (Браславській) ханови річно по три деньги, аби тільки він не нападав на землї в. князївства й був його союзником на в. кн. московського! 40) Що правда, ся пропозиція до Менґлї-ґерая не дійшла, бо кн. Дмитро умер перше, нїж до Криму вибрав ся; але для Олександра й його правительства вона через те не перестає бути в високій мірі характеристичною. Зрештою дещо подібне було таки запропоноване ханови иньшим разом: в. кн. Олександр по погромі Шах-Ахмата годив ся платити кримському ханови вічну дань під делїкатнїйшою назвою „поминків” і відступити ханови ті землї, на які він претендував 41). Розумієть ся, така податливість і безрадність, як я вже сказав, в очах степового дикуна, що вмів шанувати тільки силу і оборотність, викликали легковаженнє, і вони дїйсно на завсїди закорінили в Татарах зневагу й погорду до Польсько-литовської держави, до її сил і поваги.

Супроти такої безрадности правительств, про оборону мусїли думати самі безпосередно інтересовані — людність українських земель і начальники пограничних провінций і замків. На сїм ґрунтї, під сим примусом обставин розвинуло ся українське козакованнє, а з нього сформувало ся козацтво як суспільна верства. Про се будемо говорити пізнїйше, тепер же тільки зазначимо, що перші документальні згадки про козакованнє стрічаємо слїдом по перших погромах Менґлї-ґерая; найдавнїйша до тепер звісна згадка належить до р. 1492. З 1493 р. маємо перший більший похід в стилї пізнїйших козацьких: черкаський староста, якийсь Богдан, як зве його татарська реляція, напав на Очаків, поруйнував, забрав залогу й усяку здобичу 42). Правительство сього козаковання анї думало підтримувати, навпаки бояло ся його, щоб воно не розгнівало Менґлї-ґерая. На скарги Менґлї воно поручило відшукувати заграблені річи, й т. и., а що до Очакова — то замість думати про зруйнованнє його, волїло пропонувати ханови відступного: в 1492 р. Олександр обіцяв заплатити Менґлі-ґераю кошти будови Очакова, аби вивів звідти свою залогу 43). Менґлї-ґерай, розумієть ся, на се не пристав. На другий рік по тому, став ся той Богданів напад, але правительство литовське використати його не постарало ся й нїчого не зробило, аби перешкодити Менґлї-ґераю відбудувати Очаків.

Українська народня самооборона не стрічала нї помочи нї спочутя в правительственних сферах.

Примітки

1) Папе, взагалї силкуючи ся виправдати полїтику Казимира, щоб оборонити його й витолкувати його пасивність під час кампанїї 1480 р., яка дає ще одно сьвідоцтво убожества його східнїй полїтицї, пробував обяснити сю пасивнїсть його викритєм змови князїв. Про неправдоподібність сього сказано в прим. 38. Се обясненнє также мало витолковує пасивність Казимира, як і давнїйше толкованнє — що його спаралїзувала діверсія Кримцїв.

2) Воскрес. II c. 205-7; вибірки з иньших лїтописей у Карамзїна VI c. 91-9, їх доповнює і упорядковує Папе ор. c. Записки Воскресен. л. під р. 1481 про напад Менґлї на Поділє — очевидний дублєт до звістки під р. 1480 (c. 206).

3) Документи зносин Казимира з Ахматовичами, в текстах і реґестах, у Пулаского під ч. 17 і 22. Папе доводить, що Казимир відновив свої зносини з Ахматовичами тільки в 1483 р. (c. 86). Але не легко припустити, щоб Іван дурив Менґлї-ґерая, вказуючи на зносини Казимира з Ахматовичами, коли їх не було в дїйсности. В московських актах найранїйшу згадку про зносини Казимира з Ахматовичами маємо в інструкції з марта 1482 р. — Памятники (Сборникъ ист. общ. т. 41) с. 29, потім про послів Казимира в Золотій ордї ibid. c. 43.

4) Про напади Ахматовичів на Менґлї-ґерая — Воскрес. II c. 216. Чи належать сюди й турецько-татарські звістки, наведені у Смірнова с. 290-2, чи може говорять вони, як сам Смірнов думає, про боротьбу з Ахматовими синами, що йшла зимою 1490 р. трудно сказати; про ту пізнїйшу боротьбу див. Памятники с. 105, III.

5) Памятники с. 33.

6) Памятники с. 34 і буля папська — уривок у Папе с. 90; лїтописи: 2 Софійська c. 234., Воскрес. II с. 215, Никон. VIII с. 118, Супрасл. с. 129 і 147 і виписка з лїтописи у Карамзїна VI прим. 268. Monum. Poloniae III c. 236. Пізнїйші згадки в наданню Жиґимонта 1511 р., наведенім у Бонєцкого Poczet rodow c. 20) і записка в печерськім помяннику — Чтенія київські VI c. 1-2. Докладну дату погрому дає Супрасльська лїтопись 1483 р. індикта 1, 1 вересня, по нашому численню се дасть 1/IX. 1482 р. В Воскресенській рік 1484 — очевидно хибний, бо в московській інструкциї 1483 р. (19/III) можна виразно вичитати, що писана вона по київськім погромі („и ты какъ молвилъ свое крЂпкое слово, по тому то дЂло и полнишь... а съ королемъ бы еси не кончивалъ” — Памятн. с. 35). Підношу се тому, що хоч уже Карамзїн вивів правдиву дату, в деяких новійших польських працях фіґурувала дата 1483 р., що має свій початок в похибцї Даниловичевого Скарбця (ч. 2028): нпр. у Пулаского ор. c. c. 25, Вольфа Senatorowie с. 19, Бонєцкого ор. c. c. 21.

7) Записка київської депутації до вел. князя коло р. 1520 — Zrozdla dziejowe Грабовского і Пшездєцкого II c. 120.

8) Уривок з булї у Папе 1. с.

9) Пулаский ч. 4 (з фальшивою датою). Реєстр актів до зносин Казимира з Менґлї-ґераєм з сих років (1483-5) у Папе с. 96.

10) Памятники c. 50; про Казимира зрештою майже в кождім посольстві — ibid. а. 9, 10, 13, 14, 15, 17 й т. и.

11) Codex epist. III ч. 322, Monumenta Poloniae hist. III c. 238, Ваповский (Scriptores rerum polonicarum, II) c. 5-7, Scriptores rerum pruss. IV c. 766. Кілька документальних вказівок про пляни походу на Волощину у Папе ор. c. c. 221-2.

12) Див. Памятники с. 53.

13) Про його заходи див. Памятники с. 53, 108.

14) Codex. epist. III ч. 329.

15) Про сю експедицію Ольбрахта Мєховський IV гл. 64, Scriptores rerum pruss. IV с. 766, пор. Helcel Starod. prawa polskiego pomniki II ч. 43-60, Prochaska Materialy archiwalne ч. 210, деякі подробицї з невиданих джерел у Папе c. 225-6.

16) Codex. epist. І 2 ч. 250 і III ч. 357, Scriptores rerum pruss. l. c. Папе відкидає сю звістку про Київ, вважаючи її відгомоном погрому 1482 р. бо инакше, мовляв, ми б про се знали з иньших джерел (c. 226). Але на повноту иньших джерел нїяк не можна так дуже покладати ся, особливо коли в 1489 р. спалено тільки місто київське, а замок лишив ся.

17) Scriptores rerum prus. IV c. 781, Супрасльська л. с. 139, Monum. Poloniae III c. 239, Codex epist. III ч. 368.

18) Про повстаннє Мухи і претендента на „Русь” Андрія Барула див. в т. VI гл. 3 (с. 243, 270).