Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 109

Тодї литовські стани, устами панів-рад дали їм дуже рішучу відправу. В своїй відповіди, зложеній на руки короля і недавно в цїлости віднайденій 17), заявляють пани-рада, що стани в. кн. Литовського, застановивши ся над справою унїї, рішучо не згоджують ся на таку унїю, якої жадають Поляки — себ то інкорпорацію, влученнє в. кн. Литовського в польську Корону 18). Що до справи оборони против Турків, то вони нїчого більше не можуть зробити, окрім того, що ухвалили на соймі 1544 р. На пограничний сойм з польськими станами зїздити ся вони не мають чого, бо всї справи полагодили вже на нинїшнім соймі. Взагалї на такі сойми не пристають і сподівають ся, що король їм не схоче причиняти видатків тяганиною на такі зїзди.

Відповідь, як бачимо, дуже рішуча, а додати треба, що супроти змагання польської шляхти доконче втягнути в унїонні пересправи безпосередно литовську шляхту, пани-рада особливий натиск клали на неприхильність до унїї як раз литовської шляхти. З польського боку се зовсїм виразно було зазначене в жаданню, поставленім на остатнїм соймі, аби на спільний сойм прибули посли від повітової литовської шляхти. Отже окрім спільної відповіди литовських станів, наведеної вище, відпоручники литовської шляхти осібно заявили королю prozbi у wolia swa w they tho rzeczy, в тімже дусї, що й відмова панів-ради, щоб розсїяти всякі надїї польської шляхти на поміч з боку шляхти литовської. Шляхта литовська не була ще на стільки сильна й полїтично дозріла, аби виломити ся з під впливу маґнатів і піти на зустріч покликам польскої шляхти, і вчинила волю своїх панів. Польським послам треба було ще потерпіти.

Немила ся відповідь литовських станів, як і взагалї справа унїї не була, видко, зовсїм трактована на найблизшім короннім соймі (на початку 1552 р. 19). Так можна здогадувати ся майже певно з того, що король, як знаємо з дневнику і його листу до Мик. Радивила 20 тільки на соймі 1553 р. росповів свою подоріж на Литву й відповідь литовських панів. Не було з чим спішити ся, щоб похвалитись, зрештою увагу польської посольської палати на соймі 1552 р. захопила горяча справа церковного суду над єретиками.

За те на соймі 1553 р. унїя була предметом дуже живої діскусії. Оден з проводирів шляхецької опозиції краківський посол Єронїм Осолїньский, закидаючи від посольської палати королеви ріжні упущення, між иньшим закинув і те, що король досї не скликав спільного сойму, з литовськими й иньшими послами й сенаторами. В відповідь на се король оповів про свої переговори з станами в. кн. Литовського, в своїм представленню даючи можливо мягку форму їх рішучій відмові. Стани в. кн. Литовського, казав він, прихильно (!) прийняли його пропозиції 21) й ухвалили взяти участь в боротьбі Польщі з Турками (тут король повторив, як щось нове, ухвалу 1544 р.). „А що дотикає права, то з огляду що воно ріжнить ся від польського й инакшу має практику, трудно б прийшло злучатись, бо й вони не призвичаєні до вашого, й ви не пристали б на їх право; тому мусить зістатись так як бувало” 22).

Таке поясненнє не могло, розумієть ся, задоволити польських унїонистів, і другий проводир посольської палати Мик. Сєнїцкий, розтягаючи на унїю загальний оклик executio iurium, заявив, що помічю від Литви в справах оборони задоволити ся не можна. Має бути переведена унїя в значінню інкорпорації. А спільні сойми признає ”статут” (тут розуміти треба мабуть акт 1501 р.) — отже вимовляти ся від них Литва не може.

Неясні взагалї вислови сього оратора звучать як відгомін перехованої для нас промови Осолїньского, держаної під час сього сойму в посольськім колї 23). Застановляючись над справою оборони від Турків, Осолїньский доводив в сїй промові, що аби мати сильне військо (дешевим коштом, розумієть ся), треба перевести наперед унїю з Литвою. Він виступав против погляду, що унїї від Литви вимагати не можна, і уложеннє її залежить від доброї волї короля яко дїдичного володаря Литви 24). Осолїньский доводив, що унїя уже єсть: землї в. кн. Литовського інкорпоровані Польщі ще за Ягайла й Витовта, за загальною згодою 25), і се було вкінцї потверджено за Олександра (1501 р.). Всї ті постанови унїї були in usu, і тільки за Жиґимонта Старого вийшли з уживання, тільки через те, що Жиґимонт, і тепер його син не хотїли зложити спільного сойму — тільки його й бракує для переведення унїї, і тому треба конче просити у короля такого сойму.

Ся промова інтересна, бо показує, як довга застоя в справі унїї притемнила її в памяти польської шляхти, перервала її традицію, так що тепер шляхта її розпочинала ab ovo. При тім як одні зовсїм забули про „історичні права” Польщі й цїлу справу віддавали інїціативі короля, так знов иньші, як Осолїньский, з букви актів приходили до хибного виводу, що постанови тих актів були in usu цїлий час, аж до Жиґимонта Старого. Заходами найбільше загорілих унїонистів, як сей Осолїньский, відсьвіжувано в памяти суспільности давнїйші унїонні акти, й угольним каменем сеї історичної арґументациї стає акт 1501 р.: його Осолїньский ширив між послами для обзнайомлення з справою унїї. Пізнїйше важну прислугу унїонистам зробила хронїка Кромера (перше виданнє 1555, друге 1558 р.), де справі унїї дано дуже богато місця, обставлено її цитатами з актів і представлено як можна користнїйше для інкорпораційних змагань.

Завдяки тому всьому польські полїтики незадовго узброїлись тяжкою артілєрією історичних документів, а заразом й історичних рекрімінацій на Литвинів. З сього погляду цїкава одна анонїмна промова (може бути, тогож таки Осолїньского), де історія унїї, досить докладна 26), зведена на ряд закидів Литві не тільки в недодержанню унїї, але і в учинках против Поляків: Литвини намовили Казимира не потверджувати коронних прав, відірвали від Польщі Луцьк, Ломази й ин. міста, наводили Татар на Польщу, й т. и. 27). Такі обвинувачення через їх повторюваннє з часом мусїли дуже сильно впливати на аґресивність польських унїонистів супроти Литви.

Під час сойму 1553 р. се ще, як кажу, було тільки в початках. Як ті, против котрих арґументував Осолїньский — що складали цїлу справу унїї на ласку короля, так і сам король — не підозрівали нїяких прав силою тягнути Литву до унїї. На виводи Сєнїцкого король з роздражненнєм відповів, що він не береть ся відгадувати змісту його неясних вимог що до унїї (Сєнїцкий, як я зазначив, дїйсно говорив дуже неясно). Що міг він, король, зробити з станами вел. князя Литовського, то зробив, і більшого не підіймаєть ся. Спільного сойму скликати не може, бо не може станам вел. князївства наказати; а щоб згодились вони самі, того не сподїєть ся. Хиба що польські стани попробують самі через своїх послів намовити литовські стани до такого спільного сойму.

Супроти такої неохоти короля радикальнїйша частина послів вернула ся до проєкту 1548 р. — спинити все, поки король не виконає своїх обовязків. Але більшість посольської палати не прийняла сеї проґрами, і після того як меньшість (15 послів) під проводом Осолїньского зробила сецесію з сойму, більшість вела наради дальше в більш уміркованім тонї. З огляду на вияснення короля в справі спільного сойму посли при закінченню сойму тільки просили короля ”пильно”, аби найблизший сойм скликано до Парчова, а разом з тим сойм литовський до сусїднїх Войниць, аби їм лекше було переговорюватись. Король відмовив і того, кажучи, що не може кликати литовські стани під Войницї, бо в. князївство — „то теж держава наша, має свої свободи, права й вільности, ми на них їм присягали й їх ламати, боронь Боже, не годить ся”. Сойм, заповів король, буде скликаний у Вильнї, а Поляки можуть вислати туди своїх послів, одного з поміж сенаторів, другого з поміж послів. Або нехай вишлють на Литву лист від сойму, запрошуючи до такого соймовання в Парчові й під Войницями, і тодї буде видко 28). Посли на то пристали — так описував се сам король в листї до свого повірника Миколая Радивила 29).

Відповідно до того король скликав на другий рік коронний сойм до Люблина, але таке незвичайне, пограничне місце не подобало ся самим послам: мало хто з них приїхав, і сойм зійшов на нїчим 30). На сойм 1555 р., скликаний відповідно до бажаня станів у Пйотркові, були, здаєть ся, закликані й стани в. кн. Литовського; але вони відповіли, що не можуть прибути через „пильні справи й потреби” (мали то бути напружені відносини з Москвою) 31). Польські посли хотїли ввести в конституції соймові постанову, що найблизший сойм мусить бути зложений з участию Литви, і на нїм переведена унїя та соmmunіа consilia de соmmunibus malis, але конституція ся не була прийнята. Та король обіцяв, що за рік скличе сойм і на нього закличе литовські й пруські стани. Для заохоти литовських станів посольська палата обіцяла, що на сїм соймі вона ухвалить і поміч Литві на Москву 32).