Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 106

Та грізна московська війна, що розпочала ся з кінцем 1513 р., облога Смоленська, брак всякого приготовання до відпору у Литви, все се змусило литовських панів з початком 1513 р. звернути ся до польських панів з прошеннєм, аби пустили до них короля, що вже довгий час пробував в Польщі, і аби вчинили їм „братську поміч”. Се дало польським сенаторам пожадану нагоду заговорити знову про унїю. Вони підносили, що унїя потрібна для успішної оборони, і „рицарство Польської корони дуже на то уважає, що та добра й славна річ не приходить до кінця між Короною й вел. князївством”, та висловляли надію, що литовські пани тепер уже справою унїї займуть ся 9).

Так повторяли ся обставини з часів московської війни за в. кн. Олександра, коли польські сенатори казали литовським, щоб без унїї не рахували на якусь поміч з Польщі. Але литовські пани показували й тепер не меньше завзятє на сїй точцї, як і за Олександрових часів, і не хотїли куповати польської помочи цїною унїї. Зрештою давнїйший досьвід навчив їх, що нїяких реальних благодатей їм нема чого чекати від унїї: нїякої позитивної помочи з Польщі вона їм не приносила. Тому в відповіди на той польський меморіал литовські пани, пригадуючи, як стани в. кн. Литовського бували помічні Коронї „своими перьсунами”, просять вчинити їм „помоцъ безумешканую безъ жадноє вымовы”, а справу унїї в таких воєнних обставинах не вважають можливим трактувати. „Але коли будет того час а покой, ихъ милость (литовські пани), порозумене земши с княжати и паняты и з землями, которыи суть привлащоны ку в. князству Литовскому, хочють з вашою милостью тыхъ записовъ и слушного зраженя вчинити и потвердити, какъ бы было на обе стороне ровно безъ пониженя чти обоихъ паньствъ, какъ коруны Полскоє, такъ великого князьства Литовского” 10).

По такій рішучій відповіди литовських панів польські сенатори мусїли зміркувати, що годї їм далї чогось добиватись. Вони відповіли сухо й холодно, що замір литовських панів — в спокійнїйшім часі упорядкувати справу унїї, вони похваляють і сподївають ся, що тїснїйше сполученнє обох держав зробить пострах на їх ворогів. В надїї, що унїя буде дїйсно переведена, вони дають до роспорядження короля свобідні наємні сили, які є в Польщі, а на випадок як би король був у крайнїй потребі, богато сенаторів і шляхти заявили готовість служити йому „своими парсунами”. Литовським панам вони обіцюють показувати всяку жичливість по своїй братнїй любови (оmnem benevolentiam pro suo affectu fraterno) 11). Инакше сказавши Поляки відповіли знову таки, що коли що зроблять, то тільки для особи короля, а литовські пани, поки унїї не переведуть, від них реальної помочи нехай не надїють ся.

Литовські пани прийняли се до відомости, але таки з становища свого не зступили. Навіть найбільший удар, який зазнали вони за цїле столїтє — утрата Смоленська, не зломила їх упору й не привела до переговорів про унїю. Але треба запримітити, що й польські сенатори не попробували, скільки знаємо, використати се тяжке становище в. кн. Литовського й не зачинали про унїю. Чи не мали духу використовувати таке нещастє, чи може скорше — стративши по стількох нещасливих пробах надїю вимогти щось від литовських панів для унїї під натиском обставин, не хотїли більше компромітувати себе даремними пропозиціями. Литовські пани з свого боку також як забиті мовчали про унїю, і таким чином справа ся, по тих пробах польських, на довший час затихає. Обидві держави зістають ся тільки в персональнім звязку, й навіть спільна акція їх супроти заграничних ворогів, що мала місце від часу до часу, не мала в собі нїчого постійного або орґанїзованого.

Такий стан річей — повну окремішність в. князївства Литовського, використав Жиґимонт для того, аби забезпечити свому сину литовський престіл, а з ним і польську корону по собі. Як довідуємо ся з меморіалу одного з головних участників сеї справи, виленського воєводи Ольбр. Гаштовта, інїціаторкою її була королева Бона, що від самого майже уродження свого одинака неустанно кували йому ріжні шанси на будуще. Через своїх повірників вона поручила Гаштовтови — найбільш впливовому тодї з литовських маґнатів, зайняти ся сею справою, і той зачав обробляти в сїм напрямі литовську маґнатерію, а й король, взагалї тяжкий і не підприємчивий, по словам Гаштовта — дїяльнїйше й сьміливійше зайняв ся сим проєктом, коли почув його від Гаштовта 12). Опозиції з боку литовських панів сьому проєктови з рештою не було чого сподївати ся, й робота Гаштовта не мусїла бути тяжка. Проєкт Бони додав їм добру нагоду ще раз заманїфестувати полїтичну окремішність і самостійність вел. князївства Литовського, а інїціатива, яку мав взяти на себе на зверх сам Жиґимонт, мала характер офіціального признання сеї окремішности й самостійности з боку вел. князя і короля. На виленськім соймі 1522 р. він офіціально просив зібраних прелатів, князїв і земян, щоб вони на випадок його смерти, при малолїтности його сина (що родив ся 1520 р.), не шукали собі иньшого володаря окрім сього його сина, Жиґимонта-Авґуста. Присутні, як доносив Жиґимонт жінцї, однодушно згодили ся на се й зложили присягу, що володарем собі візьмуть Жиґимонтового сина, а кождого сїй постанові противного уважати муть ворогом вітчини. Як довідуємо ся з записки Гаштовта, опозиція одначе була, і зробили її Русини. Кн. Острозький з иньшими руським маґнатами, своїми однодумцями, на засїданню ради на колїнах просив Жиґимонта, аби відступив від свого пляну; але Жиґимонт, мовляв, різкою заміткою закрив йому рота, і опозиція затихла. Гаштовт толкує її тим, що кн. Острозький ішов дорогою Глинського і задумував собі захопити великокняжий стіл 13). Але се, розумієть ся, була байка 14), і сам Гаштовт дає можність дорозумівати ся властивих причин: було то суперництво Острозьких і Радивилів з Гаштовтами. Вважали одначе потрібним зробити якусь приємність старому князеви, й на тім же соймі в. кн. надав йому троцьке воєводство (спорожнене з переходом Гаштовта на виленське) і перше місце в радї, хоч і з усякими застереженнями, що такий виїмок для схизматика робить ся не в прецедент, а зовсїм виїмково 15).

Зійшовши ся раз в своїх заходах коло забезпечення окремішности вел. князївства з династичними плянами королївської пари, і особливо королеви, литовські верховоди старали ся й далї використати їх в інтересах скріплення тої окремішности. Коли в 1526 р. на Литві розійшла ся поголоска, що папа хоче післати корону в. князю московському, стани в. князївства в тайнім посольстві до Жиґимонта звертали його увагу на неприхильність до них Поляків. Мовляв, вони в своїм часї не пускали корони Витовту, як її посилав йому „отецъ святый папежъ и цесаръ хрестіяньскій”, уважаючи на славні вчинки Витовта, „а къ тому на зацность панства того вашоє милости в. кн. Литовского”, тепер же свобідно пропускають папського лєґата з короною московському князю. З того, кажуть вони, показуєть ся властива полїтика польських панів, — що вони хочуть, аби в. князївство Литовське „было въ пониженью, а жебы втЂлено имъ въ КорунЂ, о штожъ ся они давно працують, хотячи дЂдитство вашоє милости привлащити ту — къ князству коруны ПольскоЂ”. Стани в. князївства просять Жиґимонта, аби він противив ся сим інкорпораційним змаганням Поляків, бо і для його потомків буде завжди лїпше й користнїйше, коли в. князївство буде „подъ особнымъ тытуломъ и правомъ отъ коруны ПольскоЂ”, як ся осібність уже й придала ся для Жиґимонта-Авґуста: пани-рада в. князївства „з добровольством и охотнЂ” признали його своїм в. князем і зложили йому присягу, а польські пани й досї того не хочуть вчинити. Як би в. кн. Литовське було інкорпороване Польщі, то воно не могло б зробити такої прислуги Жиґимонтовому сину. Щоб запобігти польським плянам інкорпорації, було б дуже добре дати титул королївства вел. князївству Литовському і коронувати Жиґимонта-Авґуста литовським королем: інкорпорація тодї стала б неможлива, „бо коруна въ коруну втЂлена быти не може”. Тодї б і „панове Поляцы не мЂли тоє жадости, аби тоє паньство вашое милости отчизноє (в. кн. Литовське) было унижено и привлащено къ нимъ, але ровноє братство и пріязнь стала бы зъ одного напротивъ кождому непріятелеви”. Супроти того пани-рада просять короля, аби він наказав польським сенаторам видати Жиґимонту-Авґусту Витовтову корону, що вони були перехопили, аби його коронувати ще за житя батька литовським королем. Колиж би польські сенатори не дали тої корони, в такім разї пани-рада просять короля удати ся до папи й цїсаря та прохати, аби вони прислали нову корону для королевича. Пани-рада не пожалують потрібних на то видатків і сподївають ся, що коли папа заявив охоту дати корону тому „отщепеньцови костела святого римского — Москвитинови”, то ще скорше дасть її королевичу, „за важныи и знаменитыи учинки вашоє милости и предковъ вашоє милости, в. князей литовскихъ, которыи тую землю къ вЂрЂ хрестіяньской направили и вставичнЂ ся напротивку непріятелемь вЂры святоЂ застановляли” 16).