Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 88

Не вважаючи на всї старання, Глинському не удало ся придбати прихильности Жиґимонта. Той відібрав йому маршалківський уряд, толкуючись тим, що того уряду не можна було йому надати за житя Остиковича; відібрав і держави, а брата його Івана перенїс на низше ранґою воєводство новгородське. Заберезинский побачив відповідний час відплатити ся Глинському й обвинуватив його в державній зрадї та в стараннях здобути великокняжий стіл. Глинський жадав суду в сїй справі, кликав Заберезинского до поєдинку — дарма. Жиґимонт протягав, відкладоючи суд з часу на час. Даремно Глинський удавав ся по протекцію і до Менґлї-ґерая, з котрим стояв у давнїх і близьких зносинах, і до Жиґимонтового брата Володислава, короля угорського — їх прошення у Жиґимонта нїчого не помагали. Переконавши ся в сторонничости в. князя, Глинський рішив ся перейти на иньшу дорогу. Герберштайн вкладає йому в уста таку грізьбу, коли він відїздив з великокняжого двору, весною 1507 р.: „підійму ся ж я такої справи, що й тобі, королю й минї потім буде її жаль!” 12).

Відїхавши в свої Туровські маєтности, починає тут Глинський орґанїзувати повстаннє і входить в порозуміннє з Москвою й Кримом. В. кн. московський, пишучи до в. кн. Олени лїтом 1507 р. (червень), у відповідь на якусь згадку про зносини з ним Глинського, казав, що до нього присилав „бити челомъ” не сам тільки Глинський, але й богато руських князїв і людей гречеської віри, скаржачи ся, що на них прийшла ,,нужа велика о греческомъ законЂ” — приневолюють їх до латинства, тож вони „били чолом” московському князю — „чтобы намъ пожаловати ихъ, за нихъ стати и боронити ихъ” 13). Не ясно, чи тут іде мова про одномишленників Глинського, чи про посольства в Москву руських князїв і бояр анальоґічні з тими, які ми знаємо в попереднїх лїтах. В кождім разі зносини Глинського з вел. князем московським були вже розпочатї — і гаслом виставлено інтереси православної віри. Небезпека православним від литовського правительства служила Глинському і аґітаційним мотивом для ширших мас вел. кн. Литовського. Припадком довідуємо ся, що Глинський в Новгородку, „созвавши многих людей”, казав їм, що підняв повстаннє з огляду на релїґію: мовляв йому казав якийсь Колонтай, зі слів маршалка Сопіги, що на найблизшім соймі в Вильнї, ”о громницях”, будуть Русинів силоміць хрестити ”в лядську віру”, а хто б не схотїв, того будуть стинати 14).

Орґанїзація конспірації припадає очевидно на лїто 1507 р. 15), але про неї ми нїчого близше не знаємо. З пізнїйшого бачимо тільки, що головними участниками її були свояки Глинського, особливо брат Василь, староста берестейський 16).

На осїнь 1507 р. вел. кн. московський вислав своє військо на литовські землї. Похід його не мав особливого значіння, і моськовське військо слїдом відступило, але для Глинського сей похід був сіґналом до відкритого виступлення. Коли Жиґимонт слїдом виїхав з Литви до Кракова, Глинський напав з своїми людьми в ночи під 2 лютого на двір свого ворога Заберезинского під Городном, вхопив його й казав забити. Се було початком повстання. В Новгородку, як оповідає Гаштовт, була нарада Глинського з його партизанами і там рішено було спробувати захопити Вильну і в нїй скарб великого князївства, але литовські пани встигли вже обсадити Вильну, і сей плян прийшло ся закинути 17). Попробувано ще наглим нападом вихопити з ковенського замку увязненого там хана Золотої орди Ших-Ахмата, Менґлї-ґераєвого ворога: очевидно Глинський хотїв мати його в своїх руках з огляду на Менґлї-ґерая, аби змусити його до помочи 18). Але ковенська залога оборонилась. Так почало ся повстаннє 19).

Який властиво плян мав Глинський, лишаєть ся не зовсїм ясним. Ваповский каже, що він оголосив себе вел. князем 20). В сучасній кореспонденції ми, що правда, не знаходимо про се нїякої згадки, але сього не вистане, аби відкинути сю звістку. Звести поступованнє Глинського до самого бажання пімсти трудно, так само тяжко обмежати його до пляну — відірвати пограничні землї від Литви й прилучити їх до Москви. Театр повстанських заходів вказує на зовсїм иньші пляни. Скорше й тут, як при змові 1481 р., треба припустити у повстанцїв надїю за помічю Москви й Татар здобути собі власть — коли не над цїлим вел. князївством, то принаймнї над його руськими землями, хоч би й під зверхністю вел. князя московського. Але брак відомостей не позволяв нам близше сього прослїдити.

Глинський почав ширити повстаннє з своєї Туровщини в лютім 1508 року. Сусїднїй Мозир піддав ся йому, й як оповідає Ваповский, тутешнї Русини „показували йому божеські почести, наче володареви: православне духовенство й монахи вийшли йому на зустріч зі сьвятощами”. Потім він попробував приєднати або здобути Слуцьк — замок Олельковичів. Близький до Олельковичів Стрийковский се толкує так, що Глинський сватав ся до тодїшньої властительки Слуцька, вдови кн. Семена Михайловича, аби з її рукою дістати скарби Олельковичів і дїдичні права на Київщину. Скільки тут дїйсної правди, се друге дїло 21). Але здобути Слуцька Глинському не удало ся, так само не піддав ся й Минськ, лише кілька другорядних міст на Білій Руси.

Брат Глинського Василь разом з тим орудував в Київщинї — обложив Житомир і Овруч. Стрийковский оповідає, що Василь Глинський „намовляв руську шляхту й бояр, аби добровільно пристали до його брата, що постановив — і в тім йому поможе Бог, що на те його подвигнув! — відібрати в. князївство з рук Литви й вернути Руси, як перед тим бувало з поконвіку, та відновити Київську державу; тими обіцянками він звів дуже багато київських бояр, так що декотрі йому й присягали”. Але значнїйших успіхів повстаннє не мало й тут; навіть Овруча й Житомира, видно, здобути не удало ся.

Головну вагу Глинський покладав на поміч заграничну. В. кн. Василь дїйсно прислав до нього в Мозир свого дядька Ґубу-Моклокова, і тут стала ся якась близше нам незвісна умова між ними. Жиґимонт писав Менґлї-ґераєви, що Глинський зложив московському князеви служебну присягу й обіцяв здобути йому „Київ і иньші граничні замки”. Можна прийняти на певно, що московський князь приобіцяв Глинському свою поміч, і він дїйсно прислав йому якесь військо, але видно — досить невелике 22). Воно брало участь в походах Глинського на Білій Руси, де він нищив те, чого не надїяв ся здобути, роспускаючи свої ватаги аж в околицї Вильна. Але для якихось важнїйших кроків сили його були за слабі. Головне московське військо, вислане на весну, мало йти двома дорогами — одно на Смоленську землю, друге на Полоцьку, отже зовсїм в иньші, інтересні для Москви землї, де повстання не було. До того ще воно й не спішило ся, і Глинський даремно просив в. кн. Василя наказати своїм воєводам, „аби на одному мЂстцу безь потребы не лежали”, та використали принагідний час, поки ще Литва була безборонною. В. кн. Василь не показав потрібної енерґії, щоб піддержати Глинського, й відповідний час був опущений.

Не удало ся Глинському подвигнути й Менґлї-ґерая, що уложивши перед тим перемирє з Литвою, не рішав ся на якийсь відкритий виступ. З свого боку Жиґимонт просив його напасти на московську Сїверщину; Менґлї натомість казав, що вишле військо в Київщину, — мовляв боронити її від Москви; в дїйсности, мабуть, се татарське військо посилало ся з тим, аби стати по тій сторонї, яка буде мати більше щастя. Але поки се татарське військо вибрало ся, справа Глинського була програна 23).

Жиґимонт від кінця 1507 р. був у Кракові. Коли прийшли вісти про повстаннє, він з одного боку старав ся дипльоматичною дорогою ослабити Глинського — в Москві і в Кримській ордї, а заразом почав ладити військо. На Литву він, видно, не покладав ся: мабуть не здавав собі справи, як глубоко захопило її повстаннє. З кінцем цьвітня він вислав 5.000 кінноти під проводом люблинського воєводи Фірлея на Берестє, а в перших днях мая рушив за ним слїдом з своїм двірським полком. Сей прихід в. князя з військом вплинув від разу на ослабленнє повстання. В Новгородку до Жиґимонта прилучило ся литовське військо під проводом гетьмана Конст. Острозького, і вони разом рушили на Глинського. Той покинувши облогу Минська, відступив до московського війська, що стало над Днїпром під Оршею. Коли зблизило ся польсько-литовське військо, московські воєводи з Глинським відступили за Днїпро, але Жиґимонтове військо пішло за ними, розбило за Днїпром, і змусило до утечі, Глинський разом з своїми одномишленниками утїк до Москви (липень 1508 р.) 24).