Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 82

Перший той галицький митрополит Нїфонт мусїв правити дуже коротко. Уже десь коло р. 1305, коли вмер митрополит київсько-володимирський Максим, і до Царгороду прибув володимирський кандидат на митрополїю Геронтий, Нїфонта, очевидно, не було на сьвітї, і в Царгородї Геронтий застав присланого з Галичини кандидата Петра, ігумена Спаського монастиря з над Рати, уже апробованого патріархом ³⁵). При тім — не ясно, як се стало ся, але факт, що Геронтия патріарх зовсїм усунув, а Петро, поставлений з початку на митрополита галицького (через те бачимо й його імя в рядї галицьких митрополитів), став потім фактично митрополитом „всеї Руси”. Повторяю, зістаєть ся неясним, як воно прийшло до сього: чи патріарх скористав з сеї нагоди, аби знести фактично подїл давньої руської митрополїї, чи Петрови самому усьміхнула ся перспектива, скориставши з нагоди смерти м. Максима, стати не тільки митрополитом галицьким, а всеї Руси. Зістаєть ся факт, що Петро висланий в Царгород галицько-волинським князем, очевидно — як кандидат на галицьку митрополїю, по кількох роках (від р. 1309 напевно), став фактично митрополитом всеї Руси, і від того часу перебуває з часта в північній Руси, а з 20-х рр. осїдаєть ся в Москві, новім полїтичнім центрі, що тодї що йно виходив на верх. Але при тім йому, очевидно, удало ся як не цїлий час свого довгого митрополитовання, то бодай часами держати галицько-волинські епархії під своєю управою, судячи з того що на його похоронї був еп. луцький Теодосий ³⁶), і галицька катедра безпосередно по його смерти († 1326) стояла в залежности від нового митрополита Теоґноста.

Новий митрополит був Грек з Царгорода. Сучасники дуже хвалять його побожність і розум ³⁷). Патріархат, висаджуючи його против бажання митрополитальних кругів (м. Петр, умераючи, призначив був на своє місце якогось Теодора), знав кого посилав у таку трудну ситуацію. Теоґност дїйсно вмів знайти ся. Він приподобав ся в Москві, а заразом пильну увагу звернув на Галицько-волинську державу, з часта перебував тут і очевидно — все робив, аби зневтралїзувати тутешнї змагання до церковної окремішности. Але се йому удавало ся тільки до певної міри.

Грамота Казимира окрім Нїфонта й Петра знає ще двох галицьких митрополитїв перед скасованнєм митрополїї в р. 1347 — Гавриіла і Теодора. Про Гавриіла зрештою не знаємо нїчого більше: не можемо сказати навіть, коли він був митрополитом галицьким — чи за житя м. Петра, чи може по його смерти ³⁸). Теодор, очевидно, був одною особою з епископом галицьким Теодором, висьвяченим Теоґностом зараз по його приїздї ³⁹); сю тотожність можна уважати зовсїм певною, бо „галицького епископа Теодора” стрічаємо потому в Теоґностових протоколах, аж до р. 1335, коли вже справа галицької митрополїї вийшла на верх.

Як сказано, Теоґност, прибувши на Русь, умів взяти під свою зверхність обидві митрополїї — й київсько-володимирську й галицьку. Становище його попередника, що держав галицьку митрополїю під своєю зверхністю, і недавнї (а може — ще йно скінчені) безкняжі часи в Галицько-волинській державі улекшували змагання Теоґноста. По приїздї (1328) як раз бачимо його в Галицько-волинських землях, і тут він в присутности всїх епископів галицької митрополії сьвятить епископів володимирського й галицького ⁴⁰).

Але не вважаючи на запобігливість Теоґноста справа галицької митрополїї таки виникла, й дуже скоро. Вже в 1331 року бачимо Теодора в Царгородї, і на одній патріаршій грамотї стоїть його імя з митрополичим титулом (???????o?). Очевидно, він старав ся про митрополїю; але справа не була остаточно рішена, бо вернувши ся, Теодор таки признавав далї над собою власть Теоґноста. На другий рік Теоґност їздив в Царгород і тут мабуть затовк справу. Але в галицьких кругах її не вважали програною. Десь при кінцї 1330-х рр. знову бачимо Теодора в Царгородї, знову з гонорами, але без певного результату ⁴¹). Аж десь під час византийського interregnum (1341-7, по смерти Андронїка III), „в часї замішань”, як се зветь ся у сучасників-Византийцїв, за патріарха Іоана Калєки, Теодору удало ся осягнути своє: галицьку митрополїю відновлено в границях зачеркнених фундацією 1303 р., і Теодору признано митрополичі права, а на всїх, хто б йому противив ся, виголошена церковна клятва ⁴²).

Але Теоґност і його опікун московський князь Семен Гордий не засипляли справи. В 1347 р. патріарх Іоан упав у боротьбі з своїми противниками; цїсарство захопив Іоан Кантакузин, а на патріархат вийшов Ізидор Вухіра. Чи з реакції своїм противникам чи просто задарований московськими грошима, дуже йому дорогими на його хисткім становищу ⁴³), Кантакузин не вагав ся вчинити волю противників галицької митрополїї: в серпнї 1347 р. він видав грамоту про прилученнє галицької митрополїї („Малої Руси”) назад до митрополїї київської; арґументом послужила, мовляв, неохота вірних до подїлу митрополїї, про котру доносив йому кн. Семен, і прошеннє його „з иньшими князями”, аби відновлено одність митрополїї. Се рішеннє цїсаря було потверджене патріаршим собором, галицьку митрополїю знесено „на завсїди”, а Теодора візвано в Царгород на суд в справах, які закидав йому Теоґност (мабуть — головно про непослушність). Про се повідомлено всїх інтересованих — Теоґноста, кн. Семена, Теодора, а окрім того цїсар писав до тодїшнього князя галицько-волинського Любарта, аби прийняв се рішеннє й вислав до Царгорода Теодора ⁴⁴).

Та се було тільки половина справи: треба ще було перевести се рішеннє в дїйсности — фактично привести галицько-волинські епархії під вдасть київського митрополита. Се взяв уже на себе Теоґност і дїйсно зумів справою повести. Він виїхав сам на Волинь і вмів вплинути на Любарта; очевидно, він звабив його перспективою союза з Москвою, висватав йому одну з своячок кн. Семена (1349), і м. Теодор стратив тут свою опору ⁴⁵). Але слїдом захопив і Галичину і майже цїлу Волинь (окрім Луцька) Казимир. Настали такі замішання, що нїхто не мав часу інтересувати ся справою галицької митрополїї. Тому тяжко сказати, чи м. Теодор піддав ся Теоґносту, чи обставав далї при своїй незалежности: наші звістки уривають ся зовсїм. У всякім разї по недовгім часї справа галицької митрополїї була піднята в Царгородї на ново й завдяки рішучости Казимира її відновлено (1371). Але се вже виходить хронольоґічно за рами теперішнього нашого огляду ⁴⁶).

Другим виломом в давнїйшій єрархічній одности земель Руської держави була митрополїя „литовська” ⁴⁷). Але про неї ми знаємо ще меньше певного як про галицьку. В катальоґу епархій з часів Андронїка Старшого сказано, що ся митрополїя заснована за часів сього Андронїка і патріарха Іоана Солодкого (Г?????, 1315-20), подано й рік, але він читаєть ся різно в кодексах, і нї одна лєкція не сходить ся з лїтами, коли дїйсно був патріархом той Іоан ⁴⁸). Сю трудність розвязують ріжними способами; тут завважимо тільки, що фактичні звістки про литовського митрополита маємо з р, 1317-1329: в сих роках маємо його підписи на царгородських актах, а з остатнього року й імя литовського митрополита — Теофіль. Потім сю митрополїю знесено — як поясняє приписка до катальоґа, — „за для малого числа християн і через близкість їх до Руси, так що руський митрополит легко може ними правити” ⁴⁹). Сей арґумент, очевидно, іде від м. Теоґноста — він значить постарав ся коло скасовання й литовської митрополїї, як і коло галицької. Але тріумф його був непевний — справа литовської митрополії потім ще за житя його виникла на ново ⁵⁰).

Не ясним зістаєть ся обсяг сеї першої литовської митрополїї; припускають, що вона обмежала ся так званою Чорною Русию -в басейнї Нїмана, з катедрою в Новгородку. Се можливо, хоч брак докладнїйших відомостий про час засновання сеї митрополїї не дає можливости рішати й справи про обсяг її з більшою певністю.

Примітки