Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 89

Тим властиво повстаннє й скінчило ся. В жовтнї (1508) уложено між Москвою й Литвою вічну угоду. Москва зрікла ся претензій на руські землї в. кн. Литовського (спеціально вичислені тут місця, що були театром повстання: Овруч, Житомир, Туров, Мозирь і т. и.); Жиґимонт признав право свобідного виходу до Москви сторонникам Глинського 25). Тодї окрім його роду еміґрувало кілька княжих і панських родин — кн. Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі, й т. и. По їх виходї роспочали ся в вел. князївстві слїдства про участь в повстанню 26). Цїлий ряд визначних аристократів арештовано з початком 1509 р. по ратифікації московської згоди. Між ними були воєвода новгородський Ольбрахт Гаштовт, великокняжий конюший Мартин Хребтович — шваґер Глинського, його брат Федько, підскарбій вел. князївства, маршалок Олександр Ходкевич і и. Їх тримали до весни 1511 р. В якій мірі дїйсно були вони скомпромітовані, годї сказати 27).

Епільоґом повстання була московська війна, роспочата 1511р. — вона таки, здаєть ся, стала ся не без впливу Глинського. Метою її був Смоленськ, і Герберштайн каже, що Василь прирік, як би удало ся Смоленськ здобути, віддати його Глинському. По тих походах Москві в 1514 р. удало ся дїйсно здобути Смоленськ, і задержати в своїх руках, не вважаючи на страшну катастрофу московського війська під Оршею, де побив його тогож року (1514) Константин Острозький. Але Глинський Смоленська не дістав.

Ся невірність московського князя так роздражнила Глинського, що він розпочав зносини з Жиґимонтом. Але в Москві про се довідали ся, арештовали Глинського й засудили на смерть. Його спасла тільки заява, що він хоче назад вернути ся на православну віру. Але з вязницї його таки не випустили. Не помогло й посольство цїсаря Максимілїяна 1517 р., що уступав ся за своїм вихованцем і просив віддати йому Глинського, аби міг його придати свому внукови Каролеви — в. кн. московський Глинського не пустив 28). Аж щаслива пригода вивела Глинського з вязницї: в. князь Василь закохав ся в його братаницї Оленї (доньцї кн. Василя) і з нею оженив ся (1527 р.).

Нові перспективи відкрили ся тепер перед Глинським. По смерти в. кн. Василя (1530 р.) за часів реґенства своєї братанницї, Глинський грав першу ролю в управі. Але скінчив він житє таки в вязницї. Його впливове становище викликало інтриґу з боку фаворита Олени кн. Овчини-Оболенського. Глинському закинули, що він отруїв вел. князя Василя (якась лиха доля тяжіла над ним з тими обвинуваченнями!). В серпнї 1534 р. його арештовано й всаджено до тоїж вязницї, де він сидїв давнїйше, і по кількох тижнях (15/IX) там він і умер 29).

Повстаннє Глинського, як я вже сказав, було остатньою конвульзією українсько-білоруської аристократії в вел. князївстві Литовськім. Що се повстаннє мало національний характер, що метою його було — видвигнути руський елємент на перший плян, се виразно вказують джерела. Але з них же видко, як слабкий був сей рух: він мав характер скорше фамілїйної справи, ніж народньої. Звістки про еміґрантів показують, як мало було замішаних людей в се повстаннє. Та й то се люде з родів меньших, другорядних; з властивої руської аристократії нема там нїкого, хиба між арештованими в 1509 р., і то не богато. Що в ширших масах сей рух не знайшов відгомону, про се й казати нема що. Була се панська справа, як і попереднї повстання й конспірації. Розумієть ся, як би вел. князь московський взяв більш енерґічну участь, як би Менґлї-ґерай прислав був своє військо завчасу, такого фіаско Глинський би не мав. Але факт, що в самім вел. князївстві він не знаходив сильного опертя, зістаєть ся фактом. Глинський головно рахував на заграничні держави.

Показало ся, що недобитки руських княжих і панських родів помирили ся з своєю другорядною ролею в вел. князївстві й не мали анї відваги анї енерґії бороти ся з литовською аристократією: піввікове панованнє литовських родів не минуло дурно. В дальшім сей процес мусїв розвивати ся в тім же напрямі. Литовська аристократія, держачи керму в своїх руках і маючи опертє в великих князях, що тримали з нею, як близшою по вірі та більше льояльною, — зміцняла далї своє становище й перевагу. Руська — тратила свої впливи ще більше й переставала творити навіть якусь одноцїльну полїтичну ґрупу.

Галицьке боярство упустило з рук національну справу з Казимировим походом 1349 р., в серединї XIV в., і перестало від тодї бути полїтичною силою. Руська аристократія вел. князївства зробила теж, можна сказати — уже з упадком Свитригайла, 1439 р. Такі факти як змова 1481 р. й повстаннє Глинського — були тільки безнадїйними конвульзіями. Характерно, що Волинь — ся княжо-панська українсько-руська земля par excellence, не бере участи анї в конспірації 1481 р., анї в повстанню 1507 р.: тутешня аристократія жила своїм осібним житєм, задоволена і з того, що полишала їй литовська олїґархія. І коли не бракувало з обох боків недоброго настрою 30): глухої злоби з сторони руської за упослїдженнє і пониженнє своє в державі, що на зверх далї носила ще прикмети руської стихії (в мові, письмі, культурі), а підозрінь і ворожнечі, наслїдком тих підозрінь з боку литовсько-католицького — то не було нї сил нї енерґії, щоб проявити своє невдоволеннє побідженим, анї серіознїйших поводів, щоб заманїфестувати свою силу й перевагу панам держави, її beati possidentes.

Руську національну справу в Польсько-литовській державі мали двигнути нові суспільні елєменти. Але тодї, коли догорала руська панська фронда, про них ще не було й передчутя.

Примітки

1) Лїтературу див. в прим. 39.

2) В Полтавщинї є два Глинськи, оден на Сулї (місто), друге на Ворсклї (село); супроти того як описують ся маєтности Глинських (Дворцовые разряды II c. 900), треба думати тут про Глинськ на Ворсклї.

3) Про рід Глинських: Родословная книга — Временникъ моск. общества исторіи и древностей Х с. 84, Дворцовые разряды II с. 900.

4) Децій — вид. Чермака с. 22-3, відси характеристику Глинського повторяє Ґурский — Acta Tomiciana I c. 15. Ваповский c. 54. Кромер вид. Туровського c. 1362. Стрийковский II с. 322 — Бєльский вид. Туровского с. 922.

5) Сборникъ истор. общества XXXV c. 544-6, Герберштайн вид. Старчевского (Historiae rutenicae scriptores exteri saec. I c. 72, 73).

6) Тому пізнїйші хронїсти — Ґурский, Стрийковский, Бєльский — звуть його „чоловіком грецької віри”, хоч він був католик.

7) Між причинами ненависти до Глинського литовських панів Гурский наводить таку: quod rex possessiones et praefecturas preteritis ceteris optimatibus ad unum Michaelem ac ad consanguineos eius Russios deferebat.

8) Див. у Вольфа Kniaziowie c. 80-l, 185-6.

9) Мєховский — при Ваповскім c. 276, повнїйше в Другім вид. (1521) c. 364-5, Ваповский c. 54-5, Ґурский с. 16-7, Лїтопись Биховця c. 74 і Познанський кодекс л. 277.

10) Її також повторяв Жиґимонт: „а намъ то гараздо было свЂдомо, ижъ онъ отчину нашу великоє князство Литовскоє по смерти брата нашого безъ бытности нашоє, первЂй нижьли до нашого господарства пріЂхали, хотЂлъ подступивши подъ нами подсЂсти, ино панъ Заберезинский зъ иншими... пановъ раду нашу въ томъ осмотрЂлъ” — лист до Менґлї-ґерая з 11/VI 1508 р. Але Жиґимонт взагалї дуже легко і несеріозно робив такі обвинувачення; в листї до вел. кн. Василя з 21/VI він не тільки закидає Глинському, що він „Александра короля съ того свЂта своими чары сослалъ”, і за то мав бути стятий, „судом справедливого доводу” (!), — але й таке, що він посварив Олександра з вел. кн. Іваном і „в. кн. ЕленЂ много прикрости починилъ” — А. 3. Р. II. c. 39 і 43. Далеко обережнїйше висловляєть ся про злочини Глинського пізнїйше стилїзоване урядове виданнє Мєховского (1521 р.): quippe qui occulto pectore seditiosum quiddam pro imperio et gubernatione eiusdem ducatus gestare consveverat, quod ipsi domini contra eum affirmarunt (c. 364); тільки на марґінезї приписка: M. Glinski m. ducatum Lithuaniae affectat.

11) Мєховский — 2 вид. c. 368-371, 372-3, Децій вид. Чермака c. 22, Бєльский с. 941, Познанський кодекс рус.-лит. лїтописи. Про додатки другого видання Мєховского про участь Глинського в спровадженню „балинського пророка” і цїлий сей епізод див. замітки у Каро — V. 2 c. 995. Під впливом Мєховского, очевидно, стоїть оповіданнє Познанського кодекса: Король Александро росхоровалъ ся иж єго повЂтріє душыло, в которой хоробе нЂякійсь Балинский от Олькуша славный лЂкар в Коруне польской был прыпроважон до Вилни и тамже королю лЂкарства чынечы горшъ здоровє єго псовалъ, яко нЂкоторыя розумели, ижъ то чынил з направы Михайла Глинского”.