Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 84

²⁸) Сей здогад висловив Ґолубінский (І c. 439 і далї), і він дїйсно дуже правдоподібно об'яснює траґічну і загадкову історію ростовського епископа Федора.

²⁹) Вище c. 189-190.

³⁰) Дивно виглядає, що м. Кирило, бувши вибранцем Данила, а мабуть і з роду Галичанином, або Волинцем, шукаючи нового осїдку, не перейшов у Галичину, а в Суздальщину. Можливо, що бувши Даниловим вибранцем, він власне з огляду на се, щоб не збудити незадоволення в північних князях, на північні землї давав особливий позір, але можливо, що чимсь Данило і зразив його до себе, нпр. своїми зносинами з папою.

³¹) Лїтературу див. в прим. 24.

³²) ?? ?o? ???????? ?????o? 'A???o???o? ?o? П????o???o? ?o? Г??o??o? ???? ?? ?o????? ???o????? — катальоґ епархій у Ґельцера ор. c. c. 261.

³³) Див. в прим. 24.

³⁴) Грамота у Zachariae Jus graeco-romanum III. 700, звідти в Рус. Истор. Библ. VI дод. с. 14.

³⁵) Див. в прим. 24.

³⁶) Воскр. I с. 200.

³⁷) Nicephorus Gregoras ed. Bonn., III с. 513, 516.

³⁸) Павлов припускав навіть, що Гавриїл був тільки намістником Петра (c. 222); але в такім разї, певно, не був би він в реєстрі галицьких митрополитів.

³⁹) Макарій (IV c. 22), а за ним і Павлов (с. 223) думали, що се той Теодор — визначений м. Петром на своє місце, але се буде уже чистий здогад.

⁴⁰) Протоколи Теоґноста — Regel Analecta byzantino-russica c. 52, ч. 1 і 2.

⁴¹) Acta patriarchatus І. 164 і 171, Воскр. І. 24, Regel 1. c. 3-6, 12-3.

⁴²) Про се знаємо з грамот 1347, особливо з грамоти до Любарта, де сказано, що „незадовго перед тим галицький епископ, прийшовши в Царгород, — хоч на ньому тяжіли ріжні обвинувачення, з котрих він мав виправдати ся перед м. Теоґностом, — скористав з тодїшнього часу замішань, підійшов тодїшнього царгородського патріарха (що через свою нерозсудність поробив богато й иньших дурниць, противних канонам) і тодїшнїх лихих правителїв держави, і так з епископа став митрополитом та дістав власть над иньшими епархіями Малої Руси” — Acta patriarchatus І. 265, Рус. Ист. Библ. VI дод. с. 31.

⁴³) Що кн. Семен і м. Теоґност не жалували гроша в своїх змаганнях, не може бути сумнїву. Сучасник — візантийський хронїст Никифор Ґріґора згадує, що кн. Семен прислав велику суму грошей на відновленнє царгородської софійської катедри, з поводу що там упала абсида в 1345 р. — ed. Bonn. III c. 199-200, 516. Се могло мати місце як раз в 1347 р.

⁴⁴) Грамоти у Zachariae III. 700-3, Acta, patriarchatus І. 261 і далї, а разом в Рус. Истор. Библ. VI дод. c. 14 і далї.

⁴⁵) Никонов. л. II. c. 221.

⁴⁶) Див в т. V гл. 6.

⁴⁷) Лїтература в прим. 24.

⁴⁸) В усїх кодексах читаєть ся рік 6800 (1291/2), окрім одного, виданого Ґельцером (c. 266), де маємо 6808 (1299/1300). Ґельцер, за ним Фіялек приймають р. 1300, припускаючи, що впорядчик помішав Іоана Солодкого з його попередником Іоаном XII (1294-1303). Павлов справедливо казав, що лекше припустити помилку в датї, як в імени патріарха, з його характерним прозвищем, тому переносить час засновання на р. 1315. Його арґумент здаєть ся минї дїйсно важним.

⁴⁹) Acta patriarchatus І. 72, 143, 147. Записка про знесеннє литовської митрополїї у Ґельцера c. 261.

⁵⁰) Див. в т. V, тамже.

Орґанїзація руської церкви: участь патріарха в її внутрішнїх справах, його суд. Склад руської митрополії — епархії; відносини митрополита до епископів; ставленнє епископів; иньші функції митрополита. Епископська управа, клирос, епископський суд, церковні устави, обсяг церковного суду, церковні люде, джерела церковного права; иньші сьвітські функції епископів і участь їх в полїтичнім житю; участь сьвітської власти в церковних справах. Парафії; монастирі; церковні доходи — десятина, маєтности, лєґати, спеціальні оплати, „ставлене”. Становище руської церкви під татарською зверхністю. Громади католицькі; епископи in partibus і місії; епископи місійні.

По канонїчному праву митрополит править своєю епархією самостійно; патріарх може вмішати ся в справи його епархії тільки тодї, коли він бачить якісь безправности в управі митрополита; він же приймає скарги на митрополита й апеляції на митрополичий суд і судить їх або особисто на соборі, або через свого відпоручника; він може виймати з під управи митрополита ріжні церковні інституції, беручи їх під свою управу безпосередно (се звало ся ставропіґією); в труднїйших випадках своєї практики митрополит має звертати ся за порадою до патріарха і обовязаний був прибувати в Царгород на собор митрополитів ¹). Бував він там одначе дуже рідко, як то можна собі представити ²), і взагалї віддаленнє руської митрополїї від Царгорода й її спеціальні полїтичні обставини ще й з свого боку впливали на зменьшеннє безпосередньої участи патріарха у внутрішнїх справах руської церкви, і вона безперечно була дуже мала.

Вкінцї не підлягає сумнїву, що патріархат поберав від митрополита певні данини, більше або меньше постійні. З 1324 р. маємо ухвалу царгородського синоду про певні річні оплати митрополитів і архіепископів патріарху ³); виказ вправдї обіймає тільки епархії в границях візантийського цїсарства, але не може бути сумнїву, що й заграничні епархії оплачували певні суми патріарху ⁴).

В наших скупих і досить припадкових джерелах ми маємо лише кілька фактів участи патріарха у внутрішнїх справах руської церкви. Перший став ся в формі апеляції на суд митрополита: Андрій суздальський хотїв скинути свого епископа (Леона) з престолу; його справа розсужувала ся митрополитом з собором духовенства, і митрополит не знайшов відповідної вини за епископом. Тодї Андрій удав ся в сїй справі до патріарха; патріарх в своїй грамотї, що маємо в перекладї в пізнїйших копіях (XVI в.), відповідає Андрію, що властиво не хотїв і не мав права (!) пересуджувати справу, після того як вона вже була рішена на духовнім соборі, але що сам епископ просив, аби патріарх вглянув у його справу, то патріарх переглянув сю справу і переконав ся, що епископ поступав собі відповідно, тому просить Андрія вернути епископу його катедру. Бажаннє патріарха, здаєть ся, було сповнено Андрієм ⁵).

Друга справа розпочала ся теж з інїціативи того-ж Андрія і з тим же еп. Леоном, а стояла у звязку з славною в історії тодїшнього культурного житя суперечкою про піст у сьвята. Про саму сю суперечку буде ще мова низше, а тут тільки згадую, що справа о стільки заінтересувала суспільність, аж рішеннє митрополита не могло рішити справи, й її віддано на суд патріарха: коли Андрій суздальський прогнав еп. Леона з епархії, за те, що він обставав за постом, митрополит рішив справу на користь Леона, але Андрій не прийняв сього рішення і справа пішла до Царгороду. 1164 р. в присутности імператора Мануіла і послів князїв київського, чернигівського, переяславського й суздальського була диспута, де еп. Леон боронив свого погляду, але його „упрЂлъ” еп. болгарський Адріан ⁶). Зауважу до річи, що й ся диспута не рішила справи, й новий митрополит київський Константин тримав ся погляду еп. Леона.

Факт властивого суду патріарха над митрополитом маємо з часів м. Петра, з першої чверти XIV в. Як оповідає житиє його, епископ тверський Андрій обжалував митрополита перед патріархом в якійсь близше нам незвістній справі. Патріарх вислав „єдинаго отъ клирикъ своихъ” і поручив йому розібрати сю справу на соборі руських епископів. Собор відбув ся в північнім Переяславі, в присутности князїв, і м. Петра оправдано ⁷). Не знати, чи до сього ж епізоду належить звістне нам з актів: що з інїціативи еп. тверського на митрополита Петра піднято було обвинуваченнє в симонїї, обжалував його перед патріархом тодїшнїй в. князь володимирський Михайло Ярославич, з тверської династії (цїла справа безперечно стояла в звязку з боротьбою за велике князївство між князями московськими, котрих тримав ся м. Петр, і тверськими); окрім симонїї він закидав йому ще й те, що він дозволяв шлюби між близькими свояками. Патріарх в відповідь на се поручив в. князю вислати митрополита на суд в Царгород: „коли схоче сам прийти сюди й оправдати ся, то добре, а нї — то пришли його силоміць, а також і сьвідків, і тих що знають його вину”. Дальшої історії не знаємо (у всякім разї коли суд був, то митрополит оправдав ся). Коли се факт осібний від описаного в житиї, то мали-б ми ще один випадок патріаршого суду над митрополитом ⁸). Потім сюди-ж належить описаний уже вище ⁹) епізод з м. галицьким Тедором, обжалованим м. Теоґностом і візваним на патріарший суд.